Одне з селищ Дніпропетровщини вражає пейзажами та історією (Фото)

У різні часи на землях нинішнього Рибальського Дніпропетровської області мешкали скіфи, готи, гуни, праслов’яни; займалися риболовним промислом козаки, а після руйнації Запорізької Вольниці – розташувалася одна з найзаможніших в Україні німецьких колоній.

Погляди «з гори»

Селище Рибальське – одна з родзинок нашого краю, що вражає пейзажами з широкими річковими рукавами; плавнями, сповненими пташиним клекотом; мальовничими островами; високими берегами та курганами, на яких ніби чути кроки скіфів, козаків… Дивовижна історія цих святих земель захопить найвибагливішого слухача. Мені пощастило народитися тут, зробити перші кроки, тож з’явилось бажання розповісти про деякі дива та розкрити маловідомі факти.

Степи та байраки – чи не найбільше диво Рибальського. Розрізані посадками, вони, мов вартові, як кажуть місцеві жителі, «з гори», поглядають на селище і на місто Дніпро, яке, мов бастіон, виринає здалека. Степи хитають головами пахучих трав, милуються гирлом впадіння Самари у Дніпро біля Рибальського кар’єру.

З високої скіфської могили, що кілометром вище центру селища та є одним з улюблених місць відпочинку його мешканців, видно Новомосковськ, Одинківку, Олександрівку та Ігрень. Можна було б годинами спостерігати за рухом життя, міркувати, мріяти, якби не штучне звалище неподалік, на яке фури ночами звозять сміття. До того ж, сучасні «мажори» часто використовують дорогоцінну пам’ятку старовини для авторозваг: фактично знищують її, заїжджаючи на саму верхівку. Це жахлива втрата, бо курган, який здолав не менше тисячі років життєвого шляху, був збережений долею від вогненного виру Вітчизняної, – за якісь рік-два виявився затоптаним і розчавленим сучасними варварами. Ковил, інші, споконвіку наші пахучі степові трави, теж на очах вмирають під колесами. Ще раніше пропав з кургану старовинний камінь з написом «Тут поховано козаків». Тож, на жаль, ми втрачаємо свідків минулого… Чи не губимо разом із ними й кращу частину себе?

Час колоністів

Рибальське можна назвати селищем, що єднає нації. Так історично склалося, що ця місцина стала рідною для представників багатьох народів, які господарювали тут тривалий час. У степах залишили слід скіфи, про яких нагадують чисельні кургани, а ще – половці, готи, гуни, татари. Бували тут і козаки-запорожці. Мали зимівники, ловили рибу для пот­реб товариства на річці Самарка (нині – Самара), збирали мед диких бджіл у здебільше дубових, лісах уздовж Самарки. За часи козацтва, ці землі уважно охоронялися. На курганах вартували козаки, вдивлялись у розлив ріки, схили балок, з північного боку яких могла з’явитися татарва. На жаль, ті часи минули, прадавні ліси були вирубані під час активної колонізації земель німцями, переселенцями з Голландії та єврейськими поселенцями. У 1762-63 роках XVIII ст. імператриця Катерина ІІ видала Маніфести, якими запросила німців та євреїв «селитися на вільних землях України». Колоніс­там надавали по 65 десятин землі на кожну душу, грошову підтримку, звільняли від податків та служби у війську. Також вони отримали право на внутрішнє самоврядування колоній. Не дивно, що одразу ж сюди кинулись переселенці з околиць Данцига (наразі – місто Гданськ, Польща) – Рибальське урочище їм вельми сподобалося.

Приїжджі заснували колонію Фішерсдорф, що перекладається як земля рибна чи Рибальськ. Мали коптильні, збудували кірху, школу, розробили гранітний кар’єр. Працювала тут і власна риболовецька артіль, було зерносховище. Керувала колонією вибрана на загальних зборах верхівка: староста Шульц та його помічники. За структурою і зовні селище було більше схоже на місто з чіткими лініями вулиць, окресленими рядами  акацій, тополь, ясенів. А за ними, немов під охороною, сяяли вікнами чистенькі чепурні хатинки, щедро засаджені квітами.

Мешкали у Фішерсдорфі переважно послідовники реформатора католицької віри – Мартина Лютера. Передусім опікувалися освітою молоді, тож не встигла з’явитися колонія, як у 1800-1820 роках було зведено школу. Згодом в ній вчилися не тільки діти німців, але й українців, поляків, греків, росіян тощо. Міцніли й родинні відносити між представниками різних народів, що селилися у Рибальському. Тутешні українці та росіяни добре розуміли німецьку та польську, згодом і переселенці з Данцигу просякли українською культурою.

