Ольга Владимирова: «Ключовим для мене стало допомагати людям в евакуації»

Сьогодні діяльність волонтерів має вагоме значення у житті кожного українця, якого торкнулася війна. Вони серед перших, хто забезпечує евакуацію із місць обстрілів, це ті люди, яким українці, рятуючись з окупації, довіряють своє життя. Ольга Владимирова з Дніпра, евакуаційниця БФ «Схід SOS», комунікаційниця ГО «МАРТІН-клуб», колишня директорка 9-го каналу, в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» розповіла про роботу і виклики, які постають перед командою під час евакуації населення.

ШЛЯХ ВОЛОНТЕРА

– Пані Ольго, від початку повномасш­табного вторгнення рф ваша журналістська діяльність змінилася на волонтерську. Яким було перше півріччя цієї війни для вас?

– Із журналістики я пішла раніше за вторгнення – у червні 2021-го. Дуже втомилася від «редакційної політики» і ви­словилась у професії до денця. Почала працювати бариста в австралійській кав’ярні, продовжувала трохи вчителювати – я викладаю українську та світову літературу в старших класах. 24 лютого ніби повернулася у 2014-й – майже одразу знайомий попросив допомогти одному підрозділу. Ніхто не сумнівався, що я знову буду завзято волонтерити для захисників, як це було на початку війни. Тоді ми із напарником кожні два тижні возили гуманітарні вантажі на Луганщину, до танкістів і артилеристів. Цього разу знову все так було до квітня.

Я збиралася йти на фронт, серйозно. Тоді вже працювала комунікаційницею в громадській організації «МАРТІН-клуб», її голова Вікторія Федотова запросила на зустріч. Із ким зустріч, про що вона – ніхто тоді не міг грунтовно розтлумачити. Усі розуміли, що треба щось робити, об’єднувати зусилля і ресурси, перемагати разом. Ось так і зустрілися представники різних громадських організацій та «дикі» волонтери й активісти. Там я познайомилася з Ярославом Корнієнком, авіаінженером і музикантом – незабаром він очолив напрям евакуації маломобільних людей у благодійному фонді «Схід SOS». І тут стало ясно, наскільки потрібен мій попередній досвід – усі журналістські зв’язки, знайомства, знання міста, в якому я народилася і живу все життя.

«Схід SOS» попросив зайнятися комунікаціями в Дніпрі ще й для них. Я пішла з Яріком на вокзал – фотографувати зустріч евакуаційного потяга. І все, пропала на платформі (усміхається). Спочатку волонтерила, допомагала розміщувати людей, яких фонд рятував із небезпечних територій, шукала для них лікарні та медиків. Згодом координатор напряму сказав: ти повноцінна учасниця команди, тож тепер евакуація – твоє основне завдання, а фотографувати можеш паралельно, якщо хочеш. Відтоді так і триває. Я працюю в двох організаціях. Ну і ще трохи в школі, і один-два дні – у кав’ярні.

– Ключовим для вас стало допомагати людям в евакуації. Як знайшли ­команду однодумців?

– Це команда мене знайшла. Я з медичної родини, колись на телебаченні робила профільну програму про медицину Дніпра, добре знаю багатьох фахівців і чиновників; обізнана, як працює система, знаю майже всі медичні заклади міста й області. А ще – розумію мову медицини. Лікарям набагато простіше комунікувати з волонтером, якому не треба пояснювати «на пальцях», що робити з пацієнтом і куди саме його скерувати. Це економить нерви і час. А люди в команді якось «примагнітилися» одне до одного. До війни я не була знайома з жодним із них. А тепер у це неможливо повірити. В команді евакуації – хлопці й дівчата із Сєвєродонецька, Луганська, Алчев­ська, Кремінної, Миколаївської області та Києва. І четверо з Дніпра. Всі дуже різні, бувають суперечки, але в роботі ми єдиний організм. Мені здається: в нас синхронізується дихання і серцебиття, коли ми на платформі або в дорозі з евакуйованими. У нас фантастична команда, це правда.

