Віра Аннусова: «Збереження народної пам’яті – мій внесок у зміцнення української ідентичності»

Культурологиня і науковиця Віра Аннусова в 2014 році вимушено переїхала з рідної Луганщини до Петриківського району. Своїми знаннями, спогадами та баченням про буття українського народу, становлення і розвиток нашої культури тепер ділиться із мешканцями Дніпропетровщини. Проводить лекції, майстер-класи, випускає збірки спогадів. Детальніше про свою діяльність Віра Аннусова розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ІСТОРІЯ – ЦЕ МИ

– Пані Віро, вас надихає тема культури, традицій, буття україн­ського народу. Мабуть, ця зацікавленість родом із дитинства. Поділіться спогадами.

– Народилась я на сході Луганщини, в Біловодському районі. Природа в моїх рідних краях казкова: степ, де рос­туть рідкісні рослини і живуть тварини; чисті річки, які живляться джерелами, що б’ють із-під підніжжя білих крейдяних гір. Здавна люди в цих місцевостях тримали дрібну рогату худобу, бо казали: «Вівця – це кожух і свита та ще й душа сита». Овечу шерсть використовували зазвичай для прядіння та валяння, а смушки – на кожухи. Першу зістрижену шерсть застосовували для виробництва вовняних ниток, а умільці виготовляли з них теплий одяг, ковдри, килими, а з другої – валяли валянки та повсть під сідло.

– Коли ви вперше сіли за прядку? Чим вас захоплює це заняття?

– За прядку я сіла в 6 років. Спочатку бабуся довіряла мені зсукувати вже випрядені нею на веретені нитки. Зими в той час були холодніші і без теплих вовняних шкарпеток не обійтись, тому перші мої прядені нитки використовували саме на них. Знаряддя для виготовлення пряжі були у кожній хаті, бо за народним звичаєм свекор на весіллі дарував невістці нову прядку.

– Звідки черпали інформацію про культуру, традиції, цінності народу?

– Народні звичаї і традиції мені не доводилось вивчати, бо в час мого дитинства ще живі були люди, які добре пам’ятали своє «життя до перевороту», коли цінності вважалися вище цін. Щоб ми на все життя запам’ятали, нащадками якого народу ми є насправді, мудрі бабусі і дідусі залюбки проводили з нами значущі обрядові свята, розпо-відали про звичаї і традиції, бо не могли інакше, не могли змиритися з тим, що забувається, нищиться частина їхнього духовного багатства. Бабусі навчали нас готувати прості українські страви, на плиті, в печі, на відкритому вогнищі, просто неба. Це переважно юшки з риби та м’яса, борщі, куліші, каші. Ділилися і секретами приготування борошняних виробів: коржів, галушок, пампушок, вареників, книшів. Передавали нам мистецтво приготування обрядових тістечок: різдвяних ляльок і коників, калити, миколай­чиків, жайворонків, шуликів, мандриків, хутиків, кренделиків тощо.

ПАМ’ЯТЬ ОЧЕВИДЦІВ

– Ви почали збирати, фіксувати, зберігати цю інформацію…

– Вечорами ми, діти, при лампадках, слухали розповіді старших, бо читати при чадній лампі нам довго не дозволяли, берегли наш зір, та ще й гас був дефіцитом. Навчаючись уже в школі, я вловлювала невідповідність в описі подій у шкільних підручниках із розповідями очевидців. На моє запитання: «Чому так?», я отримала чітку відповідь свого вчителя історії Василя Євсейовича Милокоста: «Інформація, котра міститься в шкільних підручниках історії, просіяна через декілька решет, вона написана кимось і для когось. Та не можна витравити з пам’яті людей те, що було пережито ними. Записуйте спогади своїх рідних, очевидців подій, вони згодяться вам, вашим дітям і онукам». І я записувала спогади рідних, близьких і далеких родичів, односельців, жителів сусідніх сіл, районів і областей (Ростовська і Воронезька були поруч). Особливо, якщо це була тема, яку я намагалася самотужки дослідити.

Прикладом є спогади про селянську війну 1919-1923 рр. У підручниках про це було так мало написано, а люди згадували часто. Через це я намагалась відшукати очевидців, які могли б пролити більше світла на події, що відбувалися в ті часи не тільки в нашому селі, а й за його межами, в сусідніх районах і областях. Зізнаюсь, що в мене був особливий інтерес до цієї теми, бо, слухаючи очевидців, дуже часто чула від них: «Кати стали героями, а справжніх захисників людей назвали бандитами».

За фахом я вчителька математики і фізики, на добровільних засадах вела в школі туристично-краєзнавчу секцію. З рюкзаком за плечима, разом з учнями, здолала не одну сотню кілометрів шляхами Луганської, Ростовської і Воронезької областей, записник і олівець завжди зі мною, от так і поповнювала свою колекцію спогадів. Тоді не було ні диктофонів, ні кінокамер. Коли у мене стало бракувати сил так працювати з дітьми, я покинула школу, вийшла на пенсію.

– Ким ви працювали на Луганщині? Чим зай­малися до 2014 року?

