Іван Нечуй-Левицький: реаліст, що першим показав побут простих селян
Івана Нечуя-Левицького називають творцем українського реалізму. В повістях та романах він відображав долю селянина, його побут та роботу. Письменник планував стати священником, натомість багато років працював викладачем і, врешті-решт, повністю зосередився на літературі.
Нечуй-Левицький переклав Біблію на українську мову, не визнавав апострофа та літери «ї», завжди притримувався розпорядку дня, є автором відомої п’єси «За двома зайцями». За його творами і нині ставляться спектаклі, знімаються серіали, фільми тощо.
Син священника
Цими днями виповнюється 187 років із дня народження Івана Нечуя-Левицького – письменника, лінгвіста, етнографа, фольклориста і педагога. Він народився у 1838 році в родині священника у Черкаській області. Його батько був прогресивною людиною, мав освіту і збирав книги до домашньої бібліотеки. На власні кошти він облаштував школу для селян. Освіту в закладі отримував і його син, паралельно навчаючись удома. Та згодом школа була закрита місцевим поміщиком. Він аргументував свої дії тим, що «якщо всі чоловіки в селі стануть грамотними – не буде кому працювати у полі». Тож малого Івана віддали до духовного училища при Богуславському монастирі. У 14 років він знав латину, грецьку, церковнослов’янську мови, згодом опанував німецьку та французьку. Після закінчення училища вступив до Київської духовної семінарії, де почав читати та захопився творами українських і зарубіжних письменників.
Після закінчення семінарії у 1859-му рік працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. У 1861 році вступив до Київської духовної академії, яку потім закінчив зі званням магістра. Але служити йти до церкви не захотів, вирішив бути учителем, і викладав літературу, історію та географію у Полтавській духовній семінарії. Згодом працював викладачем у гімназія Каліша та Седлеця у Польщі, пізніше перевівся до Кишинева.
Його рідне прізвище – Левицький, а Нечуєм він став, уже коли почав писати власні оповідання і друкувати їх. Спочатку підписував свої праці «Іван Баштовий» та «Г. Гетьманець», потім став підписуватись як «Іван Нечуй». Подвійне прізвище став використовувати, коли помер його батько.
Біблія та казки
У 1860-х роках вийшли друком його перші твори, серед яких – повість «Наймит Яріш Джеря». У Кишиневі він пропагував українську мову, очолював гурток прогресивно налаштованих учителів, які на таємних зібраннях обговорювали національні та соціальні проблеми і через це потрапив під нагляд жандармерії країни.
У 1868 році Іван Нечуй-Левицький видає працю «Світогляд українського народу від давнини до сучасності», де аналізує українські приказки, вірші, соціальні конфлікти та описує прояви відступу від християнської моралі серед церковників. Цей твір став результатом його етнографічних та фольклорних досліджень.
Також мало хто знає, що на першій афіші вистави «За двома зайцями» у 1883 році значилося два автори – це Михайло Старицький та Іван Нечуй-Левицький. У 1847 році письменник написав драматичний твір «На Кожум’яках», де за сюжетом до заможної дівчини сватається цирульник, мета якого – розбагатіти, і він же водночас залицяється до її сестри. Та цю п’єсу було визнано малосценічною. Придатною до театральної постановки її зробив Михайло Старицький. Перероблену він відправляв на погодження автору задуму та спитав його згоди на те, щоб поруч на афіші стояли їхні імена.
Загалом за більш ніж 50 років творчої діяльності письменник написав пів сотні творів. Це романи, повісті, п’єси, дитячі казки, гуморески. Серед найвідоміших повістей – «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря», «Бурлачка», «Маруся Богуславка». Саме на час видання цих творів припадає розквіт його творчості – це 1870-1880-ті роки. У своїх творах він описував українське життя у селі і вважав, що споглядання за життям людей – це безкінечний матеріал для творчості. Він поєднував реалістичні описи життя, характеристику побуту, праці та детально прописував портрет кожного героя і наділяв їх живописною образністю, емоційністю. Письменницький талант Нечуя-Левицького був відзначений тим, що він зміг вдало поєднати народну мову з літературною традицією Літературні критики вважають його реформатором художнього письма, «батьком» українського реалізму та соціально-побутової повісті, який зробив авторську розповідь своєрідним художнім документом дійсності, яскравим втіленням уболівань за долю простої людини.