– Наскільки я розумію, разом із командою ви як зустрічаєте еваку­йованих громадян на вокзалі Дніпра, так і самі проводите евакуацію.

– Евакуація у фонді «Схід SOS» організована так: люди звертаються на гарячу лінію, відповідають на запитання оператора. Нам треба багато інформації: локація, звідки забирати людину, фізичний стан – отут краще не перебільшувати і не применшувати, розповідати, як є. Евакуаційний екіпаж має знати подробиці навіть про вагу, аби спланувати процес заздалегідь. Імпровізації все одно буде багато, але ухвалювати рішення доводиться під обстрілами, і тут не до вмовлянь і планування. Екіпажі оснащені м’якими ношами, ходунками, візком, медичною каталкою. Але найчастіше мої напарники носять людей на руках. Ми евакуюємо з Донеччини, Херсонщини, Запоріжчини, Дніпропетровщини людей, які не можуть самостійно дістатися евакопотяга чи автобуса – їх треба забрати просто вдома, в закладі чи в лікарні.

Заявки залишають або самі, або родичі, сусіди, соціальні працівники. Деколи телефонують сторонні люди: жінка знайшла на вулиці в Часовому Ярі частково паралізованого чоловіка, забрала до себе додому, набрала номер фонду. За два дні чоловік був у лікарні Дніпра, а ще через місяць – у доньки за кордоном. Команда Дніпра переважно зустрічає евакуйованих із потяга і займається розселенням і медичним або соціальним супроводом. У багатьох немає документів, із різних причин. У декого їх немає дуже давно. Мене на при­фронт не пускають, але я брала участь в евакуації з Херсона і Херсонської області, після деокупації; працювала на Сумщині, де люди виходять з окупованих територій. Але то окрема історія. Евакуація безкоштовна, телефон гарячої лінії: 800-332-614.

– Як ви відчули, що такий напрям волонтерства, як процес евакуації, саме для вас?

– Я просто при­йшла і почала робити. В мене вийшло, я затребувана, я потрібна, я вмію розмовляти з розгубленими людьми, із людьми старшого віку. Вони, як і всі ми, потребують простих речей: любові, поваги, безпеки. Є питання, які доводиться вирішувати тільки мені – бо я колишня журналістка з Дніпра, яка упродовж тривалого часу була у професії та мало з ким побила горщики. На моє обличчя реагують у лікарнях та приймальнях чиновників. А там, де персоналії помінялися, – ми з Ярославом, координатором напряму, ходили й особисто знайомилися. Коли спокійно та зрозуміло пояснюєш, хто ти і чого хочеш – переважно чують і допомагають. Переконуються, що ти не «фейк», коли приходиш у лікарню провідати евакуйованого. Бо всі вважають, що людину просто скидають комусь на руки і зникають. Ми так не робимо. Я відчула це на місці, тоді, коли замість того, щоб фотографувати процес, почала в ньому брати участь, а це сталося вже на другий день.

– Які історії людей, що пережили евакуацію, вразили вас?

– Кожна людина – це історія, окремий світ. Вони всі звичайні, але і всі – небанальні. От, наприклад, зустрічали пані під 80 років, яку лупцював син. «Я ніколи не виїхала б, якби він не знущався», – розповідає. І серце стискається. Бо живеш у війні, а тут іще і внутрішня війна, в родині. А пані лежача, їй потрібен догляд. «Годував, – каже, – раз на день, і то не завжди». Що тут скажеш? Пам’ятаю жінку, яка залишилася на пероні сама, бо виїхати допомогла якась організація, а далі ніхто не супроводжував. Ми своїх завантажили, повертаюся – під колоною на порожньому пероні пані на колісному кріслі. Як закричить: «А я??? А мене забули!!!». Ну, звісно, забрали. Лікарі не давали їй шансів ходити, а вона в центрі тимчасового перебування маломобільних переселенців «Океан Добра» почала тренуватися, відтискалася від свого ролатора і долала своїми ногами цілий коридор. Повільно, але все-таки. Зараз вона у Німеччині, їй зробили операцію. Разом із партнерами змогли її туди відправити.