Негативні зміни

З так званою жовт­невою революцією та подальшими роками випробувань й колективізації, землі та люди що тут мешкали, зазнали значного нищення. У 1930 році кірху було пошкоджено та закрито, на її місці з’явився клуб. Та цим зміни не завершились: колонією ходили комісари, забирали у селян останнє. Сталінські часи довершили почате. Нескорених духом за селом розстрілювали: за словами старожилів, десь є спільна могила. Більшість німців та поляків, що тут мешкали, за наказом Сталіна вивезли вагонами, мов худобу, у далекі Сибір і Казахстан. Відомо, що у вождя пролетаріату існувала манія ворогів. Та чи були ворогами «Країні Рад» поселенці з Рибальського, що багато років годували комуністів власною працею? Впевнена, що ні!

Під час Вітчизняної на території селища точилися запеклі бої. Про них і нині нагадують решт­ки майже рівних ліній, що лишились від окопів. Вони борознами розрізають гористий степ з лівого боку Рибальського (ближче до Кар’єру). Біля нинішньої ЗОШ №109, у так званому «Шкільному саді», місцеві діти люблять взимку кататися на санчатах по хвилястих схилах, що утворилися саме через окопи. Кажуть, на цих місцях виявляли багато загиблих. Мов на згадку про них, земля Рибальського навесні щедро покривається квітами.

Рай під сонцем

Варто згадати ще одну родзинку Рибальського – річку Самару чи Самарку, яка у різних народів вважалась «святою». На високий статус натякає назва – ­«Сама-Ра», тобто «сама є Сонце»; ріка, де сходило сонце чи яку яскраво осяює світило. А може назва виникла ще й через те, що в стародавні часи Самара буквально віддзеркалювала на сонці чисельними рибинами, яких, подейкують старожили, і після Вітчизняної війни «шугало» у водах незліченно. Наприклад, мій дід міг купити у місцевих рибалок за якісь копійки одразу кілька відер доб­рої риби. Що вже казати за стародавні часи – при козаках та колоністах у річці водилися навіть осетрові!

До побудови Запорізької ГРЕС весняні води були бурхливими, тож осетрові їх полюбляли. За часи існування Богородицької фортеці, а ще раніше –  козацького містечка Стара Самарь, яке нині «поглинуло» селище Шевченкове, що навпроти Рибальського, через річку був перевіз. Маючи до 1646 року статус вільного, Стара Самарь активно торгувала з представниками різних націй. Тож, і на її землях, у тутешньому щедрому природному раю, здавна уживалася ціла купа народів. Свідченням утворення так би мовити «міжнаціональної спільноти», є прізвища, які домінували у Рибальському після війни. У  місцевій школі вчилися: греки Бабиууси; німці Медзгери, Монгальди, Цайгери, Куни, Дель, Мутнери; поляки Роцькі, Левицькі, Махновські, Сиритські, Рудницькі, Комаровські, Сладковські, Яворські, Калиновські;  литовці Бітуси, та Жуломуси, Пігури, Критські Лисенки, Харуки, Бейди, Третьяки, Кандиби, Галушки, Стародубцеви. Зустрічалися й болгари, шведи, тощо. Багато хто з них – нащадки поселенців ще до часів Катерини. Тож, не здивуюся, якщо на цих землях, ще за древніх часів Київ­ської Русі, існувало невеличке місто. Звісно, мені можуть заперечити науковці: «Де ж свідчення того що тут, на лівому березі Самари, здавна жили люди, бо ж будиночків не лишилося…».

Проте експедицій – глибоких, з дослідження цієї місцини у архео­логів не було. Досліджували місцеві кургани, але саме селище Рибальське та його прилеглі землі, що містять поховання часів громадянської, Вітчизняної досі є білою плямою на археологічній мапі. Хоча здавна були «ключовим пунктом» в транспортній мережі Праукраїни і «одним з ключових пунктів «Шляхів з варяг у греки»…

Дивна площа

Ще одна цікавинка: за згадками місцевих жителів, на місці Рибальського кар’єру, на самій верхівці знищеної гори, до Вітчизняної війни можна було побачити частину дивної кам’яної площі, так званий майдан. Навколо нього, як англійський Стоунхендж, симетрично стояли величезні гранітні брили. Кам’яна площа нагадувала круглий стіл… Чи не був то славетний стіл короля Артура? Можливо, це – лише припущення та вигадки. Однак старожили селища кажуть, що за часів окупації ­ Германією, біля Рибальського та у кар’єрі проводили розкопки представники організації «Ahnenerbe» – Німецького товариства з вивчення давньої герман^­ської історії та спадку предків. Що вони тут шукали? Може рештки славетного готського короля, Германаріха? Лишається загадкою…  А що шукаємо ми у своїх серцях? Що збережемо для нащадків?

Анфіса Букреєва