Юлія Герасименко: “Пишаюся, що зробила певний внесок, аби донести нашу трагедію світу”

Румбокси Юлії Герасименко – це маленькі всесвіти, що зберігають пам’ять про Україну. Хата Шевченка, зруйновані війною будинки, далекі, але такі рідні оселі – у кожній роботі майстрині з Дніпра оживають історії, які торкаються серця. Усі ці мініатюри – ніби ключ до спогадів, що дарує тепло й відчуття дому. Для читачів «Вістей Придніпров’я» Юлія розповіла, чим для неї є ця творчість та як вона передає у своїх роботах душу цілих епох.

ВІДТВОРИТИ ЕПОХУ

– Пані Юліє, коли ви почали займатися мініатюрами? Яким був ваш  шлях до творчості?
– Першу свою мініатюру саме на продаж я зробила у вересні 2017 року, тобто, 7 із половиною років я займаюся  цим напрямом, до цього виконувала декор із кавових зерен. Узагалі, саме у комерційному плані працюю десь із 2011 року. Але про все по черзі. Народилася та навчалася  у Кіровограді (нинішній  Кропивницький). За освітою – агроном. Це було не покликання, а “треба ж із таким атестатом обов’язково до ВНЗ». Після закінчення вишу переїхала до Дніпра. До цього тут я була лише один раз. Тоді місто підкорило моє серце: я точно знала, що колись переїду сюди. І ось уже більше 10 років живу в улюбленому Дніпрі.

Творчою я була з дитинства. Свого часу закінчила художню школу, відвідувала різні гуртки. Одинадцять років тому це стало для мене відрадою, коли, переїхавши до нового ( хоч і улюбленого)  міста, у мене почалася депресія. Я почала шукати щось для відволікання і захопилася рукоділлям. Згодом моє хобі почало приносити заробіток, приємне доповнення до основної зарплати. Але під час  декрету,  залишившись без основної роботи, творчість стала головним доходом. Зробила ретельну екскурсію мистецькими сайтами, і мій вибір зупинився на предметах декору із кавових зерен. Справа успішно розвивалася. Я справді мала багато клієнтів, потроху заробляла, стала учасницею багатьох мистецьких виставок. Проте  дуже швидко зрозуміла, що люди вже цього «наїлися». А мої руки та фантазія знову почали вимагати змін. Раптом натрапила на мініатюри китайських авторів. Ці роботи мене дуже захопили та надихнули. Не вагаючись, вирішила спробувати. Одну зі своїх перших робіт узяла на мистецький ярмарок, і з реакції публіки зрозуміла – це моя майбутня справа, це те, чим я хочу займатися.

– Кожний ваш румбокс та мініатюра переносять людину у певну епоху або атмосферу. Як вам вдається влучно передати маленькі елементи декору, зважаючи на історичні особливості?
– Коли починаю новий проєкт, я справді вивчаю суть, ретельно обмірковую всі деталі, вивчаю багато подробиць із теми, над якою працюю. Я занурююся в роботу повністю. Наприклад, якщо є замовлення створити мініатюру кондитерської, то маю визначити усі нюанси того періоду часу. Мені треба знати все – який антураж був притаманний саме цьому часовому відрізку та цій території, який вигляд мали тодішні кондитерські вироби. Адже кожна деталь повинна відповідати – усе до найменшої дрібниці. Допомагає мені у пошуку Інтернет, історичні фото, статті, розповіді очевидців тощо.

– Із яких матеріалів створюються румбокси та мініатюри?
– Після того, як добре обміркую етапи створення мініатюри, всі елементи інтер’єру зменшую до потрібних пропорцій, викреслюю, а вже тоді приступаю до створення. Для виготовлення румбоксу використовую різні матеріали. Основа завжди з дерева, а елементи інтер’єру – із полімерної глини, тканини, різноманітної фурнітури. Полімерна глина давно популярна серед моїх колег. Вона вже добре вивчена майстрами. Найбільший  її плюс  –  екологічність. Цей нетоксичний матеріал можна використовувати для іграшок, навіть для декору посуду. Крім того, вона легка і приємна у роботі. Але з глиною треба вчитися працювати. Якщо приймаєш її правила гри – вона тебе винагородить приємним процесом і гарним результатом. Також використовую й інші матеріали для декору. Наприклад, у моїй  роботі “Бородянська шафа”, яка демонструє зруйнований будинок від ворожого удару, фактура понівеченої стіни зроблена з алебастру. Він швидко застигає, тому робота з ним перетворюється на «забіг на швидкість». Це складно, бо іноді деталі потребують скрупульозності. Над одним проєктом працюю від кількох днів до трьох тижнів, залежно від складності. Багато часу займає сушіння пофарбованого виробу.

– Як вам удається чітко розрахувати розміри елементів декору та інтерʼєру щодо масштабу основи?
– У мініатюрі є поняття масштабу, є базові співвідношення 1:6, 1:9, 1:12, я намагаюсь під це підганяти свої роботи. Коли  починаю новий проєкт, я вивчаю повністю всі деталі. Наприклад, у моїй новій мініатюрі буде кобза. Вивчала, як виглядає цей музичний інструмент, із якого він матеріалу, його розмір, скільки налічує струн – усю деталізацію. Під час роботи над “Шафою з Бородянки” я знайшла навіть модель цієї шафи, яка була в квартирі, відшукала виробника, каталог, її розміри і зменшила   пропорційно. Тож у цій мініатюрі шафа повністю масштабована.