Інша пані торік приїхала майже присмерті. В лікарні одразу під ШВЛ, крапельниці тощо. Без змін. Ми вже приготувалися до гіршого. Коли вранці телефонує лікар: «Олю, нам треба ходунки. Пані Віра очуняла і хоче у вбиральню. Від підгузка відмовляється!» Нещодавно день народження в шелтері святкували, 82 роки. Сумно, що багато людей їдуть у росію, бо родичі залишилися тільки там, а самі вони не впораються. Жила в шелтері чудова жінка за 60, лікувалася в Дніпрі, ми її довго супроводжували. А поїхала на тимчасово окуповану територію, до сина. «Треба купи держатися, – казала. – Більше нема нікого».

– Під час евакуації, можна сказати, що ви стаєте першими рятівниками, кому можуть довіряти українці, котрі вимушено покидають свої домівки. З якими проб­лемами найперше стикається людина в евакуації?

– Перша проблема – це стрес від втрати і невідомості. Людина їде з дому, бо там небезпечно, а не тому, що раптом захотілося помандрувати. Везе пані вівчара підстаркуватого і чоловіка, паралізованого вже 5 років. І це точно про життя, бо везе найдорожче – чоловіка і собаку. Ті, хто не планує подальше життя, так не поводяться. Старші люди бояться усього на світі: померти по дорозі, загубити документи, сходити у вбиральню в потязі (тому не п’ють і не їдять цілий день), потрапити в руки шахраїв. Переживають, що їх обкрадуть, що кинуть. Не уявляють, що з ними буде далі, куди потраплять. Ми теж не завжди одразу це знаємо, але випромінюємо упевненість, що все буде добре, бо рано чи пізно ми все одно знаходимо місце кожному. Багато для розміщення людей робить Донецька ОВА. Але це більше для спроможних і самостійних. Не­самостійну людину найбільше турбує майбутнє – де вона житиме, хто доглядатиме і скільки це коштуватиме.

– Є люди, які навіть під постійними ворожими обстрілами, в окупації відмовляються виїжджати. Хтось не хоче залишати рідну домівку, хтось – своїх чотири­лапих або свійських тварин – у кожного різні причини. Вони залишаються, іноді не розуміючи серйозної загрози для свого життя. Як дієте у такому випадку?

– Умовляти людей евакуюватися – складне завдання для екіпажу. Хлопці звечора знають, де їх чекають, планують маршрут так, щоб устигнути привезти людей у Покровськ і без метушні посадити на потяг. Час іде на хвилини, а якщо обстріл – то і на секунди. Часто люди, особливо старші пані, «дають задню» – не поїду, і все тут. Тут моя земля, моя хата, моє життя, тут і помру. Це зрозуміло і не потребує коментарів. Але екіпаж не має права наражати себе та інших евакуйованих на небезпеку. Якщо переконати впертюхів не вдається – вони їдуть далі. Бувало, ці люди знову подавали заявки на евакуацію і, врешті, виїжджали. Здоровий глузд все-таки перемагає. Але не завжди. Іноді ми дізнаємося, що за добу-дві «прилетіло» саме в ту місцину.

УСІ МИ ЛЮДИ

– Ви переймаєтеся темою недостатньої турботи в суспільстві про маломобільних і літніх людей. За вашими спостереженнями, як це проявляється?

– В Україні майже не існує поняття «доступності» – лише пару років до вторг­нення почали намагатися будувати з урахуванням потреб усіх людей. На милицях, на візках, незрячих, із тростиною, з ціпком, зі слабкістю м’язів, слабочуючих, із будь-якими проблемами опорно-рухового апарату. Батьки з дитячим візочком – люди без інвалідності, але відвідати кав’ярню чи крамницю іноді неможливо. Скрізь бордюри, сходи, перешкоди. Це свідчить про відсутність турботи, а не її недостатність. А люди похилого віку, якщо вони самотні, – їх узагалі немає. Вони існують лише для соцпрацівників, якщо такі є. Запитайте у літнього чоловіка, який залишився сам у 70-80-90 років, як він харчується. У кращому випадку допомагає якась добра сусідка. А в гіршому – з хліба на воду.

