Михайло Старицький: засновник українського театру

Михайло Старицький – один із корифеїв українського побутового театру, письменник, автор багатьох відомих п’єс і навіть «народних» пісень. Він умів організувати виставу буквально за кілька днів і вимагав від акторів бездоганної української мови та фактично сформував українську сцену. Вчив акторів майстерності, манер і дисципліни. Серед його творчих доробків – збірки поезій, понад 40 робіт, які ставились на сцені та були екранізовані в кіно.

Юрист і перекладач

Він народився у 1839 році на Полтавщині. Мати була дворянського роду, а батько  відставним ротмістром. У 11 років Михайло Старицький залишився круглим сиротою. На виховання до себе його взяв двоюрідний дядько матері  – Віталій Лисенко – батько в майбутньому видатного композитора Миколи Лисенка. В цій родині у нього зародилась любов до книги, театру та музики.

Михайло був здібний до навчання, тож легко склав іспити і навчався в одній із кращих на той час гімназій у Полтаві. У 1958 році вступив до Харківського університету на юридичний факультет, а згодом перевівся на фізико-математичний факультет Київського університету. В навчальному закладі він почав товаришувати з Михайлом Драгомановим – видатним істориком і фольклористом, та Петром Косачем, який став згодом відомий у Києві як меценат і юрист. Разом із ними та з Миколою Лисенком молоді студенти на власні кошти відкрили у Києві недільні школи та бібліотеки і працювали у них викладачами та бібліографами. Завдяки спілкуванню з друзями зацікавився українською історією та літературою, почав збирати фольклор. Через захоплення історією та подорожі  селами України на деякий час призупинив навчання, але у 1864 році все ж таки повернувся до вишу, але став студентом правничого факультету.

Його перші  твори  вийшли друком у 1865 році, але широкої слави тоді він не отримав. Натомість  прославився як перекладач. Старицький знав кілька мов, і тому легко перекладав твори іноземних класиків. Саме вірші іншою мовою пробудили в ньому хист до римування на українській. Справа в тому, що як письменник Михайло Старицький спочатку писав прозу.  До віршів «дійшов» після того, як кілька років займався перекладами Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Вільяма Шекспіра.  Літературні критики дуже високо цінують ці переклади. Старицький був одним із перших перекладачів, хто відкрив українському читачеві роботи цих поетів.

Перші вірші Михайло Старицький опублікував під псевдонімом «Гетманець» у виданнях «Правда» і «Нива». За його життя друком вийшло кілька поетичних збірок. Вони містили як громадянську та патріотичну лірику, так й інтимну. Деякі ліричні поезії Михайла Старицького стали настільки популярними, що нині вважаються народними піснями. Зокрема, це  вірші, як-от  «Ох і де ти, зіронька та вечірняя», «Ніч яка місячна».

Вимогливий постановник

У 1871 році він оселився в Києві та став одним із засновників  Товариства українських сценічних акторів. У 1872 році відбулася прем’єра п’єси товариства – музична вистава «Чорноморці». Автором був композитор Микола Лисенко, а постановником опери – Михайло Старицький.

У 1878 році Товариство призупинило свою діяльність, а Старицький поїхав на деякий час до рідного маєтку. До театрального життя він повернувся у 1883 році – тоді в Єлисаветграді Марко Кропивницький створив Театр корифеїв – перший професійний український театр, що спеціалізувався саме на репертуарі рідною мовою. Кропивницький запропонував Старицькому очолити театр.  Першою виставою, яку було поставлено цим театром за його каденції, була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Аби театр розвивався – потрібні були кошти, тож Старицький продав свій маєток у Києві, щоб  актори мали змогу гастролювати. Упродовж 1886-1887 років трупа побувала у Варшаві, Вільнюсі, Тіфлісі. Завдяки старанням Старицького актори отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали кращі декорації та костюми.

У Старицького були свої вимоги до акторів. Перша й найголовніша – вони повинні були відмінно володіти українською мовою, адже вистави ішли саме на рідній мові. Актори мали щоденно тренувати дикцію, пластику, вокал і сценічну мову. Багато  з них вважали його своїм «сценічним батьком» . Адже завдяки отриманому в дитинстві гарному вихованню та шляхетському походженню він навчив їх манерам, стилю і дисципліні.

Трупа тогочасного Театру корифеїв складалася з  майже з 30 артистів. Найвідоміші з них — Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та Іван Карпенко-Карий. Також під керівництвом Старицького була започаткована традиція утримувати хор та оркестр.

