Михайло Грушевський: наступ більшовиків примусив його оголосити незалежність
29 вересня виповнилося 157 років з дня народження видатного українського історика, громадського та політичного діяча, голови Центральної Ради Української Народної Республіки (1917-1918), члена Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, академіка ВУАН та АН СРСР Михайла Грушевського. Багато років він очолював кафедру історії Львівського університету і був автором понад 2000 наукових праць.
СІМЕЙНІ ВИТОКИ
Михайло Грушевський народився у 1866 році в містечку Холм (нині Люблінське воєводство Польщі). Батько, Сергій Грушевський, мав духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, обіймав посаду директора народних шкіл на Кавказі, був автором відомого підручника з церковнослов’янської мови. Мати, Глафіра Опокова, походила з сім’ї священнослужителів із містечка Сестринівка. Батьки Михайла були патріотіами України, тож виховали в нього «тепле прив’язання до всього українського.
Дід хлопчика, Захарій Опоков, який з часом благословив онука на навчання в Київському університеті святого Володимира, був нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира. Також йому було дароване дворянство. перші три роки свого життя Михайло провів у так званих піарських будинках, де містилась семінарія і батько мав своє помешкання. Йдеться про будинок колишнього монастиря ордена піаристів та організовану ними на Люблінській вулиці школу для шляхетської молоді.
ПОЧАТКОВЕ НАВЧАННЯ
У 1869 році сім’я переїхала спочатку до Ставрополя, згодом – до Владикавказа. Здобувши вдома початкову освіту, Михайло у 1880 році був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Він захоплювався творами Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича. Свої перші оповідання надіслав до України відомому письменникові Іванові Нечую-Левицькому отримав схвальну оцінку.
У 1886 році майбутній історик був зарахований на історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету. Роки навчання згадував із певним розчаруванням через занепад закладу. Аби не допустити «вільних» думок у студентів, влада провела університетську реформу. Викладачі, втомлені можливістю переслідувань, намагались уникати співпраці зі студентами. Під час навчання Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века», наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку відзначили золотою медаллю. Упродовж 1890-1894 років Грушевський їздив у наукові подорожі і працював у місцевих архівах.
Наприкінці університетського навчання долучився до українського руху. Володимир Антонович ввів його до складу київської «Громади» – таємної організації, що згуртувала патріотів України. У межах діяльності Михайло опікувався гуртком у київській духовній семінарії, через що у нього вдома відбувались таємні сходини семінаристів.
АКТИВНА ПРАЦЯ
Діяльність Грушевського була спрямована по багатьох напрямках. Після переїзду до Львова у 1894 році, він за рекомендацією Антоновича був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. Активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), створив і очолив Археографічну комісію, залучивши до роботи в товаристві студентів і молодих викладачів. Тоді ж познайомився з Іваном Франком: разом вони намагалися привернути міжнародну увагу до україністики.
На початку 1897 року Михайла Грушевського обрали головою НТШ. Реорганізуючи товариство в академічну установу світового рівня, він сприяв переходу української науки в Східній Галичині від поодиноких історичних пошуків до колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу. Упродовж 1897-1898 років Грушевський написав 1-й том своєї фундаментальної праці – «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром видав іще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом. Для розвитку української літератури Грушевський разом із Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник», був одним з організаторів Української видавничої спілки.
У 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію у місті Коломия. Восени 1905 року відвідав Київ, Одесу та Харків. Він був одним із організаторів та редакторів газети «Рада» і часопису «Україна». Весною 1907 року у Києві організували Українське Наукове Товариство, яке й очолив. Водночас Грушевський завідував і львівським товариством, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.
ЗВИНУВАТИЛИ У ШПИГУНСТВІ
Початок Першої світової війни Михайло Сергійович зустрів у маєтку в карпатському селі Криворівня. Через воєнні дії він не зміг напряму вирушити до Києва. Довелося «мандрувати» Угорщиною, Австрією і Румунією. В Києві вчений одразу відчув вороже ставлення до себе з боку імперської влади. 28 листопада 1914 року його заарештували за звинуваченням у шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Постійно допитуючи, утримували у Лук’янівській в’язниці до 18 лютого 1915 р., а потім відправили на заслання до Симбірська. Завдяки клопотанню Петроградської академії наук, Михайлові Сергійовичу дозволили переїхати до Казані та займатися науковою роботою з забороною викладацької діяльності.
Через рік вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. Водночас він переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об’єднати опозиційні українські сили. Також Грушевський продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси». Волю знаному вченому принесла Лютнева революція у Петрограді.
КРОКИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
У Києві почалося формування Української Центральної Ради (УЦР), яка заочно обрала Грушевського головою: рішення було підтверджене на Всеукраїнському національному конгресі. Михайло Сергійович повернувся до Києва з наміром надати стихійному українському рухові організованості. Водночас ставив питання про культурне відродження українського суспільства. На Київському кооперативному з’їзді виступив з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності. України.
Вперше головував на засіданні Центральної Ради, що відбулось 28 березня 1917 року, а 23 червня взяв участь у проголошенні I Універсалу УЦР, звернувшись до українців із закликом самостійно братися до негайного закладення підвалин автономності. 7 листопада 1917 року збройний переворот більшовиків у Петрограді й невизнання УЦР поклали край сподіванням про перетворення Росії на федеративну республіку. Тому 20 листопада УЦР під головуванням Михайла Грушевського проголосила III Універсалом Українську Народну Республіку. Наступ більшовиків на Київ призвів до появи IV Універсалу УЦР, який підтвердив, що і УНР – вільна і суверенна держава.
За пропозицією Грушевського 25 лютого на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений Тризуб. Під керівництвом політика було розроблено Конституцію незалежної УНР, за якою верховним органом влади проголосили Всенародні збори, які здійснювали вищу законодавчу владу і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати і проводити їх мав голова.
ВИПРОБУВАННЯ ДОЛІ
Подальша діяльність цієї видатної людини була пов’язана з втіленням у реальність його задумів, спрямованих на долю України. Ця доля випробувала Грушевського черговою еміграцією, поверненням додому, новими досягненнями в різних сферах діяльності і поневіряннями. Деякий час він жив у Москві. У березні 1931 року був заарештований як «керівник Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами, де з нього намагатися вибити неіснуючі «свідчення».
5 січня 1933 року справу закрили з огляду на його… смерть. У 1934 році, вже після звільнення, Михайло Сергійович перебував у Кисловодську. Там несподівано захворів, був прооперований некомпетентним хірургом і трьома днями поспіль помер від зупинки серця, спричиненої сепсисом. Його останки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі біля Вознесенської церкви.
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)