Евакуація «підсвітила» ще одну проблему: в Україні вкрай мало закладів медико-соціального супроводу. Ми щодня маємо справу з переселенцями зі сходу чи півдня, які роками не отримували медичної допомоги, лежать після перелому шийки стегна чи інсульту. А якби поруч був реабілітолог – вони ходили б. Люди зі свіжими переломами отримують у Дніпрі першу допомогу і потім їх одразу віддають нам. А що далі з ними робити? Лікарі кажуть: «Додому, місяць лежати, потім до мене на контроль. Такі хворі не лежать у лікарні, доглядайте вдома». – «Все клас, – кажу. – Тільки одне але: дому в них немає». І тут доводиться «чухати потилицю». Добре, що чухати її ми почали півтора року тому, від самого початку. Бо головна проблема – це подальше розміщення маломобільних і хворих людей. Якщо є родичі, які готові забрати до себе, – це щастя. Часто їх або немає, або в росії чи Європі, або «забули», що є мама, тато, дід, бабуся… Але відправляємо і за кордон.

Іще можу багато розповісти про культуру спілкування із переселенцями похилого віку. Подекуди її немає, суцільне хамство і зневага. При мені можуть назвати чоловіка «обісцяним дідом» – «ну і шо, він все одно не розуміє». Або запитати: «А ви їй хто? А, волонтерка, ну тоді можна без церемоній». Але є і чудові приклади. Мені здається, їх більше. Чи то я такі місця обираю (усміхається).

– На вашу думку, як у громадян змінювати ставлення до маломобільних груп населення та людей поважного віку?

– Треба просто демонструвати повагу. Якщо для них у державі нічого не робиться – то їх немає, цих людей. Поки ви не заводите цуценя, не маєте потреби купувати собачий корм, правда ж? Приклад, може, цинічний, але зрозумілий. Доки ми створюємо середовище, зручне тільки для обраних, – то всіх інших просто не існує. Немає людини – немає потреби. Суспільству треба «завести» собі маломобільних, стареньких, лежачих людей. Людей із Альц­геймером, Паркінсоном і деменцією. Із когнітивними розладами. І виявиться, що їм також дещо потрібно.

ХРОНІКИ ЕВАКУАЦІЇ

– Волонтери допомагають іншим. А яка допомога чи підтримка потрібна сьогодні вам?

– Передусім нам потрібні зміни системи. Вона геть не гнучка, зокрема, медична і міграційна. Багато що можна зробити для людини без документів, якщо маєш друзів серед фахівців. Прос­то так, із вулиці, переселенець без паспорта не може зробити рентген, наприклад. Люди без реєстрації (а таких чимало) отримають паспорт, але жодних виплат. Ні оформити ВПО, ні пенсію за інвалідністю – неможливо. Непрацездатні залишаються без засобів існування, їх не приймають до будинків для літніх людей, бо там утримання за частину пенсії. Самотнім у такому випадку залишається померти в безвісти. Якщо не пощастить потрапити на очі милосердним людям. Нам доводилося відновлювати документи через суд, установлювати громадянство за відбитком пальця у кримінальній справі, за відеозв’язком. Зараз у процесі справа, де треба довести, що людина взагалі жива. Живе собі чоловік у шелтері «Схід SOS», а за даними в базі – він помер уже років із 5. Треба, щоб держава побачила, що ми не пундиками балуємося.

– Крім волонтерської діяльності, хочемо приділити увагу і журналістиці. Скільки років ви присвятили цій професії?

