Западный Донбасс: люди труда

Вячеслав Соловьев: «Когда у человека есть голова на плечах и он кому-то нужен – он не стареет!». В наше время, совсем как в известной сказке, нужно бежать лишь для того, чтобы оставаться на месте. Сегодня все больше кажется, что все вокруг заняты вопросами карьерного и личностного роста, создания собственного бизнеса. И довольно трудно встретить человека, у которого в трудовой книжке более 36 лет трудового стажа и при этом всего пару записей о приеме на работу. Однако такие люди хоть и редко, но встречаются, и один из них работает в ДТЭК Шахтоуправлении Першотравенское электрослесарем по ремонту и обслуживанию подъемной машины, зовут его Вячеслав Соловьев. Он любит свою работу, в которой всегда находит место для творчества, и вполне доволен своей жизнью.

Все дороги ведут в Украину

В шестидесятые годы осваивать молодое угольное месторождение в Западном Донбассе ехали шахтеры со всех уголков большой страны, особенно – из Сибири и Урала. Родители Вячеслава были одними из таких «добровольцев». Они приехали в Першотравенск из шахтерского города Кизел, что в Пермском крае. На Украине им понравилось, они устроились на работу, а сын, который в то время уже учился в железно дорожном техникуме, перевелся в Днепропетровск на ту же специальность – механик по ремонту электровозов.

Механик – специальность универсальная. Если хорошо разбираешься и любишь «копаться» в механизмах и приборах, сможешь работать на любом промышленном предприятии. Свою рабочую карьеру Вячеслав Валентинович начал на Першотравенском ремонтно-механическом заводе (ПРМЗ), который в ту пору еще назывался Центральными мастерскими. Это предприятие было создано для ремонта горно-шахтного оборудования.

Так получилось, что свою любовь Вячеслав встретил на Урале, когда гостил у родных, а через полгода перевез ее в Першотравенск и сыграл свадьбу. Молодая семья получила квартиру, родился сын, Вячеслав Валентинович за 10 лет даже сделал карьеру – от слесаря до заместителя главного инженера по производству. Но зарплата была низкой для угольного региона, и семья жила довольно скромно. Тогда он почти все в квартире мастерил своими руками.

Свой творческий технический потенциал Вячеслав реализовал не только на работе и дома, но и на репетициях популярного в те годы в Першотравенске вокально-инструментального ансамбля  «Данко», где он был звукооператором. «Музыкальные инструменты тогда покупали, а вот усилители и колонки собирали сами, – вспоминает Вячеслав Валентинович. – Сами мотали трансформаторы, искали запчасти по радиомастерским, радиосхемы где-то доставали, перерисовывали. Собирали, пробовали, ошибались, начинали все сначала, – зато работали дружно, творчески!» Вот этот дух творчества и живет в нем до сих пор.

На шахту шел за зарплатой, а оказалось – судьба

«Вот когда я устроился на шахту «Степная», и моя зарплата выросла в два с половиной раза – тут пошли и телевизоры-холодильники, и дети, – вспоминает Вячеслав Валентинович. – Родился второй сын, а потом и долгожданная дочь». Сейчас его старший сын, как и отец, трудится в ШУ Першотравенском электрослесарем, и тоже обслуживает подъемную машину, только на другом производственном блоке – Вентскважине №3. А дочь работает на Першотравенском РМЗ контролером ОТК. Средний сын живет в Днепре и работает в сфере торговли.

Проработав пару лет в шахте лебедчиком, Вячеслав перевелся на «подъем» – участок, который в прямом смысле поднимает уголь на-гора. Груженые скипы в угольном стволе приводит в движение подъемная машина, которая представляет собой огромный барабан с намотанным на него мощным канатом, перекинутым через шкивы – огромные «колеса» на шахтном копре. Управляет машиной машинист подъема, который должен успевать «качать» уголь на протяжении всей добычной смены, чтобы уголь по непрерывно движущимся лентам успевал равномерно засыпаться в скип, и плавно поднимать его. Работа машиниста требует огромного внимания и мастерства, при этом машина и вся производственная цепочка должны работать плавно, без сбоев.

