Один за всіх: вшанування відомого земляка (Фото)
Духовна присутність поета, правозахисника, громадського діяча, багатолітнього політв’язня ГУЛАГу Івана Сокульського в історії і культурному житті Дніпропетровська. Явлення поета і дисидента Івана Сокульського Дніпропетровську і широкому українському загалу відбувалося повільно. Адже книг з його поезіями за життя не вийшло жодної, а антирадянська діяльність у 1960-1980-х роках відбувалася підпільно, про неї не повідомляли газети, як і про арешти та суди над «націоналістами» та відправлення їх у місця віддалені. Мільйонне місто жило своїм промисловим пролетарським життям, не знаючи ні віршів поета, ні його самого. Його знали лише вузьке коло патріотів та кагебісти, що пильно слідкували за кожним кроком поета. Бо писати й читати людям такі вірші міг в той час лише «божевільний», за що й провів у Мордовії та у психбараку Володимирського централу 1970-1973 роки.
У травні 1990 року відбувся творчий вечір Івана Сокульського в Дніпропетровському Будинку вчених, де поет вперше читає перед публікою свої вірші.
Хоч особисто Івана Григоровича я не знала (коли його, 29-літнього, заарештували, я була ще школяркою), та мене пік гіркий жаль за те, що така відчайдушна і талановита людина жила і боролася в моєму місті, а я не знала про це і не була поруч. Під сильним враженням від цієї харизматичної Особистості я написала вірша «Пам’яті Івана Сокульського»:
Прости, Поете, мужній мій земляче,
що пізно так до Тебе я прийшла,
що в сутінках застійних я, незряча,
могла би поруч бути, й не була.
Вертає пам’ять в сімдесяті, Боже,
там правлять нами омертвілі туші,
там Ти гориш, й достукатись не можеш
в зачинені і занімілі душі.
Мільйонний мегаполіс важко дихав,
зачмулені лили горілку в рота,
коли Сокульський непомітно й тихо
підняв свій хрест і рушив до Голготи.
Один за всіх, розп’ятий і воскреслий!
Глухі й лукаві вслід йому плювали,
Ти рятував їх від тавра безчестя,
прости їм, бо вони того не знали.
Коли вже з таборів Ти повернувся
в славетне «місто чавуну і сталі»,
не стрів оркестром люд, не схаменувся –
поетові «осанни» не співали.
Гадаю, що спокутую не скоро
провину покидьків, що сотворили це:
який пекучий і пекельний сором
за тих, хто бив Сокульського в лице!
Твої болючі і стражденні очі
кричать мені світлиною з газети,
вірші Твої знайдуть того, хто схоче
збагнути слово, мовлене поетом.
Ти – владар каменю, і тут Твої пороги,
Твій степ стоїть і гомонить життя,
а я перед козацькою могилою
складаю запізніле каяття.
Поет Володимир Буряк, прочитавши мого вірша у «Дніпрі вечірньому» у листопаді 1997 року, сказав: «Лесю, ти за нас за всіх, за все місто покаялася цим віршем перед Іваном Сокульським».
У 1997 році у видавництві «Січ» стараннями дружини поета Орини вийшла друга книга Івана Сокульського – збірка вибраних поезій «Означення волі». У листопаді 1997-го відбувся знаменний літературний вечір пам’яті Івана Сокульського і презентація «Означення волі». За іронією долі він проходив у Дніпропетровському Клубі МВС. В цім була значуща духовна перемога Івана Сокульського над системою і її служаками-мєнтами, які приходили арештовувати його і тримали у СІЗО. Вели той вечір гарною українською мовою артистичні наукові співробітниці музею «Літературне Придніпров’я» Ірина Мазуренко та Світлана Мартинова. Виступали письменники, професор ДДУ А. Поповський, мама поета Надія Іванівна, дружина Орина, автор цих рядків та ін.
Ім’я поета з появою цих двох книг стало набувати поширення і розголосу в перше десятиліття Незалежності.
У січні 1998 р. відбувся атмосферний вечір пам’яті поета з презентацією «Означення волі» в переповненій залі Будинку письменника Львівської ОО НСПУ. Вів його багатолітній політв’язень Іван Гель за присутності відомих письменників-дисидентів, побратимів Сокульського – Ігоря та Ірини Калинців, братів Горинів, Галини Гордасевич та інших достойників.
Трагізм долі Івана Сокульського, цієї світлої Божої людини полягає в тому, що за життя йому судилося так мало радості (поезія, коротке навчання в Львівському університеті, де сапнув вільного духу, вінчання у Карпатах із бойківчанкою Ориною, на яке молодих
везли на білих конях, народження доньки) і забагато страждань: відрахування з університету, два арешти, два суди, два відбування покарання в таборах ГУЛАГу. Відстраждавши 14 років в таборах сибірських, і, повернувшись у 1988 році додому, Іван Сокульський вже не мав здоров’я і часу насолодитися ані своїми книжками, ані своєю славою, ані державним нагородами:
Довідка про реабілітацію прийшла на сороковий день по смерті. Перша збірка віршів «Владар каменю», підготовлена до друку автором, вийшла у 1993 році у Києві посмертно. І всі наступні книги, підготовлені і упорядковані дружиною поета Ориною Сокульською, вийшли посмертно.