– На телебаченні сумарно працювала 25 років – кілька років суміщала із роботою в школі, викладала українську мову і літературу. Потім випустила клас і повністю перейшла на ТБ. Моя кар’єра – приклад підйому сходами майже з нуля (усміхається). Починала – як диктор за кадром, закінчила – як директорка каналу. В інших ЗМІ не працювала і не збиралася. Зараз я комунікаційниця в соціальних проєктах. Це не зовсім журналістика, ближче до PR, менш із тим. Іноді записую подкасти. Робота в евакуації засвідчила, навіщо я так довго «сиділа в тєлєку»: весь величезний досвід життя і роботи в публічному просторі зараз працює на мене і команду. Коли вперше привезла евакуйованого в приймальне відділення швидкої, мабуть, у травні 2022-го, перше, що почула: «О-о-о, я вас знаю, по телевізору бачив!» Маю популярність в інтересах людей, не буду приховувати (усміхається).

– Одного разу в своєму інтерв’ю ви сказали: «З журналістів виходять найкращі волонтери». Чому так вважаєте?

– Із журналістів виходять найкращі волонтери, правда. З нормальних журналістів, хороших. Бо вони відповідають за свої слова, вміють чути і оцінювати потреби людей, мають зв’язки – корисні і впливові, швидко аналізують інформацію і виявляють маніпуляції. А ще мають відчуття часу, бо звикли до дедлайнів – це близько до екстремальної ситуації. Колишні колеги розуміють, чому я порівнюю роботу евакуаційників із прямим ефіром: потяг приходить щодня у той же час, ти не можеш «вийти в ефір» пізніше, хоч би які були причини. Де­длайн невідворотний, тебе чекають люди у біді. Ну і плюс хороші журналісти добре комунікують із різними людьми, емпатичні і безстрашні.

– Під час евакуації ви встигали зафільмувати людей, їхні речі, вирази обличчя, обстановку на фотокамеру. І ваші знімки стали доповненням фотовиставки «Хроніки евакуації», яку декілька разів проводили у Києві. Що хочете передати знімками?

– Виставку «Хроніки евакуації» підготували до відкриття «Фестивалю думок», який щороку проводить фонд «Схід SOS». До вторг­нення рф він був у Сєвєродонецьку. В 2022-му – в Дніпрі. Торік – у Києві. Для експозиції із-поміж кількох тисяч моїх світлин відібрали трохи більше 40. З нами співпрацюють професійні фотографи з різних країн, вони їздять на при­фронт, супроводжують екіпажі в небезпеці. А я тут майже в «теплій ванні» у Дніпрі, до того ж – не фотографиня. Але колеги з фонду вирішили так, бо хочеться показати саме цивільних людей, які постраждали від війни – вона зламала їм усе. Оці звичайні жінки і чоловіки, які сиділи у підвалах чи хатах, без води і опалення, хворіли, не їли – це все наші земляки. Заради яких, зокрема, воюють бійці і бійчині. І всі вони гідні порятунку, нормального життя і смерті на чис­тих простирадлах зі знеболювальним, а не у власних фекаліях і з нестерпним болем. До речі, багатьох людей із цих кадрів уже немає. Але вони отримали допомогу і пішли гідно. Крім моїх світлин, до експозиції залучено й знімки іноземців. Одна із фото­графинь, Медісон Тафф, волонтерка з Канади, зараз супроводжує наші екіпажі на Сході. Виставку планують показати у Львові та Дніпрі.

– Що хотіли б сказати читачам?

– Що я скажу людям? Не зволікайте з евакуацією з небезпечних територій і мотивуйте, вмовляйте своїх близьких і знайомих виїжджати звідти. Навіть деокупація не зробила Херсонщину раєм на землі – ми щодня вивозимо людей із-під обстрілів у Бериславі. Дуже небезпечно в Запорізькій області. ЗСУ, безперечно, буде легше, якщо цивільне населення, неспроможне воювати і захищатися, покине територію. Там точно не місце дітям, вагітним, хворим, лежачим і старшим людям. Коли все це скінчиться, ми відвеземо їх назад, додому. І будемо разом відбудовувати.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЬГИ ВЛАДИМИРОВОЇ