Віталій Власенко: «Лікарі казали, що я не зможу рухатись…»

На Дніпропетровщині в постійній експозиції Перещепинської школи мистецтв є незвичайні картини, які намальовані з болем і надзусиллями, створені під час відновлення після важкого поранення на війні. Їхній автор – Віталій Власенко – наш герой, майор ЗСУ, член Правління ГО «Перещепинська об’єднана спілка ветеранів війни», воїн 25-ї Січеславської окремої повітрянодесантної та 115-ї окремої механізованої бригад, який боронить Україну з 2014 року.

Віталій Григорович, перебуваючи на реабілітації у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни і маючи проблеми з руховим апаратом унаслідок поранення, створив ці картини завдяки професійному художнику. На одній зобразив свою улюбленицю, яка чекала його вдома, – лабрадора Челсі. На іншій – пару совенят для своєї донечки на День закоханих.

– Віталію, розкажіть трохи про себе: де народились, чим захоплювались у дитинстві? Чи мріяли стати військовим?

– Народився я в Росії, згодом батьки переїхали в Україну, коли мені було роки 2-3, точно не пам’ятаю. До дитсадка та школи ходив у селі Личкове, а вже після закінчення школи вступив до військового училища в Полтаві за спеціальністю «зв’язківець». Це командна спеціальність, командир взводу зв’язку, якщо коротко. Закінчив на­вчання в 1993 році, до армії не пішов, бо розпався СРСР, унаслідок чого і армія. Написав у тому ж році рапорт на вільний диплом і пішов одразу до управління МВС, де служив небагато, а далі вже почав працювати на цивільній роботі. Жив у Магдалинівці, працював інженером зв’язку. Потім уже у Перещепиному працював на каналі «Дніпро-Донбас» також інженером зв’язку.

– Ви обороняли країну ще у 2014 році. Як стали на захист Батьківщини?

-Так, став на захист країни я ще в 2014 році. Мені зателефонували з військового комісаріату, сказали прийти. Потрапив тоді до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади командиром взводу управління – начальник зв’язку артилерійського підрозділу. Згодом у 2019 році вже вийшов на пенсію, дозволяв військовий стаж.

– Чи можете поділитись якоюсь історією з тих військових часів, яка вам найбільше запам’яталась?

– Узагалі кожен день на фронті – це якась ситуація, яка завжди запам’ятовується. Мені найбільш зафіксувалось у пам’яті, як наша бригада в 2014-му виходила із Дебальцевого. Ми вийшли без єдиного пострілу, і всі зберегли свої життя. Дуже професійно тут проявили себе командири бригад, адже була неокупована лише одна дорога, всі інші обстрілювали росіяни. Але коли ми виходили, то нас ніхто не обстрілював.

– Розкажіть, як зустріли 24 лютого 2022 року, із чого почався ваш день?

– Нам зателефонувала сваха з Америки о шостій ранку зі словами: «Ви хіба не знаєте, що у вас війна?» Я ще працював у Перещепинському професійному ліцеї заступником директора з навчально-виробничої роботи. На той момент мені потрібно було передати свої повноваження комусь іншому, що я і зробив 24 лютого, а вже 25 лютого був у Збройних силах.

– У Перещепиному не лунали вибухи? Ви передчували, що росіяни наважаться на повномасштабне вторгнення?

– Вибухів не було, перший день навіть повітряна тривога не лунала. Але бентежний стан, що йде війна, відчувався, бо всі люди бігали по магазинах, скуповували товари першої необхідності тощо.

– А що було далі? Із чим ви зіткнулися у перші місяці вторг­нення?

– Коли мене направили до новоствореної бригади заступником командира батальйону, то місяць витратили на формування бригади, і відразу нас відправили на фронт обороняти Сєвєродонецьк. У березні ми формувались, а вже 4 квітня були в Сєвєродонецьку. Я вважаю, це дуже мало для підготовки. Деяким хлопцям пощастило, що вони хоч пару разів постріляли на навчанні, а так більшість мобілізованих – це ті люди, які не воювали ще. Хлопці вже отримували бойовий досвід на полі бою. Згодом довелося виходити з міста через відсутність підтримки артилерії. Було дуже складно…

– Хочу подякувати вам за вашу відвагу! Розкажіть, будь ласка, як отримали поранення, як проходила реабілітація, знову ж таки, якщо вам зручно говорити про це.