Обязанности Вячеслава Соловьева – следить за исправностью подъемной машины. Но работая в команде, электрослесарь понимает, в каком напряженном режиме работает машинист, и как исправность техники и своевременная профилактика влияет на работу всего предприятия. «Я все время стараюсь придумать, как автоматизировать все процессы, снизить влияние человеческого фактора на работу машины и минимизировать простои, – говорит Вячеслав Соловьев. – Бывает, сам вижу «узкое место», а бывает – начальник говорит, что нужно улучшить. И когда думаю над задачей – бывает, что идеи приходят даже во сне».

Так, например, он создал резервные схемы питания реле работы угольной загрузки и датчика стопорения – чтобы в случае аварийного отключения электропитания машины, автоматически шло переключение на другую линию, а в случае выхода из строя датчика можно было работать дальше без остановки процесса, пока идет замена. Для удобства машинистов слесарь визуализировал на пульте управления цепь защиты подъемной машины, благодаря чему при любом сбое в работе машины  можно точно определить место, где он произошел.

Машинисты подъема не нахвалятся «своим Славиком», который неустанно заботится не только о стабильной работе машины, но и о комфортных и безопасных условиях работы всего коллектива. Даже о «своей машинке», они говорят с неизменной любовью! «Подъемную машину я одушевляю, разговариваю с ней, – признается Вячеслав Соловьев. – Бывает, журю за то, что меня подводит, а бывает – хвалю и благодарю».

Рецепт счастья

Вячеслав Соловьев считает, что в жизни ему крупно повезло, потому что он «попал в свою профессию» и занимается любимым делом. Он давно понял, что руководителем быть ему «не дано». А для того, чтобы быть настоящим мастером своего дела, диплом о высшем образовании ему совсем не обязателен. Он всегда шел в ногу с прогрессом, развивался с развитием техники и автоматики, жил полной жизнью.

Сейчас в его домашнем компьютере собрано множество схем, он по-прежнему интересуется информацией о внеземных цивилизациях и параллельных мирах. Благо, в интернете сейчас можно почерпнуть столько всего интересного! По выходным он любит готовить свой «фирменный» борщ по оригинальному рецепту.

Вячеслава Валентиновича уважают в коллективе, его заслуги перед предприятием отмечены тремя степенями знака «Шахтерская слава», знаком «Шахтерская доблесть» и государственной наградой – орденом «За заслуги».

Вячеслав Валентинович не скрывает, что его знакомые иногда недоумевают: «Сколько ты еще будешь на работу ходить? В твоем-то возрасте, да с твоим здоровьем!» А он считает: «Когда у человека есть голова на плечах, и он кому-то нужен – он не стареет!».

Как становятся мужчинами: история одного шахтера

Кто-то с детства мечтает быть шофером, кто-то  – прославленным рок-музыкантом, кто-то – поваром знаменитого ресторана. Олег Голубятников с юных лет хотел быть шахтером. Возможно, сказалось то, что Олег с детства видел перед собой пример мужественных и сильных мужчин, – все его дяди в те времена трудились на шахтах. А, может быть, на выбор профессии повлияли захватывающие геологические командировки с отцом, который многие годы отработал в Геологоразведке. Как бы там ни было, а сегодня 42-летний Олег Голубятников руководит одной из лучших бригад проходчиков в ДТЭК ШУ им. Героев космоса, хотя так было не всегда.

Суровые романтики

Детство Олега было наполнено массой занятий: он собирал марки, любил ходить за грибами и пристрастился к рыбалке, да и с домашним хозяйством работы в частном доме хватало. Одним словом, без дела не сидел. Но все же самыми захватывающими до сих пор остаются воспоминания о поездках с отцом.

Олег Голубятников родился в семье настоящего «сурового романтика», как в те времена называли всех геологов. Отец переехал из Горловки работать в Павлоград и, отправляясь в очередную геологическую разведку земных недр Западного Донбасса, брал с собой на вахту в поля подросшего сына. С 10 лет Олег вместе с отцом Борисом Яковлевичем на летних каникулах жил вместе с геологами в вагончиках рядом с буровой установкой. Смотрел, как буровой керн прорезает земную твердь, чтобы узнать, есть ли здесь запасы угля. Мальчику приходилось вникать в состав земной толщи, а заодно и собирать уникальные окаменелости: отпечаток листа папоротника на куске каменного угля, известняк, усыпанный ракушками и многие другие вещи, которые восхищали мальчишку.

