Мандруємо рідним краєм: над Лоханським, у пошуках Змієвої печери
Місяць таємниче осяяв Лоханський поріг, а той шипів і, мов величезний Дракон, кидав вогняні бризки в усі боки.
-ЕГЕ-ГЕЙ! Василю! Прав до берега ближче! Прав ближче! Бо втопишся! – перелякано, дзвінко закричав Дмитрик своєму старшому братові.
Але той не чув. Відштовхнувши від лівого берега Дніпра невеличкий верткий дуб, десятирічний хлопчик швидко летів на ньому до вируючого порога, до самого його «горла», що проходило між високими скелями-островами.
ТРАГЕДІЯ ЛОЦМАНА БУЦЯ
Ось іще хвилина – і шлюпку проковтне отой самий Змій, що живе у Лоханському порозі! Чи то у печері поруч? Так кажуть старі люди, бо бачать його там деколи. І щоразу, як він з’являється, величезний гад ковтає когось із людей і швидко затягує у свою підводну печеру.
Скількох уже проковтнув! Он і дядька Буця, відомого лоцмана, якось ухопив за ногу та почав тягти вниз.
Але дядько той був із козаків – міцний, сміливий, тож скинув гада з ноги, та так, що той упав на високу скелю, ще й язика прикусив.
На тому ж місці, де гепнувся змій, – лишився слід від його гострого язика, аж запікся на камінні.
Той камінь, із вибитим на ньому язиком, досі зветься Зміїним. Не кожен має силу духу перепливти на острів, де отой валун вивищується серед Дніпра, залишитися там на ніч. Бо ж подейкували, змій уночі вилазить із води на цей камінь та гірко плаче там. Жаліє лоцмана, в загибелі якого став винний.
Не встиг тоді мужній лоцман Буця вирівняти пліт, що мав зайти у вузький прохід між каміннями, тож його раптом кинуло на величезний камінь, що здавна стирчав серед річки. Так загинув лоцман Буць.
А змій оклигав та дуже засумував, бо вже не мав за силою та мужністю рівного собі серед людей, тож лив за лоцманом гіркі сльози, сидячи на камінні серед річки.
Насправді, гад не бажав зла мужньому українцеві, бо ж сам був із роду скіфів, від тої першої змії, що родила пращура скіфів, – прабатька козаків. Змій ухопив за ногу лоцмана, аби просто пожартувати. Але сталося недобре. Й цього вже не зміниш.
Отак.
Тепер оце братик під загрозою.
І Дмитрик заплющив очі від страху, що побаче, як рідну душу ковтає поріг та його великий змій.
Але минула якась хвилина, й хлопчик розплющив очі та з радістю побачив свого усміхненого брата, що якимось дивом здолав на дубі один з найстрашніших порогів, Лоханський.
Той хлопець згодом став відомим лоцманом Дніпрових порогів, а брат його, Дмитро, славетним співаком.
Цю історію мені розповіла сивочола мешканка селища Волоське, пані Тетяна, яку випадково ми зустріли біля Дніпра.
Жінка і в нинішні часи війни не втратила бажання до вивчення рідної землі, її історії, легенд. Бо вважає, що перемоги не може бути там, де культура українського народу, його історія винищуються, поглинаються забуттям. Тож розповіла бабуся нам багато чого захопливого. Зацікавлені розповідями пані Тетяни й численними легендами селища, ми вирішили вже на власні очі, зі схилів Волоського, подивитися на місце легендарного Дніпрового порога, Лоханського. А ще намагалися відшукати тут так звану «Змієву печеру», що десь розташовувалася.
Але спочатку хочу розповісти, власне, про сам поріг, що за часів козацтва постійно гомонів проти схилів Волоського, на якому нині розташувалося селище.
ЯК ВЕЛЕТНІ КАМЕНІ КИДАЛИ
Лоханський поріг вважається не найбільшим за висотою перепадів камінних лав, однак, – одним із найнебезпечніших Дніпрових порогів. Знаходився за 1,33 км нижче кінця порога Сурського, навпроти сучасного гранітного кар’єру, що розташований на південь від с. Волоське. Поряд із порогом у руслі Дніпра, ближче до лівого берега річки, знаходилися три невеликі острівці – Кулики, Лоханський та Скелястий. Загальна ж довжина порога складала 150 м, падіння води – 1,12 м. Поріг складався із трьох лав: Куликівської, Плоської та Черепашиної. Небезпечність його була у тому, що він мав достатньо вузький прохід між кам’яними островами. За це в часи Київської Руси «Лоханський» іменували ще «Острівним». Не кожен лоцман дніпровий зміг подолати цей прохід. Багато, як вище зазначалося щодо лоцмана Буця, розбилися об гострі скелі, що, мов величезні титани, стерегли прохід і перевіряли на сміливість та чистоту душі кожного, хто наважувався його здолати.