Під час роботи у театрі  Старицький переробляв п’єси інших авторів. Таким чином ним були написані «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Утоплена». Згодом став писати багато оригінальних драматичних творів: «Не судилось», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк».  Аби написати твори на історичну тематику, він працював у бібліотеках, де вивчав документи про добу Хмельницького, Мазепу та гайдамаків.

Та Старицький не просто писав п’єси, він організовував гастролі, оплачував костюми, домовлявся про зали.  Завдяки йому українські актори дізналися, що таке гастролі за чітким графіком. До цього трупи виступали хаотично – у кого де вийде. Михайло Старицький був дуже гарним організатором і міг поставити виставу «з нуля» за тиждень.

Наприкінці 1880-х він залишив Театр корифеїв та створив новий театр із молодими акторами. У 1890-х роках припинив театральну діяльність через погіршення здоров’я та фінансові проблеми.

Старицький так любив театр, що фінансово допомагав навіть своїм конкурентам – іншим драматургам, бо для нього головним було існування українського театру як такого, а особиста вигода не мала великого значення.

Новаторські твори

Він був одним із перших в українській літературі, хто поєднав історичні події з любовними лініями. Такі сюжети були дуже популярні серед жінок-читачок. Також він ввів у літературу образ сучасної міської української жінки, яка мала  освіту, амбіції та внутрішній конфлікт. Старицький був першим, хто спробував створити у своїх роботах українську літературну мову «міського типу». Його герої часто говорять сумішшю української, русизмів та жаргону – як типові мешканці міста ХІХ ст.

За твердженням літературних критиків, саме Михайло Старицький фактично створив такі важливі українські слова, як-от : «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «пестливий», «привабливий».

Старицький також був одним із перших українців, хто активно пропагував захист авторських прав. Одного  разу журналісти звинуватили його у плагіаті та крадіжці сюжетів. Старицький подав на суд, аби спростувати наклепи, і виграв справу. Журналіст мав тиждень провести у тюрмі та виплатити компенсацію. Однак покарання так і не відбув, і компенсацію не платив, бо театральний діяч вибачив його після обіцянки публічного перепрошення.

Через тогочасну цензуру твори Старицького виходили «подвійно». Він писав українською мовою, а щоб обминути «Емський указ», який забороняв писати на українській, перекладав сам свої твори на російську. Вони виходили  друком, а актори в театрі грали їх на мові оригіналу, хоча «офіційний» текст був російською. За життя він написав понад 40 драматичних творів, та більшість були заборонені тогочасною цензурою, а частину п’єс доводилося переписувати десятки разів.

Старицький любив працювати вночі, вважаючи, що це час, коли «душа чує себе».

Цікаві факти

У студентські часи Михайло Старицький із друзями брав участь у перепохованні праху Тараса Шевченка. Він упрягся у жалобний віз і доставив Кобзаря до церкви на Подолі.

Після навчання  повернувся на Полтавщину, в батьківський маєток. На вечорницях  побачив селянку Степаниду і закохався в неї. Саме вона надихнула Старицького на написання вірша-пісні «Ніч яка місячна». Згідно з  легендою, він призначив їй зустріч, щоб освідчитись, і, чекаючи дівчину ввечері , вигадав ці рядки. Але дівчина була заручена і  вони не змогли одружитись. Натомість у 1862 році він одружився з дівчиною Софією, яка була на 11 років молодша від нього. Молодих вінчали у церкві у сусідньому селі. У пари народилося четверо дітей. Хоча у своїй автобіографії Старицький писав, що кохання всього його життя так і залишилось без відповіді.

Коли він тільки починав театральну діяльність, то став одним з авторів лібрето до «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка, яка є однією з найвідоміших опер, створених на основі повісті Миколи Гоголя.

За життя  дуже часто носив український народний одяг, що було досить незвично, адже такий одяг  тоді носили переважно прості люди, а Старицький був дворянського походження.

Він виступав за створення українського національного університету, де були б факультети літератури, історії, музики, театру та фольклору. А ще  підтримував ідею рівного доступу жінок до університетів — для того часу це було сміливим поглядом.

Багато грошей Старицький витрачав на благодійність – кошти від вистав здебільшого спрямовував на школи, книжки або допомогу бідним родинам.

Через хворобу та фінансові труднощі Михайло Старицький відійшов від активної театральної діяльності, але продовжував писати романи та публіцистику до самої смерті. Помер у квітні 1904 року в Києві. Попрощатися з театральним діячем прийшло так багато людей, що процесія з церкви до кладовища рухалася 2 години. Похований на Байковому кладовищі.

Тамара Бєлкіна

фото з відкритих джерел