– Запасов угля у нас много, – говорит сейчас Олег со знанием дела. – Это я знал уже в свои 10 лет. Угольные пласты Западного Донбасса протянулись до Новомосковска и Лозовой.

По-настоящему мужская профессия

Закончив школу, Олег поступил в Терновский лицей, где получил профессию машиниста электровоза. Мать побаивалась, что ее сын будет шахтером, но отец сказал: «Иди и работай, сынок! Сам себе пробивай путь в этой жизни!». Выбор профессии был очевиден.

– У меня все родственники шахтеры: дед, дядьки в Горловке, — рассказывает улыбаясь Олег. – Тот, кто говорит, что спускаться под землю страшно — придумывают. У меня не было никакого страха перед спуском в шахту. Сначала работал машинистом электровоза, подвозил к месту выработки людей, материалы, грузы.

В 1993-м Олег пошел на службу в армию. Служил в Киеве в рядах  Национальной гвардии Украины, охранял посольства других стран — это был второй набор нацгвардейцев после провозглашения независимости Украины. Был командиром отделения. Уже тогда учился нести ответственность за людей, а по возвращении из армии пошел работать в проходку.

– Я когда ушел на службу в ВСУ, за мной рабочее место на шахте оставалось, – продолжает Олег. – Но я решил идти в проходку — все-таки это по-настоящему мужская профессия, это престижно. Проходчики всегда были крепкими мужчинами, и мне тоже хотелось вкусить этой «проходческой романтики». На проходчика пришлось учиться, но учеба мне давалась легко.

– Что значит настоящая мужская специальность? – спрашиваем мы Олега и он не задумываясь отвечает:

– Это тяжелый физический труд и ответственность. В проходке зевать нельзя, любой шорох может быть предвестником обвала породы. Определенное мужество, конечно, тоже необходимо. Проходчик — это мужская профессия, определенные физические испытания, которые ты должен выдержать благодаря стойкому характеру и хорошая зарплата, чтобы прокормить семью. У меня умница и красавица жена, двое детей: сыну 20 лет, дочери-школьнице — 13. Зарплата зависит от пройденных метров проходки. В прошлом месяце, например, наша бригада прошла 460 метров — это большой показатель по нынешним временам. Каких-нибудь 20 лет назад проходчики продвигались на 100-120 метров выработки. А сейчас компания ДТЭК вкладывает в технику и «проходка» увеличивается в четыре раза. Мы, проходчики, самые первые готовим для добычи угля штрек. Без качественной проходки не было бы выполнения плана добычи «черного золота», который предназначен для того, чтобы в домах украинцев было электричество и тепло.

Мужчина должен сам пройти свой путь

Но особая гордость для Олега не его профессия, а 20-летний сын, который тоже избрал для себя шахтерскую специальность и пошел по стопам отца. Сын закончил обучение в Павлоградском техникуме Национальной Горной Академии по специальности «механик» – обслуживание горного электрооборудования.

– Сын тоже пойдет пробивать свой путь самостоятельно, – с гордостью о сыне говорит Олег Борисович. – Я к себе его не возьму:  мужчина должен сам пройти свой путь, взяв на себя ответственность с первых дней самостоятельной жизни. Так становятся мужчинами.

Сергій  Філоненко: «Я вірю, що світ можна змінити… і я це роблю»

Він не романтик і не прагматик, він – практик, сподівається на себе і  вірить у Бога, не вірить у випадковості і переконаний у тому, що світ таки можна змінити і зробити це може навіть окремо взята людина….. Сергій  Філоненко, керівник відділу операційних покращень ШУ Павлоградське ДТЕК Павлоградвугілля.

– Ви знаєте як точаться ножі? От беруть  метал об метал точать, точать і …лезо змінюється, –  розповідає Сергій , –   потрібно робити, а не говорити, що нічого неможливо змінити.

Трудову діяльність на шахті він починав із електрослюсаря поверхневої дільниці автоматики. То був 1995 рік – пік розквіту підприємництва, в шахтах тоді платили по відсотках.  Сергій тільки закінчив школу і не задумуючись пішов на шахту, хоча знав , що це нелегка праця – його дідусь працював  шахтобудівником.

