Цікаві спогади: у хлібний магазин на… таксі

Дніпропетровські водії легковиків із шашечками на борту примудрялися заробляти собі в кишеню 50 рублів на день! По-різному згадуємо сьогодні таксі «епохи розвиненого соціалізму». Воно давало останній шанс тим, хто запізнювався в аеропорт чи на залізничний вокзал, допомагало дістатися додому з вечірки, що затяглася до ночі. А іноді – й доставити за призначенням породіллю (причому часто таксі опинялися біля під’їзду раніше швидкої допомоги).

Загалом таксі тоді було досить доступним і не сприймалося як прояв виняткової «крутизни». Хоча відвідати хлібний магазин на таксі міг дозволити собі лише герой культової «Діамантової руки». І пересуватися на таксі ще не знайомими із «корками» вулицями міста було дійсно зручно.

Феномен таксистів полягав у тому, що вони були соціально близькі своїм пасажирам – такі ж радянські та водночас антирадянські, свої у дошку хлопці, готові при нагоді обігріти та… обібрати – накрутити лічильник, прокатати приїжджого «кружним» шляхом. Але, ймовірно, головна риса таксистів – знання всіх вулиць міста, причому без будь-яких навігаторів GРS. Взагалі, вони усе знали, усе вміли й усе могли показати, зокрема й те, що порядній людині бачити зовсім необов’язково.

Саме до таксистів у розпал антиалкогольної кампанії 80-х років зверталися громадяни з делікатними проблемами – всього 10 рублів, і «бутлегер» витягає з-під сидіння або з багажника півлітрівку. А якщо треба було більше – підскочимо до таксопарку. Щоправда, у закупореній пляшці могла «опинитися» і вода з-під крана.

Істотною фінансовою підмогою для таксистів (тільки обраних, знайомих із психологією) було обслуговування картярських шулерів. Їм відводилася особлива роль – виявити в ­аеропорту або на залізничному вокзалі серед прибулих пасажирів жертву. Потім, запропонувавши потенційному хаваці «доставити за недорого – попутники вже чекають у машині», передати його на «піклування» кидал. Решта була справою шулерів, які за 20-30 хвилин поїздки невигадливою на перший погляд грою устигали залишити пасажира без копійки в кишені.

Працювати таксистом було престижно, але нелегко. Зміна тривала 14 годин: з 16.00 до 6.00 або з 6.00 до 20.00. Існував так званий КІП (коефіцієнт індивідуального пробігу), зазвичай складав 0,78, що означало: зі 100 пройдених кілометрів 78 повинні бути оплаченими. План становив 5-5,5 руб./год, тариф: посадка – 20 копійок плюс 10 копійок за 1 кілометр шляху. Після 1977 року кілометр пробігу став коштувати 20 копійок.

Водіїв набирали прискіпливо. Приймали несудимих громадян віком від 21 року. Початківців не перевантажували планом, кілька тижнів вони вивчали місто, вчилися спілкуватися з пасажирами, контролерами, даішниками. Працювали спочатку без радіостанції.

Наступний крок у кар’єрі – радіостанція: центральна диспетчерська давала додатково 10-15 замовлень за зміну. За місяць слід було напрацювати приблизно 175 рублів. Якщо зробиш менше (КІП нижче 0,78) – пишеться докладна в диспетчерську службу, а далі покарання – можуть пересадити «на корч» (стару розвалюху). Тому з операторами варто було «дружити».

Взагалі, «дружити» доводилося з усіма учасниками таксомоторного процесу. Наприклад, із службою безпеки руху. Оскільки пере­працювання не віталося (шкідливо для здоров’я шофера та для машини), водії «віддячували» потрібним людям. Але ще важливішими для таксиста були стосунки з начальником та механіком парку. Бо саме вони вирішували, до кого підсадити, який автомобіль дати, адже на машину припадало два таксисти, які працювали позмінно. А від напарника чимало залежало.

Сильною була корпоративна солідарність – у разі конфліктів із пасажирами або з кимось іще, таксисти вставали один за одного горою. Коли по рації надходила тривожна команда, на місце інциденту зліталося 10-20 машин. Будь-яка робота на каналі припинялася, доки проблема не розв’язувалася. Бувало, і вбивали таксистів через виручку, і розбивалися вони, заснувши за кермом. У таких ситуаціях збирали гроші, допомагали рідним загиблих усією спільнотою.

Про водійську солідарність свідчить і мало кому відомий сьогодні випадок. У одного з таксистів викрали власний «Жигуль» – цінність на ті часи неймовірна. Буквально через годину про це знали майже всі колеги міста й активно залучилися до пошуку. Пропажу було виявлено по «гарячих слідах» у Придніпровську (природно, без допомоги міліції), а самого викрадача було жорстоко покарано. Щоб іншим неповадно було, його вклали на асфальт і прокотили машину по ногах. Однак цій історії притаманний і елемент «гуманності» – таксисти, перш ніж податися геть, викликали «швидку»…

Уся робота йшла під олівець: кожен знав, скільки заробив і скільки треба здати грошей за місяць. Щоденні надлишки (25-50 рублів) клалися собі в кишеню, або переносилися як резерв наступного місяця.

Здавалося б,50 рублів на день – чималі за мірками СРСР гроші. Але значну частку «навару» таксист віддавав «суміжникам». Рублів 5, щоб розплатитися з «лінійкою» (по місту нишпорило кілька десятків машин, що проводили лінійний контроль). Спілкування з ДАІ чи ОБХСС кош­тувало близько 25 рублів. Ще 5-6 рублів – механікам, які випускали машину на лінію, до 10 – майстру тех­обслуговування, троячка – на шиномонтаж. Ще по 50 копійок – диспетчерам, касиркам, мийницям. Свої 20 копійок мав вахтер, який відчиняв ворота. Та й начальнику автоколони треба було щось «підкинути».

Таким було життя-буття дніпропетровських, а втім й усіх радянських таксистів.

Від автора
Розповідь про будні дніпропетровських таксистів у 70-80-ті роки побудована на спогадах Григорія Іванчі – водія таксопарку, що розташовувався на колишній вулиці Войцеховича.

ЦІКАВО
Тоді як начальство поголовно віддавало перевагу винятково чорним «Волгам», таксі мали більш привітне та привабливе забарвлення. У різні часи вони були блакитними, зеленими, салатними, жовтими. Старі «Волги» (ГАЗ-21), що пройшли капремонт, хизувалися червоним дахом, чому й звалися «червоними шапочками». З появою у 1970 році в таксопарках ГАЗ-24, усі машини стали єдиного салатного кольору, а до Олімпіади 1980-го їх «переодягли» у лимонний – на кшталт своїх західних «колег».

ОЛЕКСАНДР ЯСНІЙ