Як зародилося кохання у патрульній поліції Дніпра
Історія кохання Віталія та Ольги розпочалась незвично. Вони зустріли один одного… у патрульній поліції Дніпра. Саме там обоє розпочали свою службу взимку 2016 року, не думаючи навіть про те, що рішення бути патрульними стане в їхньому житті доленосним і принесе найпрекрасніше – кохання. Оля – емоційна, із загостреним почуттям справедливості. Віталій – серйозний, стриманий і терплячий. Про те, як відбулася їхня зустріч, пропозицію в небі, шлюбну церемонію у формі та про свій вибір вони ексклюзивно розповіли журналісту «Вістей».
Запросив на стрільбу
– Чи думали Ви, вступаючи до лав патрульної поліції, що знайдете тут свою половинку?
Віталій: – Навіть думок таких не виникало.
Оля: – Ми прийшли сюди з іншою метою – змінювати країну, тож про щось особисте навіть і не думали.
– Як сталася перша зустріч?
В.: – Ми знаходилися на роботі по 12 годин і більше, звісно, бачили один одного.
О.: – Спочатку не перетикалися – працювали в різних ротах. А потім я перевелася до роти Віталія, утім, екіпажі в нас були різні, тож особливо не спілкувалися. Все почалося після одного корпоративного заходу.
– Як саме розпочиналися ваші стосунки?
– Після того, як ми познайомилися, більше поспілкувалися, стало зрозуміло, що в нас багато спільних інтересів. Безперечно, один із них – це робота. Ми й нині вдома обговорюємо усе, що трапляється за зміну. Але мене зацікавило захоплення Віталія зброєю.
В.: – Так, я вирішив запросити Олю на перше побачення і запропонував їй сходити на спортивну стрільбу. Але отримав відмову.
– З якого разу вдалося її вмовити?
О.: – Віталій намагався запросити мене провести час разом упродовж місяця, але я спочатку сприймала його лише як товариша, тому не погоджувалася.
В.: – Що мене, звичайно, не задовольняло (сміється)…
О.: – Але потім, як кажуть, «розтанула»…
– Чи можна назвати початок ваших стосунків «службовим романом»?
О.: – Можливо. Але ми спочатку взагалі намагалися не афішувати своїх симпатій. Ні друзі, ні колеги про це не знали. Було складно, адже ми працювали в одну зміну, а Віталій проводжав мене додому. Тож одного дня колеги це помітили, почали ставити жартівливі запитання, і ми, зрештою, підтвердили їхні здогадки.
В.: – Здогадуватися стали з того моменту, коли я почав носити Олін наплічник.
Пропозиція на висоті
– Віталію, що сподобалося тобі в Олі?
В.: – Я бачив її в роботі, її готовність, щирість, намагання допомогти людям навіть у зовсім безвихідних ситуаціях.
– Олю, як усе ж таки Віталій підкорив твоє серце?
О.: – Він дуже уважний та романтичний. Так, наприклад, дізнавшись, що я хочу побувати у Львові, організував таку подорож. Якось на його: «Що ти хочеш?» я відповіла жартівливо: «Зірку з неба!». І ось через певний час приходжу додому, а він дарує мені сертифікат на зірку з моїм ім’ям. Ми взагалі намагалися і намагаємося один одного балувати різними сюрпризами.
В.: – Так, виявилося, що Оля традиційно відзначає день народження з тортом, свічками, повітряними кульками, а я якось мовив, що і сам би так хотів, але до дня народження було ще далеко. Тож вона вирішила не чекати, і влаштувала мені сюрприз – купила торт, свічки, кульки. Ми разом загадували бажання.
О.: – Але найголовніший сюрприз для мене від Віталія стався в літаку. На висоті 400 м він вручив мені обручку. Я була вражена. Звісно, не могла не погодитися.
– Ви спочатку заручилися, а вже потім офіційно зареєстрували свій шлюб?
О.: – Так. Ми звернулися до священика, і він провів таке таїнство. Це була урочиста церемонія. Потім стали готуватися до весілля та вінчання.
– Розкажіть як це було?
О.: – Ми все робили самі. Це було досить важко. Бо так сталося, що ми не мали досвіду святкування весіль – ні у друзів, ні у родичів не було таких приводів. Наприкінці літа вирішили, що добре б устигнути з усім цим до настання холодів. І ось виїзна церемонія, до якої готувалися, відбулася 8 жовтня 2017 року. Ми запросили найближчих людей. Цього дня була надзвичайна погода – справжнє бабине літо.
В.: – Церемонія відбувалась у лісі, з усім, що потрібно, – аркою, стільцями, прикрасами…
Реєстрація у формі
– На ваших фото з реєстрації шлюбу ви – у формі. Так вирішили спеціально?
В.: – Усе значно банальніше. Справа в тому, що коли обирали дату для реєстрації, дивились, аби в нас це був вихідний. Як виявилося, ми трохи прорахувалися. Тому перед тим, як заступати в нічну зміну, заїхали до рацсу вже у формі просто поставити підписи в документах.
О.: – Але співробітниці влаштували нам урочисту реєстрацію. Це було дуже приємно і зворушливо.
– Вам жодного разу не доводилося працювати разом в одному екіпажі?
О.: – Одного разу випало. Це сталося на день народження Віталія. Командир вирішив зробити нам такий подарунок і посадив в один екіпаж.
– А могли б і надалі працювати разом?
В.: – Ситуації в нашій роботі бувають різні. Люди трапляються агресивні, тож, думаю, присутність дружини мені більше заважатиме. Звісно, я думатиму лише про те, аби захистити її.
– До речі, як пройшли відбір до лав патрульних?
О.: – Я закінчила ДНУ, медичний факультет, потім працювала в лікарні швидкої допомоги, але дуже хотіла трудитися в новій поліції. Тож ретельно готувалася до кожного етапу відбору, переживала, хвилювалась… Я була щаслива, коли в мене все вийшло.
В.: – Мій батько працював оперуповноваженим, тож я вирішив наслідувати його приклад. До вступу в патрульну поліцію 2 роки працював у Павлограді інженером-конструктором на одному з підприємств. Мене там підтримали і надавали вихідні, аби приїжджав на етапи відбору.
– А чи підтримали ваш професійний вибір рідні?
О.: – Моя мама й досі за мене хвилюється, а ось тато пишається мною та моїми успіхами.
В.: – Мій тато ставився спочатку до мого рішення скептично. Він працював у правоохоронній системі до реформи і вважав, що краще туди не потикатися. Утім зараз радо ділиться зі мною своїми навичками й дуже допомагає порадами.
– Як проводите після роботи своє дозвілля?
О.: – В основному, зустрічаємося з батьками. Влітку полюбляємо активний відпочинок. Віталіку подобається проводити час у лісі, з наметом, душевною компанією…
– На вашу думку, що таке кохання?
О.: – Це розуміння один одного.
В.: – Це прекрасне почуття.
Людмила Копиленко,
фото автора
