Олена Коваленко: «Петриківський розпис – неповторна краса України»

Майстриня петриківського розпису і викладачка образотворчого мистецтва Олена Коваленко на початку повномасштабної війни вимушена була переїхати з рідного Дніпра до Польщі. Проте за кордоном продовжує популяризувати унікальний український розпис. У міській Ратуші Любліна художниця провела виставку своїх робіт. Олена вважає, що петриківський розпис яскраво свідчить про жагу українського народу до свободи. Про унікальні техніки та реакцію іноземців на розпис мисткиня розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

РІДНИЙ КРАЙ

– Олено, розкажіть, будь ласка, коли петриківський розпис з’явився у вашому житті? Чим він вас захопив?

– Моє рідне місто – Дніпро. У 15 років я вступила до професійно-технічного училища №79 у селищі міського типу Петриківка. Там навчалась 3 роки та здобула професію художника розмалювання по дереву. Навчалась у заслуженого майст­ра пет­риківського розпису Ольги Іванівни Дарадан. «Пет­риківка» зачарувала мене своєю неповторністю: тонкі та пластичні візерунки, які постають у квіткових мотивах. Натхнення на створення картин черпала із робіт видатних майстрів, таких як Соколенко, Панко, Пата, а також із неповторних образів природи Ганни Самарської. До початку повномасштабного вторгнення росії працювала в різних приватних школах і клубах Дніпра та проводила заняття з малювання для дітей. На своїх уроках залучала і теми петриківського розпису.

– Петриківський розпис має різні техніки: малювання пальчиком, пензликом з котячої шерсті тощо. Якій техніці ви віддаєте перевагу?

– Це самобутня техніка, проте, я вважаю, що тут є поєднання живопису та графіки. Жоден образ не може бути створений без пензля з котячої шерсті.

– Які кольори найчастіше використовуєте в своїх роботах? З чим асоціюються у вас ці відтінки?

– Кольорові гами моїх робіт часто є традиційними – червоні, зелені. Однак багато образів нараховують відтінки синіх та блакитних. Уся кольорова палітра є уособленням зображення природи рідного краю.

– На яких предметах ви створюєте розпис? Чи розмальовуєте побутове приладдя, скарбнички, скриньки?

– Найбільше я люблю створювати картини на папері, також розписую різні дерев’яні предмети побуту: декоративні тарілки, дошки, скриньки. Останнім часом багато образів створюю на текстилі – торебки-шопери, футболки тощо.

«ПЕТРИКІВКА» ЗА КОРДОНОМ

– Зараз ви перебуваєте у Польщі. Як вас зустріли за кордоном? Чи відчули підтримку, або траплялися і труднощі?

– До Польщі я приїхала в березні 2022 року, щоб знайти прихисток для себе та вивезти моїх дітей від жахливих подій. Тут отримала надзвичайну допо­могу – кожна людина, організація, фундація всіляко сприяли нашому перебуванню. Нас прихистила польська родина, і коли вони дізналися, що я художниця, пані Гражина і пан Адам подарували мені фарби. Я почала малювати, щоб викласти свої переживання на папері.

– Попри пере­їзд, ви знайшли сили продовжувати свою справу і розвивати петриківський розпис.

– Так, з червня 2022-го я почала працювати у Dzielnicowym Domu kultury Bronowice (районному Будинку культури Броновіце). Там започаткувала заняття з петриківського розпису для старших (повнолітніх) осіб. Пізніше ми створили групи дітей віком від 4 років, яких я навчаю малювання. Мої учні не знали про існування петриківського розпису, але одразу ним захопилися. Група складається з 12 осіб, з яких тільки 3 учениці з України. Реакція на мої роботи була надзвичайна – ніхто не міг повірити, що це створено пальцями та саморобним пензлем. Опанувати розпис їм було складно, але, як вони самі кажуть, ці заняття для них є терапією. Всі охоче продовжують відвідувати заняття.

– Наприкінці грудня минулого року ви відкрили виставку робіт у Ратуші Любліна. Як вам вдалося все організувати?

– На виставці було представлено близько 70 експонатів. Це авторські роботи, а також малюнки моїх учнів. Усі мої учні стали учасниками цієї екс­позиції. Теми, які я пропоную в роботі, намагаюсь інтегрувати з життєписом та традиціями Польщі. Хочу зазначити, що, як для України, так і для Польщі, дуже важливе знання та відродження власних самобутніх традицій.

– Тож роботи для виставки створені у техніці петриківського розпису, але вже з мотивами, притаманними Польщі? У чому є схожість, а у чому різниця між нашими розписами?

– Дуже багато мотивів схожі між собою. Проте для України важливим символом є зображення калини та казкових птахів. Для Польщі більш притаманні квіти, які відображаються у традиційних витинанках. Однією з тем для учнів я обрала ворожіння (Андріївські вечорниці) – гарна традиція зимових свят.

– Як особис­то ви описали б петриківський розпис? Чи можна вважати його силою України?

– Петриківський розпис, безумовно, є скарбом нашої держави. Він занесений до списку ЮНЕСКО як нематеріальна спадщина України. Для мене особисто – це малювання ніколи не було способом прибутку, але завжди виражало мій внутрішній світ. Через розпис можна передати свою найбільшу радість, найглибший сум, світлі мрії і сподівання, свій біль… Картини в техніці «петриківки» – це завжди місце, де можна розгледіти у деталях всю неповторну красу нашого краю.

– Цьогоріч, 27 січня, було закриття виставки. Як воно відбувалося? Хто був серед поважних гостей?

– 27 січня 2023 відбулося урочисте закриття виставки, де, крім самих картин, були представлені художні номери балету, вокалу, майстерності гри на бандурі за участю талановитих людей з України та Польщі. На урочистий захід було запрошено урядовців зі сфери культури Любліна, працівники Ратуші, представники фундацій культури та безпосередньо учні. Дійства завершились врученням дипломів моїм ученицям, чиї роботи були представлені на виставці. Відверто кажучи, стоячи там, серед поважних гостей, я найбільше хотіла б бути в Україні та отримати визнання рідного краю, бо з особис­того досвіду знаю, що петриківський розпис часто є недооціненим та інколи забутим.

– Що побажаєте нашій державі та усім українцям?

– Хотілося б побажати, щоб, незважаючи на всі труднощі, ми вміли радіти життю, відчувати щастя, шукати світло у кожному дні, мати в душі спокій і мир на нашій землі. Дуже хочеться повернутися додому, і з нетерпінням чекаю возз’єднання з моєю родиною. Окремо хочу подякувати моєму викладачеві і майстру, заслуженій народній художниці петриків­ського розпису Ользі Дарадан (с. Пет­риківка); керівнику дипломної роботи, викладачу декоративно-прикладного мистецтва Людмилі Богайчук (м. Одеса); колективу районного Будинку культури Броновіце і особливо директору пані Олі Родині, яка гостинно прийняла та опікується нами в Польщі; також дякую пані Гражині та пану Адаму, які прихистили нас; ­команді телеканалу ТVP3 Lublin та редактору пані Ані; колективу Радіо Люблін.

І, звичайно, дякую обласному виданню «Вісті Придніпров’я» за увагу до моєї роботи. Намагатимусь зі свого боку робити все можливе для відродження та популяризації української культури!

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕНИ КОВАЛЕНКО