Ним навіть Обама захоплюється. А в нас воно занепадає

Радіо – це не лише дитя науково-технічного прогресу, але й один з його двигунів. Саме воно спричинило справжню революцію у сфері засобів масової комунікації, а також дало поштовх до розвитку різноманітних наукових дисциплін, військової справи і промисловості.

Ми, діти радянської епохи відзначаємо це свято 7 травня. Саме цього дня у 1895 році молодий вчений  Олександр Попов зробив доповідь на зібранні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі та продемонстрував дію свого апарату, що став родоначальником всіх приймальних пристроїв іскрової „бездротової телеграфії”. А вже менше ніж через рік, 24 березня 1896 року був організований прийом першої в світі радіограми у фізичному кабінеті Петербурзького університету.

Для радіо не шкодували грошей навіть під час руїни!

Подібні досліди проводилися одночасно і в інших країнах світу. Тому питання, хто перший створив радіо і коли саме це сталося, і досі лишається спірним. Але на пострадянському просторі прийнято брати за точку відліку саме 7 травня 1895 року.

До того ж саме у СРСР радіосправа розвивалася надзвичайно високими темпами. Ще у радянській Росії очільник більшовиків Володимир Ленін осягнув величезне значення нового виду зв’язку у пропаганді своїх ідей, у військовій справі та економіці.

Саме тому, не зважаючи на руїну громадянської війни, більшовики кинули великі гроші на розвиток радіо. Перш за все, створили Нижньогородську лабораторію, яка до початку Другої світової війни забезпечила країну засобами радіозв’язку різної потужності. Авіація була оснащена радіолокаційною апаратурою, радіозв’язок з’явився і в механізованих частинах.  Були збудовані надпотужні радіостанції («Комінтерн» та ін.). А скрізь в населених пунктах – від найбільших міст до найвіддаленіших сіл – з’явилися репродуктори.

А в мене з’явився приймач з американської «Кобри»

Після закінчення війни  почав бурхливо розвиватися рух радіолюбителів, які отримали змогу придбати не лише вітчизняне, але й трофейне і американське обладнання, яке надійшло по ленд-лізу.

У мене в юні роки, наприклад,  був приймач з американського літака «Кобра», який я отримав у тамбовському радіоклубі і переобладнав під власні потреби.

Одним з найщасливіших днів для мене став той, коли я вийшов на зв’язок з таким же радіолюбителем з австралійського міста Аделаїда…

Переїхавши у столицю Західного Донбасу на початку 80-х років минулого століття, я заприязнився з місцевими колегами по захопленню. Взагалі, Павлоград мене приємно здивував розвитком руху радіолюбителів, які були відомі далеко за межами Придніпров’я і навіть України.

Станемо першопрохідцями, чи жуйкою обмежимось?

На жаль, зараз цей рух у занепаді через відсутність належного фінансування. Мене непокоїть те, що переривається спадковість: досвідченим фахівцям дедалі важче передавати свій досвід молоді. А це вже шкодить державі. Інтернет, яким захопилася юнь, не в змозі замінити належним чином радіо. Бо воно, коли хочете, інструмент пізнання Всесвіту. І ті, хто ним займаються – першопрохідці, люди, які відкриті до несподіванок і Тайни.  А Мережа дедалі більше нагадує жуйку, яка на смак приємна, тільки користі – мізер.

Тим же, хто вважає, що радіо вичерпало себе, зауважу, що вони помиляються. Зараз його ентузіасти на порозі нових відкриттів: радіолюбителі починають досліджувати надвисокі частоти. А попереду – інфразвук і боротьба з перешкодами.

У нас ще є шанс зберегти і примножити

Тому нашій владі, і перш за все, місцевій слід не шкодувати коштів на фінансування радіолюбительського руху і усвідомлювати його важливість. Бо це є кузня вітчизняної науки й інженерії у розвитку інформаційних технологій, ракето-космічної справи, військових дисциплін (згадайте лишень, як багато важив для українських бійців якісний зв’язок під час важких боїв на Донбасі).

Ось чому в розвинених країнах ставляться до цієї проблеми належним чином. До речі, у лавах радіолюбителів там і досі лишаються дуже відомі люди. Такі, наприклад, як президент Барак Обама.

І саме з цієї причини напередодні Дня радіо я хочу звернути увагу читачів до такої болючої для мене і моїх однодумців проблеми. Бо в Україні ще залишились ентузіасти і поки що є можливість відродити цей рух.

Микола Ноздрюхін,

учасник війни, 86 років, Павлоград