До Спілки письменників України Івана прийнято у 1995 році посмертно.
Дві державні нагороди йому присуджено посмертно.
Слава знайшла його теж посмертно. Та він і не думав про неї. Головним було інше – Україна і Свобода. Ось Іванові рядки, написані у 1980 році 40-річним політв’язнем ГУЛАГу, які фактично стали внутрішнім маніфестом його духовного протистояння комуністичній Системі:
* * *
Без України ми – раби останні.
Без тверді камінь, без русла ріка.
Немає нас! І тільки дзвін кайданів…
І тільки плач – безмовний – у віках
Без України ми не знаєм, хто ми.
Блукаємо – мов більма на очах,
Мов жебраки, безвольні та бездомні,
Вмираємо, не станувши на шлях.
Без України хмари ми даремні.
Несем свій прах на світовий смітник…
Кому вони, пісні мої тюремні?
Що скаже рабський мій язик?!
А за кілька днів до смерті, у червні 1992 року, відчуваючи неуникненне, він написав-видихнув:
* * *
Душа поволі відлітає
У тишу, простір, небеса…
III ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ПОЕТА
Від 1992 року стали традиційними щорічні відвідини могили поета на Придніпровському цвинтарі, які відбувалися без втручань влади. Представники творчої інтелігенції, друзі і шанувальники поета на чолі з вдовою Ориною Сокульською, тоді вчителькою математики середньої школи, збиралися і йшли на цвинтар. Згодом художник Алієв розробив проект козацького хреста, який було виготовлено і установлено над могилою Івана. З роками дата 22 червня і пошанування поета стали знаковими для міста.
До 10-річчя смерті Поета у червні 2002 року в переповненій камінній залі Будинку
письменників в НСПУ у Києві відбувся пам’ятний вечір, який я мала честь модерувати. На ньому були присутні окрім пані Орини політв’язні ГУЛАГу Василь Овсієнко, дружина В’ячеслава Чорновола, поетеса Атена Пашко, Михайлина Коцюбинська, Степан Хмара, письменники і народні депутати Петро Осадчук, Дмитро Чобіт та ін.
У 2004 році, будучи головою ДОО НСПУ і головним редактором літературно-мистецького журналу «Січеслав», я запропонувала заснувати щорічну літературну премію ім. Івана Сокульського за кращу публікацію в номінації «Поезія». Нашу ідею підтримало керівництво Національної гірничої академії України (ректор, академік НАНУ Г. Півняк). До складу журі були запрошені представники наукової і творчої
інтелігенції проф. А. Поповський, проф. В. Пушкін, доц. Н. Олійник) та ін. Лауреатами премії стали достойні поети міста та України. Вручення диплома лауреата відбувалося завжди в урочистій обстановці – в міській чи обласній бібліотеці, в Національній Гірничій академії, в Будинку архітектора, у Філармонії за великої присутності людей, які слухали поезію Івана Сокульського і переймалися її високою животворною енергією.
Після перемоги Помаранчевої революції активістку Майдану, вдову Поета Орину Василівну Сокульську призначено на посаду заступника голови ОДА з питань культури. Це уможливило проведення резонансних культурних заходів по вшануванню пам’яті Івана Cокульського, зокрема, пам’ятного Вечора “БЕЗ УКРАЇНИ МИ – РАБИ ОСТАННІ…”, приуроченого до 65-річчя Поета, який відбувся 13 липня 2005 р. в Дніпровському Молодіжному театрі. Цю культурну подію підтримали Управління культури Дніпропетровської ода, Дніпропетровська обласна організація НСПУ, Дніпропетровська Філармонія, Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, ВАТ “Днепркнига” та ін.
Спершу відбулася урочиста хода з покладанням квітів до козацького хреста на могилі Івана Сокульського, після чого – власне незабутній урочистий Вечір в театрі. Я була ведучою того вечора, пригадую, що до слова густо просилися, чи не вперше, представники обласної влади. Адже Орина Сокульська була на той час другою особою в області. Було відчуття, що для можновладців Іван Сокульський став нарешті persona grata, «поетом в законі». Виступали громадські діячі, поети і молодь читали вірші поета. Лунали пісні у виконанні артистів на його слова.
