У Дніпрі проходить виставка Марії Примаченко (ФОТО)
До кінця грудня жителі Дніпра можуть вперше побачити роботи славетної українки Марії Примаченко в дніпровському музеї живопису.
Ця відома за межами держави українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва» є лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Дитинство Марії Овксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (хоча чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.
«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.
«Ми розраховували на велику увагу глядачів. Така експозиція – це справжній подарунок для нашого музею», – розповідає Володимир Маліков, науковий співробітник музею українського живопису. – «Вибух цікавості виправданий, ми маємо багато відвідувачів. Виставка експонуватиметься до кінця грудня, і багато містян зможуть її побачити».
Талановита художниця об’єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у примаченківських «Соняшниках». Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи.
«Виставка багата, насичена і інформативна. Вона також має наукове та дослідницьке підґрунтя, адже показані роботи у ретроспективі – 1936 рік до початку виставкових робіт, і аж до початку 80-90-х років, коли Державний музей декоративного українського мистецтва мав змогу поповнювати свою колекцію роботами художниці», – зазначив Володимир Маліков.
У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.
«Мистецтво просте, наївне, можливо, для когось – однозначне. Але це не так. Кожен з нас може взяти папір і фарби, але Примаченко мала вроджене відчуття кольору та відтінків, а найголовніше – прозорість душі, яка звучіть крізь кожну роботу. Кожна картина яскрава і гармонійна, але не кричуща і строката. Всі картини довершені. Всі символи, які зараз знаходять дослідники у роботах Примаченко вона створювала інтуїтивно, шляхом дослідів і фантазій», – підкреслив Володимир Маліков.
Дарина Сухоніс