«Я с детства не любил овал! Я с детства угол рисовал!», – відповідає Сергій на традиційне запитання чому обрав саме цю професію. Такою є його життєва позиція.

Після служби в армії, він знову повертається на шахту. Працює спочатку гірничим робітником, потім прохідником, комбайнером  і упродовж 10 років бригадиром.  Праця  Сергія була  високо оцінена. Він має відзнаки – «Шахтарська  слава» 2 та 3 ступеню. Окрім того, йому запропонували очолити відділ  операційних покращень і уже майже рік Сергій працює  над покращенням процесу виробництва.

«Є, наприклад, якась операція, ну скажімо приготування супу. Для цього потрібно 100 грн , на 2 години пічка і 5 л води. Як не втрачаючи якості, зменшити  витрати? Покращуємо процес,  прискорюємо, наприклад, можна порізати овочі для супу всі відразу, а не по одному і. т.п.», –  розповідає Сергій Філоненко про те, чим займається відділ.

У відділі обробляються, аналізуються всі новаторські ідеї працівників підприємства, найкращі втілюються  у життя.

Оберіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня в житті 

Конфуція Сергій цитує часто. Каже, що багато в чому розділяє його філософію життя.

«Конфуцій жив ще до нашої ери, але все говорив як про нашу шахту. Я його часто приводжу в приклад.  Наприклад у нас  травмуються на підприємстві  або ж молодий, котрий не розуміє, або ж той , хто пропрацював уже тривалий час і почуття самозбереження атрофувалось.  І коли я розповідаю, як щось зробити безпечно, швидко і якісно, то звертаюсь до Конфуція і кажу, що «Учение без размышления – бесполезно,  а размышление без учения– опасно». Тобто коли я тебе вчу, а ти не думаєш про роботу, ну зробив і зробив, не задумуючись, а можливо ти навіть якось краще це зробив би . А от,  коли розмірковує, що от я зроблю так і так, але він не вміє цього робити і звідси виходять  травми», –  філософствує  Сергій.

Каже, що робота йому дуже подобається:

«Коли я іще працював бригадиром, то ділив людей на дві категорії – наприклад, одні дивляться на годинник і кажуть, що уже 10 годин,а ми нічого ще не встигаємо, треба швидше. А інші кажуть,  іще тільки 10 година як  довго ще працювати … От вам і дві категорії. Для мене особисто зміна пролітає як одна мить. Тільки приходиш, а  вже іти додому потрібно».

Все, що не робиться  – на краще

В житті у Сергія є таке правило: все, що не робиться – на краще. Воно уже перевірене життєвим досвідом. Інколи, на жаль, досить сумним…

І перший такий випадок, котрий примусив його повірити у те, що в житті немає випадковостей був, на жаль, трагічним…

Йшов 1996 рік. 19-річний юнак Сергій Філоненко працює на шахті. У вільний від роботи час зустрічається із друзями. Їх п’ятеро, як кажуть «не розлий вода». І тут повістка із військомата. Сергія призивають на службу в армію.

«Мені всі кажуть, та ніхто не йде служити, ти що ? Навіщо воно тобі потрібне. А я сказав, що піду і відслужу, все нормально. Служив в Одесі та Миколаєві – ВДВ і зв’язок», – розповідає Сергій.

А через місяць служби  він отримує сумну звістку – всі четверо його друзів загинули при ДТП.

«Вони катались на автомобілі. Якби я не пішов в армію, то однозначно був би із ними, бо ми завжди були разом», – із сумом згадує  ту подію Сергій.

В його житті ще чимало буде таких прикладів – і дрібних, і вагомих…

Якось дивився по телевізору новини і там розповідали як два підлітки врятували потопаючого, грамотно зробивши йому штучне дихання. Вони 40 хвилин робили масаж серця і вдихали кисень  аж до приїзду «швидкої» і врятували людині життя. Сергій тоді зацікавився як грамотно робити цей процес, аби врятувати життя і не нашкодити.  Тоді він ще не знав, що згодом ці знання йому ой як знадобляться. Зараз він гордиться тим, що врятував життя людині. Але подробиці не розповідає. Каже, що дуже боляче згадувати, бо то була рідна людина…