13 липня 2010 р. в Дніпропетровській Філармонії відбувся незабутній вечір пам’яті, присвячений 70-річчю від дня народження Поета. До Дніпра приїхали із Києва видатні правозахисники, побратими Івана по таборах. Василь Овсієнко розповів про умови, в яких утримувалися політв’язні, і продемонстрував зі сцени «передостанню совєтську моду одягу для зеків» – сіру робу і додав: «А остання мода, це – дерев’яний бушлат, в який вони одягнули Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина». Микола Горбаль у своєму виступі пригадав про рідкісне щастя, яке випадало побратимам – співпасти на прогулянці. І як Іван читав йому під час такої прогулянки свої вірші.
Микола Кульчинський розповів, як вони обговорювали з Іваном майбутнє України, яка неодмінно здобуде незалежність, і часом розходилися у думках. Микола вважав, що
для цього і потім потрібна буде «залізна рука». Іван вважав: «Ні, Україна має бути тільки демократичною, бо там, де тоталітаризм, там немає Бога». Орина Сокульська зворушливо поділилася психологічними труднощами із життя родини, коли обдумували, як пояснити малій Марієчці, чому тата так довго немає вдома. Перша легенда була – «тато будує великий-великий міст через Волгу. І не повернеться, поки його не збудує». А коли Орина зібралася з донькою на побачення до ув’ язненого чоловіка на Урал, треба було вигадати щось інше, щоб підготувати малу дитину і не завдати психічної травми юному серцю.
В Чистополі, коли вони прибули на зону, довелося йти через кілька залізних дверей, які гриміли, через безліч темних коридорів, спілкуватися з Іваном у кабінці через мутне скло. Тому дорогою розповідалося наляканій Марієчці, що татко вже не будівельник мосту, а
працює тепер приборкувачем диких звірів, які сидять у клітках. По приїзду дитина все прохала батька показати їй тих диких звірів, аж поки черговий не розсердився, «це ви нас дикими звірями вважаєте», гаркнув, і різко перервав зустріч.
На цьому вечорі поезії Івана Сокульського читали народний артист України М. Чернявський, Раїса Лиша, поети та студенти.
У липні 2015 року вечір пам’яті до 75-річчя Івана Сокульського відбувся в музеї «Літературне Придніпров’я».
У 2005 р. правління ДОО НСПУ, яке я очолювала, подало клопотання до обласної влади про вшанування пам’яті Івана Сокульського. Як вислід, на честь Поета було названо один із провулків містечка Придніпровська, де він мешкав тривалий час. У 2015 році в рамцях декомунізації в місті Дніпрі вулицю Стаханівську перейменовано на вулицю Івана Сокульського.
Сьогодні ім’я Поета не є забутим. Його творчість досліджують науковці музею «Літературне Придніпров’я». Його поезію описують у курсових роботах студенти НТУ “Дніпровська політехніка», ДНУ ім. О. Гончара та інших вишів. Його духовна присутність в місті відчутна і значуща.
На жаль, через карантин ми не зможемо 13 липня провести у Дніпрі вечір пам’яті Поета. Ми вирішили перенести його на осінь у сподіванні, що вірус відступить. Але місто готується до святкування ювілейної дати Поета. Ніхто не заборонить нам відвідати
козацьку могилу на старовинному цвинтарі у Придніповську. Покласти до неї квіти. Лунатиме поетичне слово Сокульського. Священик відправить молебінь за закатованим героєм. За ініціативою Дніпровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія (директор Надія Титова) відбудеться міжбібліотечний поетичний онлайн- вечір «Читаємо разом!», де лунатиме невмируще слово поета у виконанні артистів, бібліотекарів, студентів.
У серпні 2020 року збираємося святкувати 29-у річницю Незалежности України. Цей високосний рік обтяжений найстрашнішими катаклізмами, які випали на долю українців: триває війна на Сході, де продовжують гинути наші мужні бійці, триває окупація Криму. Коронавірус, привнесений в країну іззовні, забирає сотні людських життів. Пожежі лісових зон в Центральній і Північній Україні, спровоковані диверсантами, і повені на Приикарпатті нищать цілі села, через що тисячі людей втрачають житло, здоров’я і життя. Цей рік – один із найтяжчих за всю історію Незалежності. Важкою ціною дістається нам виборювання нашої національної самоідентичності. Та мусимо вистояти, вижити, вибороти свою землю, свою кордони, свою українськість, на яку зазіхає Кремль, одвічний ворог нашої державності. Маємо бути стійкими духом. Тому що воюють не армії, воює дух.
Нас має надихати приклад людей із недавнього минулого, чиї імена увійшли в історію назавжди, бо вони розхитували прогнилу комуністичну систему, і наближали своїм мужнім чином день нашої Свободи, здебільшого ціною власного здоров’я і навіть життя. Яскравим і мужнім Лицарем України був багатолітній політв’язень ГУЛАГу, Поет і громадський діяч Іван Сокульський, який поклав своє життя за право людини на свободу, не доживши навіть до першої річниці Незалежності України.
Леся СТЕПОВИЧКА
Дніпро, червень 2020.
