Офіцерка Яна Петрова: «Збройні Сили – це саме те місце, де реально відчуваєш, що ти не сама»
Дніпрянка Яна Петрова, офіцерка ЗСУ, кандидатка наук із фінансів, банківської справи та страхування, викладачка Університету митної справи та фінансів, переконана, що кожен громадянин та громадянка України можуть бути корисними і робити свій внесок у нашу перемогу.
– Розкажіть про ваш шлях до служби в Збройних Силах України.
– Це найцікавіше питання… Я чекала, поки моїй дитині виповниться 18 років, узяла паспорт, пішла до районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки і стала на військовий облік. У центрі комплектування довго не могли придумати, яку військово-облікову спеціальність мені записати в документах, оскільки маю філологічну і фінансову освіту, а також вчене звання доктора філософії з фінансів, банківської справи та страхування. Якщо говорити про професійну діяльність, то більша частина професійного життя – це, з одного боку, комунікації, зв’язки з громадськістю, журналістика, а з іншого – освіта і наука. Тож мені поставили ключову спеціальність, пов’язану з військовою пресою, перекладом і журналістикою.
– І після цього Вас призвали на військову службу?
– Я почала шукати військовий підрозділ, у якому можна було б бути корисною. Потім з’явився таки бойовий підрозділ, готовий узяти мене, тож почала з ними співпрацювати з вересня-жовтня 2022 року. Це був добровольчий штурмовий батальйон. Зараз я служу вже в іншому підрозділі.
– Тобто, після постановки на добровільний військовий облік для жінок Вас не одразу призвали на службу? Цю тему активно обговорювали після прийняття Закону щодо добровільного військового обліку жінок. Такі побоювання не відповідають дійсності?
– Якби я сама не шукала свій військовий підрозділ і не оббивала пороги військкомату, то просто так на службу мене не взяли б. Відвідувала навчальний центр декілька разів, і тільки потім мене оформили на навчання. На початку жовтня вже склала військову присягу на вірність Українському народові і стала до лав Збройних Сил України. Після навчання протягом місяця-півтора стала пресофіцеркою штурмового батальйону. Пізніше продовжила службу в іншій військовій частині. Наразі моя служба пов’язана з комунікаціями у широкому розумінні.
– Як Ви взагалі ставитеся до добровільного військового обліку для жінок?
– Позитивно, бо це необхідно для загального розуміння, що ми маємо на сьогодні. Це ще не означає, що всі жінки будуть обов’язково служити, а тим більше воювати. Я вірю в те, що війна закінчиться і буде вжито всіх необхідних заходів, щоб більше ніякий шалений сусід на нас не нападав. Але країна має бути завжди готова себе обороняти і захищати. Мене дуже дивувало й обурювало, коли медики-жінки виїжджали за кордон – не ті, у кого є діти, бо це окрема категорія. Але я вважаю, що кожен громадянин і громадянка України, якщо мають спеціальність, яка може бути корисною, можуть робити свій внесок у перемогу.
– Чи мали Ви попередню підготовку до військової служби?
– Щодо моральної і фізичної підготовки, а також вогневої, надання першої домедичної допомоги чи тактичної медицини, то я почала це робити набагато раніше – з початку повномасштабного вторгнення. У мене була така фобія, що десь щось станеться, а я не зможу допомогти ні собі, ні людям. Тому всі курси підготовки, які змогла знайти у Дніпрі, відвідувала. Заспокоювалася лише тоді, коли знала, що вмію накласти турнікет, пов’язку, оклюзійну пов’язку, тампонувати рану, тобто надати людині допомогу. Вчилася навіть користуватися дефібрилятором. Отже, підготовка почалася задовго до того, як стала на військовий облік.
– А як родина сприйняла ваше рішення служити в ЗСУ?
– Мама поставилася негативно, бо спочатку злякалася за мене, вона взагалі довго не знала, що я стала на військовий облік. Знала тільки моя донька, тому що вона найбільш адекватно з нашої сім’ї це могла сприйняти. Брат і мама дізналися про моє рішення вже після складання присяги, майже перед від’їздом на Харківщину. Пізніше вони мене, звісно, підтримали.
Мабуть, зважаючи на те, що я почуваю себе затребуваною, якоюсь мірою щасливою від того, чим я займаюся, то змінилося і їхнє ставлення. Вони розуміють, що я роблю корисну роботу, і поважають мій вибір. Зрозуміло, що мої рідні хвилюються за мене, так само, як і я переживаю за них через постійні тривоги, ракетну небезпеку. Вони пишуть мені, а я їм…
– І як часто Ви маєте можливість спілкуватися з рідними – мається на увазі не тільки телефоном, але й відпустки додому?
– На те, як часто військовослужбовець буває вдома, впливає насамперед те, де розташована його військова частина, і де він виконує свої службово-бойові завдання. Тому поки я була відряджена на Харківщину чи Донеччину, мене не було вдома довгі періоди. Зараз бачу рідних частіше. Але намагаюся не телефонувати сто разів на день і прошу родичів цього не робити – достатньо кинути один одному повідомлення, щоб знати, що все добре. Донька взагалі «погрожує» піти у військкомат, бо їй уже є 19 років. Але я ставлюся до цього негативно, бо вона ще не може бути корисною. Вважаю, що їй потрібно спочатку здобути освіту.
– Чи стикалися Ви з гендерними стереотипами, дискримінацією чи упередженим ставленням на службі щодо вас чи колег-військовослужбовиць?