«Мені подобається у всьому докопатись до суті справи, розкопати якість факти, аби точно розуміти суть процесу і розуміти для чого це. Я своїм хлопцям  кажу,  ви знаєте як робиться штучне дихання, куди потрібно руки класти, тиснути. Вони не знають. А я їх вчу, бо це потрібно знати, бо ви розгубитесь і нічого не зможете зробити. А якщо ви хоча б одне життя врятуєте…Наприклад буде травма шиї, потрібно  накласти джгут, як накласти, аби не задушити. І я їм розказую, –  розповідає Сергій і звертається до мене, – ви знаєте як кисень потрапляє у кров?  Які процеси відбуваються в організмі, коли людина вчадіє і що потрібно робити?

Я, на жаль, не знаю і Сергій мені в деталях розповідає.

• Ви ніколи не хотіли бути лікарем ? – запитую.
• Ні, мені подобається все те, що  я  маю у житті – моя робота, моя сім’я.

Краще давати, аніж просити

Коли на сході країни почались бойові дії і у нашому житті  з’явилось таке поняття, як переселенці, тимчасово переміщені особи, Сергій кинувся  на допомогу.

Він привозив у модульне містечко, де жили переселенці одяг, їжу, побутові речі. Витрачав на це і власні кошти, і збирав гуманітарну допомогу у людей. Дітлахи пізнавали його автівку здалеку і збігались до нього, бо знали, що дядько Сергій обов’язково привезе різні солодощі, іграшки.

«Я роздаю і з кожним розмовляю. Багато різних історій почув.  От була в них така  жінка Оля, у них було семеро дітей.  Вони із села Нікішіна. І було у них господарство своє, хата. Каже, нам Бог  давав діток, ми їх і ростили.  У нас все було. А коли ось це сталось, вони переїхали. Я привіз картоплі, а вона проросла. І Оля заплакала, каже, що картоплю пора в землю садити. Я не можу  так скучила за землею, роботою, городом. І коли мені кажуть, ну що вони там просять гроші. У таких випадках я кажу, як сказав один мудрий  чоловік – краще давати,а ніж просити. Будь-хто із них готовий помінятись  із вами місцями», – розповідає Сергій.

Із задоволенням  він  згадує той час, коли  він займався підприємництвом. Мав комп’ютерні клуби і кожні вихідні запрошував до себе дітей зі школи-інтернату і ті могли безкоштовно пограти в комп’ютерні ігри.  Це був той час, коли комп’ютери були рідкість і для дітей то була велика радість. Сергій також їздив в інтернат на всі свята, привозив іграшки, побутові речі

«З декотрими  дітьми  ми до цього часу спілкуємось. Вони вже повиростали, у них уже свої діти є. Але побачать вітаються. Мені це дуже приємно», –  розповідає Сергій.

За жоден свій вчинок у житті мені не соромно

• За свої 40 років за жоден свій вчинок у житті мені не буде соромно. Мені здається це найголовніше. От бувало по роботі, хтось каже, та давай отут якось «змухлюємо», щось так от зробимо. Я кажу ні, за свої  справи  я звітуюсь собі особисто. Мені ніколи не  буде соромно подивитись в очі. І якщо зараз  у Павлограді знайдеться хоч одна людина, котра скаже, що мовляв ти обманюєш, ми тобі зараз розкажемо, що ти робив не так і мені буде соромно…. немає такого. І я впевнений на 100% , що ніхто такого не скаже.

Світ таки можна змінити

Сергій переконаний, що світ таки можна змінити. І починати потрібно із себе, тоді і люди навколо тебе почнуть змінюватись, зміниться їх ставлення один до одного, до оточуючих і до подій . Принаймні він особисто все для цього робить.

Він відчуває себе щасливим. Він має улюблену роботу, кохану дружину, двійко дітей.  Каже, що рецепт щастя дуже простий –  потрібно робити те, що тобі подобається і не робити того, за що тобі потім буде соромно.

Його ранок починається о 4.30. Далі зарядка, прогулянка із  домашніми улюбленцями  –  двома собаками – сніданок і робота. І він вірить у те, що світ таки можна зробити  кращим і все для цього робить…просто, без зайвої помпезності і без ніякого піару …Сергій Філоненко…гірник, прохідник, бригадир, керівник відділу .