ВІДОМІ РОБОТИ

– В одному з інтервʼю на питання про улюблену мініатюру ви відповіли, що складно виокремити єдину. Чи з’явилася найбільш дорога вам робота? Можливо, з якоюсь із них повʼязана незвична історія?
– Насправді, всі роботи для мене цікаві та рідні. Найскладнішою є мініатюрна копія уцілілої шафи з Бородянки. Не можу сказати, що я її не люблю, але вона для мене вкрай важка емоційно. Зараз я  намагаюся її не повторювати, поки відкладаю. Усі інші роботи по-своєму люблю. Ключниця “Двері Моніки”, наприклад, цікава тим, що вона подорожує 15 країнами. Її копія є навіть у такій країні, як Бахрейн. Нині у нас дуже розвивається штучний інтелект і був момент, коли я ставила йому питання стосовно українських румбоксів. Чат-GPT мені запропонував таку ідею для румбоксу, яку я, зрештою, і планувала зробити. Цікаво так вийшло. Те, що у мене в голові, мені запропонував штучний інтелект. Іще хочу додати, що я пишаюся тим, що мої роботи є у зіркових особистостей. Мені дуже подобається процес народження нової роботи в голові. Я довго виношую ідею, обмірковую всі деталі. Це досить відповідальний етап, і від нього залежить, яким буде майбутній плід. Коли вже виготовлену роботу порівнюю із задумом, довго дивлюся на результат – мене це тішить. Зазвичай це  стовідсотково те, що я хотіла і що уявляла.

– Розкажіть про мініатюру «Вціліла шафа з Бородянки». Чому для вас вона є водночас складна та важлива?                                         
– Цю мініатюру вважаю найскладнішою. У квітні 2022 року вороги обстріляли снарядами це селище на Київщині, влучили у житлові будинки. В одному обвалилася стіна. І завдяки медіа увесь світ побачив дивом уцілілу кухонну шафу із посудом, на якій стояв запилений, зате цілісінький керамічний півник. Зробити мініатюру із шафкою з Бородянки мене вмовили замовники, хоча я спочатку не погоджувалася: боялася хейту, що нібито заробляю гроші на чужому горі. Але все ж зробила, адже мене заспокоювало те, що господиня цієї знищеної квартири залишилася живою. Мініатюру «Вціліла шафа з Бородянки» замовляли за кордоном, купували для розіграшу на користь ЗСУ.

– Яка головна мета ваших робіт, що хочете донести людям завдяки мініатюрам?
– Мініатюрою “Шафа з Бородянки” я намагалася показати людям із-за кордону трагедію в Україні. Мені чимало замовників-іноземців писали потім про те, що коли вони її отримали і доторкнулися руками, то стало інше сприйняття про війну, ніж те, що вони бачили в Інтернеті. Було приємно, що я зробила певний внесок, щоб донести нашу трагедію світу. Ми б’ємося за те, щоб нас почули і припинили війну. Моя мета –  донести людям красу, показати свій талант, надихнути людей.

– Чому вирішили взяти за основу саме український традиційний стиль?
– Певну тематику робіт визначити складно, адже їх багато. Це може бути як звичайний інтер’єр власної кімнати чи квартири замовника, а може бути певна тема, наприклад, із фільму “Гаррі Поттер”, “Хоббіт”, із серіалу “Друзі”, тобто, усе різне. Щодо конкретного українського стилю, то до повномасштабного вторгнення рф у мене було кілька робіт у цьому стилі, бо це наше рідне, мені цікаво працювати в цьому. Однак із початком війни Україна, на жаль, таким чином стала відома в усьому світі;  почали цікавитися нашою державою, традиціями, і я зрозуміла, що людей це цікавить більше, почала розвиватися саме в цьому стилі. Зараз працюю над новим проєктом також в українському стилі. Чимало наших емігрантів замовляють такі роботи. Вони живуть уже багато років далеко від рідного дому, багато хто не повернеться,  тому для них –  це спогади про рідну землю.

– Як  сім’я реагує на ваше захоплення? Чи долучається до творчого процесу? 
– У моїй роботі задіяна вся родина. Чоловік мене всіляко підтримує, на ньому тримається частина роботи – виготовлення основи для румбоксу – суто чоловіче. Син теж активно допомагає, я його залучаю до творчості, і зараз він мій головний помічник, учень і десь навіть критик. До речі, наш син Андрій не лише допомагає, а вже є автором власних творчих робіт.

– Які роботи найчастіше замовляють?
– Особливо людей  цікавить тема України, наш стиль так і тримається на рівні. До війни топом серед замовлень була ключниця в стилі “Двері Моніки” із фільму “Друзі”. Мої роботи є в 29 країнах світу, напевно, всі вони, які представлені в моєму доробку, знаходяться,зокрема,  і за кордоном.

СВІТЛИНИ НАДИХАЮТЬ

– Чи маєте певні принципи або традиції у роботі?
– Моя головна традиція – я ніколи не працюю без натхнення. Вважаю, що хороша енергетика у майбутньої роботи може бути лише тоді, коли вона створювалася з натхненням, а не тому, що треба. Якщо робиш із бажанням – то виходить усе краще, ніж задумано, і майбутній власник виробу любитиме цю річ. І ще маю принцип – якщо індивідуальне замовлення суперечить моєму баченню – я відмовляюся, хоч би скільки  воно  принесло мені заробітку. Якщо мені некомфортно із клієнтом на етапі домовленостей – теж відмовляюся. Такі ми, творчі люди (усміхається).

– Що надихає для створення нових робіт?
-Захоплюють  навіть просто банальні фото. Якщо це український стиль, то натхнення приносять реальні світлини людей, картини. Буває, що іноді приходить певна думка в голову, певний образ, який хочеться реалізувати.

Маргарита Сопільняк,
фото з особистого архіву Юлії Герасименко