– У дитинстві мріяла бути адвокатом, і тут випала нагода стати правозахисницею, а ці два види діяльності де в чому близькі між собою. Створила завдяки досвідченим фахівцям, разом з однодумцями, громадську правозахисну жіночу організацію «Первоцвіт», стали захищати права жінок і їхніх сімей. Виявилося, що значною проблемою для жінок у селі є безгрошів’я і відсутність робочих місць. На допомогу нам прийшов зелений туризм, стали ми опановувати його ази, почали створювати проєкти, і нам поталанило з хорошими вчителями. Приїхали до нас досвідчені експерти, обізнані в цій справі, під­учили нас і стали відвідувати наші садиби люди з міст Луганської та Донецької областей, з дальнього і ближнього зарубіжжя. Родзинками нашого успіху була самобутня природа краю та проведення збережених у народній пам’яті обрядових свят. Та війна 2014-го стала на заваді. Над нами, правозахисниками, нависла небезпека. Першим у підвал закинули голову Луган­ської обласної «Просвіти» Семестягу Володимира. А ми швиденько розбіглися, хто куди.

– Символічно, що з 2014 року ви проживаєте у самобутньому краї – Петриківці. І на цьому ваша науково-просвітницька діяльність не завершилася.

– Голова Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні Володимир Васильєв запропонував мені працювати над проблемами розвитку зеленого туризму на Дніпропетровщині, а саме в Царичанському і Петриківському районах. Зайнявшись цим, я зрозуміла, що така робота мені не до снаги. Та все ж дещо було зроблено: на Козацькому хуторі «Галушківка», завдяки його господарю Володимиру Виборному, створено Центр збереження українських традицій. Не скажу, що він мав 100%-й успіх, але серед туристів було чимало людей, які цікавилися народними звичаями і традиціями. Згодом мене залучили до роботи в Українському науково-дослідницькому та освітньому центрі ви­вчення Голодомору HREC.

Беручи участь у роботі Літніх шкіл як викладач, мені поталанило познайомитися з багатьма молодими творчими вчителями та науковцями з різних куточків України, з Директоркою освітнього напряму Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору при Канадському інституті українських студій Альбертського університету пані Валентиною Курилів. З’явився додатковий стимул для впорядкування спогадів, які записувала не одне десятиліття, бо побачила інтерес до них професійних істориків.

А три роки тому директорка Комунального закладу «Музей спротиву Голодомору» при Дніпровській раді Лілія Володимирівна Багачева запропонувала працювати в їхньому закладі, і я погодилася, адже про таку роботу тільки мріяла. Колектив молодий, кожен на своєму місці працює заради успішного розвитку досить молодого закладу. У мене знову з’явилися додаткові сили працювати для збереження народної історії, наших рідних звичаїв і традицій.

СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР

– Ви є співробітницею Музею спротиву Голодомору. Під егідою цього закладу підготували і видали збірку спогадів очевидців тих подій. Чому вирішили розкрити цю тему?

– Збірка спогадів під назвою «Українське село першої половини 20 століття через призму людської пам’яті», яка побачила світ нещодавно, – це не тільки моє надбання. Це кропітка робота всього нашого колективу. Мені вона дорога ще й тому, що містить давні спогади моїх рідних та односельців, які я збирала ще в 70-ті роки минулого століття. Стане у пригоді широкому колу читачів: від школяра до науковця. Мова оповідачів проста і дохідлива, тому читати текст неважко. Я ціную спогади очевидців про події, які довгий час за певних причин замовчувалися, за їхнє походження, адже вони належать конкретній людині, з якою я сиділа поряд, чула її голос; у них закладена своєрідна інформація, що відсутня в інших джерелах. Зараз у процесі підготовки до видання в музеї знаходяться спогади про їжу в голодні роки, завдяки якій люди вижили в 32-33-ті, 46-47-мі. Книжку «Українське село першої половини 20 століття через призму людської пам’яті» можна прочитати онлайн, знайшовши в Інтернеті.

– Для мешканців регіону ви проводите цікаві заходи: лекції, майстер-класи. Які теми висвітлюєте?

– У музеї я проводжу заходи за планом роботи закладу, інколи враховуючи прохання відвідувачів за згодою керівників, проводимо затребуване. Відгукуюся на прохання провести лекцію або історичну репродукцію народного свята в зелених садибах, навчальних закладах, бібліотеках. Слухачами моїх лекцій на тему: «Збереження українських звичаїв і традицій» були відвідувачі Кам’янської міської бібліотеки ім.Т.Г.Шевченка, Пет­риківської селищної бібліотеки, студенти Національного університету біоресурсів і природокористування (НУБіП). Зізнаюсь, що на Луганщині я активніше працювала щодо розв’язання проблем збереження народних звичаїв, традицій, на це були свої причини. В 2014-му, перед початком війни, стала переможницею конкурсу «Волонтер-2013» у номінації «Мистецтво і культура».

– Чому особисто для вас так важливо відроджувати пам’ять про все культурне та історичне?

– Вироблені і наслідувані упродовж віків національні звичаї і традиції, народні обрядові свята мають дуже важливе значення для становлення української ідентичності, адже наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, бережно передавали від покоління до покоління. Наш прямий обов’язок – продовжувати їхню справу.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВІРИ АННУСОВОЇ