Іван Нечуй-Левицький першим почав писати про політику тотальної русифікації в Україні і висвітлював цей процес у своїх творах.
У 1903 році українською мовою була надрукована Біблія – це перший такий переклад цієї книги. Працював над ним Іван Нечуй-Левицький разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм. Письменник перевів четверту частину Біблії. Згодом він хотів, щоб український її варіант був перевиданий, оскільки, на його думку, редактори засмітили текст діалектизмами і русизмами.
Останні роки творчого життя Нечуй-Левицький трудився над авторським підручником «Граматика української мови», що складалася із трьох частин та вийшла накладом 1200 примірників.
Колеги-письменники дуже добре відгукувались про його повісті, із багатьма, зокрема з Іваном Франком, він навіть дружив. Але дружба не заважала йому публічно критикувати Франка за модернізм. Він вважав цю течію «неглибокою» і «показною». Через це його в письменницьких колах називали «ретроградом».
Цікаві факти
Із дитинства Нечуй-Левицький був дуже богомольний, під впливом матері. Дитиною витримував піст, а приїжджаючи додому із семінарії, читав Житія святих. Також читав книги з історії України, які знаходив у батьківській бібліотеці. Мати його була неосвічена, але дуже набожна і емфатична жінка. Вона могла заплакати, коли чула розповіді про святих, а разом із нею плакав і маленький Іван. Він дуже любив матір, але вона померла, коли хлопцю було 13 років.
Дорослий Нечуй-Левицький мав свої звички і суворо їх дотримувався. Наприклад, завжди ходив із парасолькою, незважаючи на те, яка була погода на вулиці. Він також був надзвичайно пунктуальним і щодня у визначений час ходив гуляти одним і тим же маршрутом. Кожен день навідувався до річки і кілька годин сидів на березі, дивлячись на воду. Спати лягав о десятій, і навіть заради дотримання цього правила один раз пішов раніше із власного дня народження, не чекаючи, коли гості закінчать промовляти вітальні слова.
Журнали він купував регулярно, але читав їх усі тільки наприкінці року і бувало переказував людям старі новини. Письменник не вживав спиртного і терпіти не міг суперечки. Якщо йому доводилось із кимось сваритись – міг потім тижнями хворіти.
За вже життя він так і не одружився, бо сповідував культ самотності і вважав, що письменник повинен жити думкою, а не оточенням. Та коли його питали, чи жалкує він, що немає дружини, він відповідав, що задоволений своєю самотністю.
Останні роки
Дослідники творчості письменника винайшли цікавий факт. Він створив і відстоював власний правопис. Нечуй-Левицький не визнавав апострофу, літеру «ї», вживаючи замість неї «й», а від видавництв вимагав, аби ті друкували його твори згідно з оригіналом написаного, не виправляючи «помилки». Письменник категорично відмовлявся від вживання чужих слів і розмовляв тільки живою українською мовою: замість вислову «старанно уникати» говорив «падковито одмикувати», а замість «негативне» – «відкидне», «позитивне» – «покладне».
Під час Першої світової війни твори Нечуя-Левицького перестали друкувати. Він не мав гонорарів і виживав, як міг, часто не маючи дров, аби топити піч. Годинами стояв у черзі за хлібом і гасом і радів, якщо їх можна було швидко роздобути.
Він помер у квітні 1918 року. Провести письменника в останню путь зібралось дуже багато народу. Для похорону Українська центральна Рада замовила катафалк, але люди несли труну на руках. Але, незважаючи на таку його популярність, свої останні роки Нечуй-Левицький прожив у злиднях, а помер на самоті. У 80 років став забудькуватим, розсіяним, через необережність кілька разів розбивав гасову лампу і дивом уникав пожежі. Одного разу впав у кімнаті, забив ногу і через кілька днів уже не міг підвестися з ліжка. Його відправили до лікарні, звідки він уже не повернувся.
У 1968 році у рідному селі Нечуя-Левицького – Стеблеві було відкрито меморіальний музей його імені, а з нагоди 175-річчя у Черкасах установили пам’ятник письменнику. У 1993 році заснована літературно-мистецька премія ім. Івана Нечуя-Левицького. Його іменем названі вулиці в різних містах України.
Тамара Бєлкіна,
фото з відкритих джерел
