Унікальний чоловічий монастир Дніпропетровщини розкриває таємниці
Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, в лісі, на півострові, який утворюють рукави Старого і Нового русел річки Самара, нас зустрічає найбільша козацька святиня – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир, що був центром православ’я й добродійності для запорозького козацтва. У старі часи за розпорядженням коша сюди поміщали січовиків із тяжкими пораненнями. На цих святих землях доживали останні дні сивочолі воїни.
Обитель на півострові
Ось перед нами за рогом шляху виринає козацька святиня. Вона нині містить у собі чотири храми: Свято-Миколаївський, трапезний – Антонія й Феодосія Києво-Печерських, Преображенський і підземний храм Кирика й Улити. Досить мальовничо вписуються тутешні будівлі в навколишній пейзаж. Захоплено фотографуємо монастирські краєвиди. Запитуємо в гіда: «Коли ж був заснований монастир?» Отримуємо загадкову відповідь: «Про це існують легенди. За офіційними даними, монастир на початку XVII століття засновано якимось ченцем Паїсієм. Але щодо цього виникає ще багато питань…» Згодом гід пояснює: «Вже 1576 року в грамоті польсько-литовського короля Стефана Баторія згадується «місто Самарь з монастирем і перевозом».
Тож маємо вагомі підстави вважати, що монастир існував на цих землях не менш як сотню років до цього, а може, й раніше!? Отакої! Які ж, виявляється, старовинні тут місця! Не дивно, що одразу відчуваєш себе мандрівником у часі. Відвідуючи монастир, легко уявити образи гетьманів, козаків, ченців з минулого. Чимало відомих людей бували у цій козацькій обителі, робили значні внески для її прикрашання і розбудови. Серед імен, зазначених в архівних документах і описах церковного майна, вказані такі меценати, як-от: кошові отамани Іван Малашевич, Яким Ігнатович, Григорій Лантух, Пилип Федоров, Олексій Білецький, полковник Кирило Красовський; старшини – Премій Малий, Максим Косолап, Федор Золотар; диякон Іоан Ждановський; ієромонах Йосиф і багато інших. Але найвідомішим меценатом Самарського монастиря й поселень навкруги був священик Кирило Тарловський, ім’я якого пов’язано зі значними подіями у житті тогочасної Російської імперії.
«Дикий піп»
До речі, священик Кирило Тарловський (1709 – 1784) в історії козацтва відомий як «дикий піп». Біографія цієї людини гідна пера романіста. Отцю Кирилу випала нагода обвінчати доньку першого російського імператора Петра I Єлизавету Петрівну з козацьким сином Олексою Розумом (майбутнім князем Олексієм Розумовським). Та коли на престол зійшла Катерина II, священику, який на той час користувався при дворі чималими почестями, – довелося тікати від гніву «шаленої імператриці». Якось запорозькі козаки наздогнали у Придніпровських степах брудну, ніби здичавілу, людину, нагодували й під час розмови раптом довідалися, що це – священик. Тоді запорожці запропонували Кирилу Тарловському очолити Самарську Січову Покровську церкву. Тож до самої смерті він опікувався Самарським Свято-Миколаївським Пустинним чоловічим монастирем. Стараннями «дикого попа» і колишніх запорозьких військових старшин у монастирі замість старого дерев’яного собору було закладено новий, кам’яний храм, до будівель добудовано ще споруди. Нині портрет священика Кирила, як засновника соборної церкви і благодійника, відбитий на меморіальній таблиці на монастирському будинку.
Привиди минулого
Кажуть, десь тут, під муром церковним і поховано отця Кирила. «За легендою, дух «дикого попа» ночами мандрує монастирем – таємниче розповідає нам гід. – Він захищає святиню. От і привидів козацьких отаманів інколи бачать місцеві жителі на церковному цвинтарі». Щиро віримо у це! Бо ж монастир відіграв роль і козацької фортеці. Тут січовики проводили значну частину життя: монастир мав храм, шпиталь, дзвіницю й школу, укріплення з льохами і підземними ходами. Але коли у 1687 році поруч зі святинею було споруджено Богородицьке містечко, це занепокоїло запорожців, і вони відкрито висловили своє невдоволення князю Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків, після чого російські війська оточили обитель, захопили багатьох монахів, піддали їх тортурам. У 1791 році монастир перетворили на «будинок Катеринославських архієреїв». Упродовж ХІХ ст. на місці старого комплексу з’явився новий архітектурний ансамбль. На території монастиря побудовано й дзвіницю заввишки 96 метрів (ця висота дорівнює висоті дзвіниці Києво-Печерської лаври).
Поневіряння долею
Та в 20-х роках минулого століття комуністи підірвали цю унікальну споруду, а на її місці звели водонапірну вежу, але вона теж не збереглася. Багато поневірянь зазнав монастир за часів Радянського Союзу. У 1929 році він був остаточно закритий і переданий під будинок інвалідів. Братію ж звідти виселили і розстріляли. Дзвіницю при монастирі підірвали, а головний храм обителі – Миколаївський собор з прибудовами – переобладнали під театральний зал. Інші храми на території монастиря прилаштували під господарські будівлі, до храмових споруд додалися й зведення у стилі «сталінського ампіру». Згодом тут розмістився й будинок для одиноких старих металургів. А у 1960 році в монастирі облаштували ще й інтернат для психічно хворих дівчаток.
Від 1993 року прихід почали відроджувати. Було прийнято рішення про створення жіночої обителі. З 12 березня 1998-го тут діє чоловічий Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Нині в храмі вже зведено дзвіницю, тож життя у монастирі триває. Особливе ж свято для храму – День святого Миколая, бо головний храм обителі – Свято-Миколаївський. Скільки прочан цього дня в обителі!.. Одне погано – не зустрінеш уже січовиків та гетьманів серед них. А як хочеться цього мандрівнику у часі!
Анфіса Букреєва,
фото автора
