Колекція мешканки Дніпропетровщини нараховує 350 українських рушників

Жителька Новомосковська Дніпропетровської області Тетяна Гаманченко колекціонує українські рушники. Її зібрання нараховує понад 300 яскравих експонатів. Власноруч жінка їх не вишиває, проте полюбляє реставрувати історичні роботи. Детальніше про своє захоплення та про те, як поповнює колекцію, Тетяна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

НЕ ВІДВЕСТИ ОЧЕЙ…

– Пані Тетяно, коли Ви зацікавилися цим дивовижним хобі?

– Рушники я почала збирати приблизно 5 років тому, і відразу закохалася в неймовірну вишивку, неперевершену досконалість вишитих квітів та птахів. Колекціоную саме рушники, тому що це наш український оберіг. Дане мистецтво заворожує, неможливо відвести очей від такої краси.

– Коли і як до Вас потрапив перший рушник?

– Перші – це ті, які зберігалися в нашій родині. Їх вишивала моя бабуся, і вони дуже прос­тенькі. Роки минають, і на них від часу вже зіпсувалися нитки. Ще у нас є досить відома картина «Дівчина з оленем», яка в 50-60-ті роки була майже в кожній сільській хаті. Це також робота бабусі. Згодом я почала купувати рушники на «барахолці», у стареньких бабусь та в Інтернеті на етнічних сайтах. Люди приносили мені речі і просто дарували. Казали: «Візьміть, бо нам не треба, а викинути шкода». Ось так усе і почалося.

– Скільки екземп­лярів у Вашій колекції?

– Я маю вже 350 рушників, з яких приблизно 30 потребують реставрації. Усе, що є в колекції, – для краси. Ними раніше прикрашали приміщення. Я збираю вироби з квітами і птахами, переважно вони вишиті художньою гладдю. На деяких є квіти, які майстрині придумували самостійно. Вони неймовірні. Я їх називаю «чудернацькі квіти», тому що мене зачаровують. Це мої найулюбленіші речі.

– Чи займаєтеся Ви самі вишивкою?

– У мене немає жодного рушника, який би я вишила своїми руками. Займаюсь лише реставрацією. Виправляю там, де від часу висипались нитки. Порване мереживо дошиваю й оновлюю. Взагалі, я вмію вишивати, але на це бракує часу, бо майже увесь витрачаю на відновлення. Цьому ремеслу навчилася самостійно. Мама не вишивала, лише мої тітка та бабуся захоплювались цим.

ІСТОРИЧНЕ НАДБАННЯ

– Що, на Вашу думку, для України означають рушники? Чому їх варто зберігати?

– Для українця рушник – це оберіг. Раніше не було жодної хати, де не зберігалися б рушники. Ними прикрашали ікони, на них подавався хліб, у дорогу батьки давали на згадку про рідну домівку. На усіх весіллях було багато рушників, ними перев’язували сватів і дружок, на рушник ставали молодята. До церкви на Великдень несли кошики, накриті рушниками. Коли народжувалась дитина, її обгортали в білий рушничок. Навіть труну у вічний спокій теж опускали на рушниках. Зараз теж багато звичаїв залишилось. Наприклад, на весіллях нареченим зв’язують руки рушником на довге та щасливе життя. Це наш спадок, тому треба його зберігати, як непов­торну річ. Це – наша духовність.

– Де берете експонати для поповнення колекції? Чи допомагає Вам хтось у таких пошуках?

– Шукаю на «барахолках», у знайомих. Є люди, що подорожують селами і купують старі речі, тоді я у них перекуповую рушники. Також купую в Інтернеті. Усе своїм коштом, ніхто мені фінансово не допомагає. Реставрую теж за власні гроші.

– Чи траплялися цікаві або незвичні випадки під час пошуку?

– Саме з рушниками ніяких історій не траплялося, проте був випадок, коли я йшла вулицею і проходила повз сміттєвий бак. Звідти виглядало щось вишите і я, не втримавшись, витягла річ зі сміття: то було кілька вишитих картин. Я їх відіпрала, відновила і вони досі радують мене, бо дуже чарівні.

– Яке походження рушників з Вашої колекції?

– Усі вони вишиті 50, 60 і навіть 70 років тому: сучасних немає. Походять майже з усієї України – з Сумської, Полтавської, Черкаської, Вінницької, Івано-Франків­ської облас­тей. На жаль, зібрання з нашої області – дуже незначне, лише два рушники моєї бабусі. Ці роботи з Магдалинівського району. Там є маленьке село Дубравка, в якому мешкала бабуся і народилася моя мама. Майже десять рушників мені подарувала знайома, пані Валентина. Їх вишивала її мати, родом із Полтавської області, з села Свиридівка.

– Які саме вироби притаманні нашому регіону?

– На рушниках Дніпропетровської області вишивали квітковий, рослинний орнамент, а також геометричний візерунок. Зображали і різні квіти: троянди, маки, лілії, дубове лис­тя, калину. Для речей нашого регіону використовували домоткане, лляне або конопляне полотно. Також була поширена вишивка червоними та чорними нитками. Майстрині вкладали в роботу красу своєї душі і тепло свого серця.

ВИСТАВКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

– Де поціновувачі вишитих рушників можуть побачити Вашу колекцію?

– На День Незалежності я вирішила привітати мешканців Новомос­ковська й організувала виставку під відкритим небом. Новомосковськ – моє рідне місто, в якому я народилася і виросла, тож так забажала привітати і його, і людей.

Зараз я не маю таких коштів, аби орендувати приміщення або виставкову залу. Тому поки що показую свою колекцію саме так. Я була б дуже вдячна, якби мені безкоштовно надали приміщення чи навіть куточок для показу цих робіт.

– Багато виставок за Вашими плечима?

– На жаль, експозиції відбуваються рідко. Перша була в Новомосковську на День вишиванки. Також моя колекція прикрашала рушниками кілька весіль в українському стилі. Крім того, пару виставок проведено на приватних заходах в агропідприємствах.

– Чи маєте плани на майбутнє щодо поповнення рушникової колекції?

– Не варто, аби така краса просто лежала вдома. Хочеться, аби її побачили. Зараз люди стали цікавитись своєю історією, тому мрію про постійно діючу виставку. Гадаю, що знайдеться меценат, який фінансово допоможе орендувати відповідне приміщення. Сподіваюсь, що не все в нашому житті вимірюється грошима, є ще й душа. Крім рушників, маю ще доволі багато старих картин, але вони поки що без рамок. На це теж треба кошти. Кілька з них уже реставровані.

На завершення нашої бесіди хочу побажати усім миру, добра і щастя. Хай Вам доля стелеться рушниками!

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ТЕТЯНИ ГАМАНЧЕНКО ТА ІЗ САЙТА 0569.COM.UA