– Отримав поранення під час виконання службового обов’язку. Я був нерухомий, після операції в мене трохи ворушилися тільки пальці на лівій нозі. Лікарі казали, що я й далі не зможу рухатись, але потім потроху почали працювати зі мною. Дружина дуже допома­гала! Вона боролася і наполягала на тому, щоб зі мною працювали лікарі. Після операції був у шпиталі у Львові, було дуже боляче, мене розтягували, бо тіло було нерухоме, минуло тільки два тижні після операції. Розминали м’язи, це такий біль, що я аж кричав. Люди з інших палат прибігали дивитися, хто так кричить.

Дуже хочу подякувати волонтерам Львів­ського шпиталю, а саме Арістовій Наталі Семенівні та її волонтерській групі. Вони допомагали нам з їжею, водою, одягом. Через ­місяць мені запропонували платну реабілітацію в іншому місті України, я погодився, також дуже вдячний тому центру. Вони почали там ставити мене на ноги. Реабілітологи підвішували мене і переставляли ноги на біговій доріжці, вчили ходити наново, і вже через місяць я робив перші кроки, звісно, з допомогою. Далі був іще у Рівненському гос­піталі ветеранів війни, де мною зайнялися конкретно. Дівчинка Наталя допомагала з руками, а молодий хлопчина Павло – з ногами. Вони ще потім одружились, дуже радий за них.

– А коли ж ви почали малювати?

– У цьому госпіталі ветеранів війни до нас приїздили волонтери-художники, займалися з нами. Ми пили каву, чай, сиділи малювали… З волонтерами подобалося спілкування, бо відволікало від усього негативного. Думки були зайняті малюванням, не лізло в голову нічого погане. Хлопці хоч на мить могли забути про ті страшні події, які трапилися з ними. Це дійство можна порівняти з трансом, наче перебуваєш у сні і створюєш мистецтво. Звісно, вирисовувати було складно, бо руки погано працювали. Волонтери допомагали. Наприклад, я роблю фон, а вони домальовують песика, або ж вони готують контур песика, а я обвожу олівцем цей контур. Через декілька хвилин уже картина готова. Усім хлопцям дуже подобалися такі заняття: ти тільки почав малювати, а виходять такі шедеври. Ці волонтери – професіонали своєї справи. Картини, які ми малювали з ними, продавали та передавали отримані кошти на ЗСУ.

– А чому вирішили малювати собаку і совенят?

– Совенят намалював, щоб подарувати доньці і її чоловіку. Хотілося зробити їм приємне, а тут іще така можливість з’явилась. Собака – це наш улюб­лений член сім’ї, без неї ніяк. Хотів швидше побачитись із нею, і, як раніше, грати в м’ячик, чи просто вийти на прогулянку.

– Ви малювали свою собаку Челсі. Чому Челсі?

– Я дуже полюбляю футбол, як і вона, бо постійно стрибає за м’ячиком. Завжди гуляємо з нею на вулиці ввечері чи зранку. Тільки кинеш їй м’ячик, вона відразу за ним. Продивились із родиною в Інтернеті можливі варіанти імен і знайш­ли таке, тому так і назвали.

– Так, а ви раніше малювали?

– До цього моменту я не займався мистецтвом. Вважав, що це не для мене, хоч моя дружина пов’язана з мистецтвом, бо вона викладач у Перещепинській музичній школі. Це мене не захоплювало, але коли ти перебуваєш на реа­білітації, воно дуже допомагає. Ти концент­руєшся на одному, менше поганих думок, а в ті моменти це найважливіше, за що я вдячний волонтерам і цьому реабілітаційному центру.

МИКИТА СЄМЬОНОВ,
ФОТО З АРХІВУ ВІТАЛІЯ ВЛАСЕНКА