– Це моє улюблене питання насправді. Але не через те, що воно є гострим для Збройних Сил, а тому, що сприйняття нашим суспільством цієї теми є доволі упередженим. Так, поодинокі випадки сексизму трапляються в Збройних Силах, але не частіше, ніж вони присутні в нашому звичайному житті. Давайте будемо чесними: ставлення до жінки в нас у суспільстві різне – переважно хороше, але бувають прояви сексизму. Так само присутній і ейджизм у Збройних Силах – такою ж мірою, як це зустрічається в різних державних установах і приватних компаніях. Щодо випадків несприйняття представників ЛГБТ-спільноти в армії, то в нашому суспільстві в цілому трапляється таке ж несприйняття європейських принципів рівності та різноманітності. Збройні Сили – це віддзеркалення нашого суспільства. Але зі мною таких випадків не було. Коли ти позиціонуєш себе відповідним чином, показуєш себе як фахівчиня, тим більше коли ти офіцерка, що виконує службово-бойові завдання, то твоя правильна поведінка одразу налаштовує на відповідний лад усіх, хто тебе оточує. Я завжди можу пояснити своїм колегам, що ми разом працюємо заради однієї спільної мети, тож маємо поважати один одного.
– У Вашому підрозділі служать іще військовослужбовиці?
– У батальйоні, де я раніше служила, нас було двоє – діловодка і я – пресофіцерка. Зараз у підрозділі я одна, але ми виконуємо так багато спільних завдань з іншими підрозділами, що комунікувати доводиться як із військовослужбовцями, так і з військовослужбовицями. Тобто є військові підрозділи, де жінок значно більше – в кадрах, медичній службі, діловодстві.
– З якими труднощами Ви стикалися на службі і як вдавалося їх вирішувати?
– Дуже важко було сприйняти те, що ти більше собі не належиш. Твій час як ресурс тепер належить Збройним Силам України, а конкретно – твоєму командирові. Нервового напруження, звісно, більше, але не самої роботи. Вільного часу в мене особливо ніколи й не було, бо зазвичай я мала кілька місць роботи одночасно (додаткова посада в закладі освіти або відділі якості за основним місцем роботи, Національному агентстві із забезпечення якості вищої освіти) плюс додатковий підробіток – репетиторство. Але я завжди сама була собі господиня. Якщо відчувала, що маю ресурс на додаткову роботу, – то брала її. Зараз мій час належить не мені – і з цим спершу було дуже важко. Але це перекривалося позитивом від того, що ти робиш корисне, твої результати роботи видно: соціальні мережі батальйону стають популярними, рекрути цікавляться, журналісти їздять і вони задоволені, українські та іноземні волонтери, меценати постачають технологічне обладнання, екіпірування, БпЛА, автомобілі. Тому цей негатив нівелювався позитивом від так званого коефіцієнту корисноті. Крім того, приємно, коли тобі хлопці з батальйону кажуть, що ти багато зробила, про нас дізналися, нам допомогли, у нас тепер більше гаджетів, пташок, дякуємо тобі… Тобто коли є зворотній зв’язок і ти сама бачиш якісь реальні результати – ти щаслива, бо є корисною.
– Ви всім необхідним забезпечені в армії?
– Жалітися гріх, навіть соромно вимовляти такі речі, що хотілося би більше спати чи жіночу форму. Мені немає на що скаржитися, бо я забезпечена всім для виконання функціональних обов’язків, зброя та захист – само собою, повністю одягнена ЗСУ: літня і зимова форма, відповідно літнє і зимове взуття. Більше труднощів виникає з моральної точки зору – це найскладніше. Дуже печально і навіть демотивує те, що у нас є категорія людей, до яких досі не дійшло, що у нас іде війна, які продовжують, наприклад, знімати роботу ППО на телефон і викладати в соціальні мережі. Дуже негативно діє на військовослужбовців, коли вони бачать таке ставлення людей.
Але найважче – це втрачати побратима. Тому що є люди, які на собі так ніколи і не відчують, що у нас війна. А є сім’ї, в які ніколи не повернеться батько, брат, син або два, три члени сім’ї. Це дуже страшно, коли ти ще зранку говорила по телефону і переписувалася з побратимом, а ввечері дізнаєшся, що його вже немає…
– Колеги по службі підтримують, допомагають Вам, якщо є така потреба?
– Безсумнівно! Особливо, якщо говоримо про адаптацію, коли ти нова у колективі і ще жінка. Я дуже вдячна тим побратимам і посестрам, які були поруч зі мною. Ніколи такого не було, що я залишалася на самоті з якоюсь потребою. Завжди під час релокації поруч були друзі, які допомагали перевезти речі, знайти, де переночувати, питали, чи ти взагалі сьогодні їла… Щодо допомоги і взаємопідтримки, то Збройні Сили – це саме те місце, де реально відчуваєш, що ти не сама. Мені більше ніде так не допомагали, по суті, чужі люди, не родичі, а дійсно побратими. Я з гордістю можу сказати, що вони тепер уже мої друзі.
– Можете поділитися вашими мріями, чи хоча б планами на найближче майбутнє?
– Я планую продовжувати службу в Збройних Силах України протягом дії контракту. А мрія у нас усіх одна – це Перемога над рашизмом, що означає не тільки звільнення території, закріпленої Конституцією України. Перемога – це набагато ширше поняття. Коли всі українці й українки будуть цінувати нашу державність, незалежність, неподільність, мову, національні цінності, історію та наших Героїв і Героїнь. І коли я нарешті не буду зустрічати наративів рашистів у громадському транспорті, які все ще повторюють наші люди на десятому році війни, рашистської музики, фільмів, інших проявів «русского міра». Бо «Перемога» починається в нас у головах. А закінчується до такої міри сильною позицією України у світі, коли жодна інша країна не вважатиме навіть можливим відкрити свою пащу на нашу державу.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
НАТАЛЯ КОДАЦЬКА,
ФОТО ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЯНИ ПЕТРОВОЇ