Нині місце порога можна побачити навпроти великого кар’єру, що колись існував у Волоському. Кар’єр добре знищив тутешню місцину, але й додав їй містичного колориту. Нині тут можна побачити велике каміння серед безмежжя Дніпрових вод.
Слід зауважити, що колишній гранітний кар’єр села являє собою велике довге урвище на самому березі Дніпра. Один бік його лишив згадку про природну висоту берегів у часи козацькі. Тут, на вершечку гори, ростуть дерева, кущі та трави. Але добратися до самого верху не кожен сміливець зможе. Бо ж каміння просто котяться з-під ніг. Це тобі навіть не Карпати!
Та кому вдається видертися наверх, то той щасливець може побачити одне з наймальовничіших місць, де вирував поріг Лоханський.
Кажуть, саме тут у старі часи відбулася битва двох велетнів. На правому боці стояв один із них, а з лівого – другий. Вони довгий час воювали, ділили ці місцини між собою. Але, врешті, вирішили миром завершити поділ. Тож згодилися кожен кинути величезний камінь у протилежний бік. «Чий камінь перелетить Дніпро на інший бік, той і забере місцину у свої володіння!» – погодилися.
Та, подейкують, камінь саме велетня з правого берега зміг здолати відстань і впав аж на протилежному боці, десь у нинішньому, мабуть, Синельниківському районі. Тож лівобережному велетню довелося йти геть, бо ж його камінь опинився серед річки.
ЯК ГЕРАКЛ КОЗАКУВАВ
Є десь тут біля кар’єру ще одна цікава та містична локація – Змієва печера.
От тільки ми так і не знайшли її. Кажуть, що з підняттям вод Дніпрових її вже не видно нині.
За легендою ж, саме у цій печері, а не на Хортиці, як про те розповідає легенда про Геракла, жила напівзмія, напівжінка-красуня. Якось подорожуючи Україною, стрів її легендарний воїн, Геракл. Та так закохався, що одразу забув за мету своєї подорожі Україною та й лишився з тою жінкою. Жив як звичайний козак: мав сотню коней, вів чимале господарство й місцевість навколишню охороняв від усяких зайд.
Була його жінка зовні наче звичайною українкою й лише кілька разів на рік на гадюку перетворювалася. То Геракл спершу й не знав, що у нього дружина має такий талант. А як довідався, то й не дуже здивувався. Як угледів він, що жінка його змією стала, з гумором зазначив:
– Оце бачиш, люба, я ж казав, що ти усе сичиш, усе сичиш! Тепер зрозуміло – чому!
– Та то ж я з любов’ю, коханий! – проказала гадюка, та так усміхнулася Гераклові, що він одразу й вирішив: «Час і додому збиратися, бо з гадюкою жити, то не завжди безпечно». Та й справ у Геракла було багато, ще не всі він перемоги тоді отримав, ще не усі героїчні подвиги здійснив.
Одне слово, справжній козак був той Геракл. Швидко сів легендарний герой на коня та й з нього жінці виголосив: «Час мені на Січ мандрувати, люба. А поки я славу добуватиму, до того як повернуся, вирости моїх синів! А який із них у лук мій стрілу зможе встановити та запустити її сил у нього вистачить – то тому віддай лук і стріли, мій чарівний пасок та меч акінак. Бути йому великим воїном – князем!
Отак… сказав та сів на коня і на Січ помандрував. А змія залишилася сама з дітьми. Діти ж, троє синів, за легендою, виросли. Але лише менший, якого звали Скіф, зміг легко з лука того чарівного стрілу запустити. То кажуть, він і став пращуром усіх скіфів, а вже від них і козаки пішли та усі українці!
Можна, звісно, легенду про змію ту та печеру Змієву вважати вигадкою, але на початку минулого століття академік Яворницький дуже зацікавлений був розшуками цієї печери.
Брав участь у археологічних експедиціях щодо дослідження цих місцин, про що залишилися як доказ навіть світлини.
За згадками ж старожилів, які науковцю розповідали про дива, що тут відбувалися часто, печера та дійсно була тут іще до затоплення Дніпрових вод. Мала вона спочатку вузький вхід, який треба було долати повзком, а потім розширювалася до великого коридору круглої форми, всередині якого був басейн із водоймою. А що далі було в печері, про те ніхто не знав, бо людині довго там перебувати було складно через нестачу повітря.
Отакі от дива. Далі – буде! Мандруйте разом із нами рідним краєм!
АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО,
ФОТО АВТОРА
