Дем’ян Дудля: «Я вірю в тебе…» – сьогодні ці слова є найголовнішими в моєму житті»

Дем’ян Дудля з Межівської громади Синельниківського району став на захист України практично з перших днів повномасштабного вторгнення рф. Саме так. Із перших днів… Адже у військкоматі він стояв уже 26 лютого… і зараз говорить, що просто не міг залишатися у тилу, коли ворог насував з усіх боків. Дем’ян пережив ампутацію ноги, протезування. Але – не зламався!

Уперше ми позна­йомились із Дем’яном 6 грудня 2022-го. Точніше, не тільки з ним, а і з його нареченою Анастасією. Тоді у Межівському рацсі закоханими поглядами одне на одного дивились молодята.

На дворі – війна, завершується перший рік повномасштабного вторгнення росій­ських окупантів… Чи на часі? Але, як виявилося : жодним кордонам і обставинам не під силу зупинити справжнє кохання. Зупинити долю. Двоє закоханих тоді навіть і не здогадувалися, через які випробування їм доведеться пройти.

Через рік, у квітні 2023-го оборонець отримав поранення. Воно видалося важким. Дем’ян пережив ампутацію ноги, протезування. Але – не зламався! Навпаки, спілкуючись із цим молодим чоловіком, розумієш: саме сьогодні він сильний, як ніколи. Духом і, хоч би як цинічно це звучало, і тілом також!

Під час реабілітації Дем’ян досить серйозно зайнявся спортом. Почав плавати і грати у волейбол. Він – учасник Всеукраїнських змагань Повітряних Сил США 2023 року. І хоча не пройшов у фінал – не засмучується. Говорить, що це лише початок.

«Я дізнався про велику кількість видів спорту, якими можна займатися, незважа­ючи, на травму. Вважаю, що змагання такого плану потрібні для того, щоб воїни не падали духом», – упевнений він.

Побратими-ветерани вже запрошують його до участі у турнірі з пауерліфтингу (жим лежачи), і він досить предметно розмірковує над цією пропозицією. Але почнемо спочатку.

АНАСТАСІЯ І ДЕМ’ЯН

«У Межівській громаді на День Збройних сил України народились дві молоді родини»… Саме з таким заголовком на першій шпальті вийшов черговий номер «Межів­ського меридіана» наприкінці 2022 року. Першого року війни.

«6 грудня 2022 року, на День Збройних сил України у Межівській громаді на Дніпропет­ровщині народились дві молоді родини. У наречених замість весільних нарядів – військовий однострій. Проте всі інші атрибути справжнього весілля – обов’язкові: обручки, шампанське, квіти, вітання рідних і, звичайно ж, весільні поцілунки.

Насправді, сюжет цього дня може претендувати на сценарій до зворушливої мело­драми. Вона – з Наталівки Слов’янської сільради, він – зі Славного Межівської громади. Їхнє кохання зародилось на початку літа 2022-го. Хоча знайомі були досить давно через соціальні мережі.

Допоміг зустрічі їхній спільний товариш – Максим. Дем’ян згадує, що саме був у короткій відпустці, завітали у гості до чарівної дівчини, з якою переписувався у Мережі, і… закохався, що називається, по самі вуха.

Дем’ян – боєць Національної гвардії України, воює на Харківському напрямку, захищає державний кордон країни. Говорить, що там , на фронті , не раз мріяв про одруження, але після війни. Однак судилося так, що рішення було ухвалено саме зараз.

На весілля з пекельного сходу приїхав іще один друг – Сергій. Це був справжній сюрприз для товаришів. Про його плани не знав ніхто. На весілля завітав зі своєю дівчиною – Наталею. Привітавши молодят, вони також вирішили одружитись, – писали тоді межівські журналісти.

Про що мріяли захисники та їхні половинки ? Про нормальне, спокійне життя під мирним небом; про те, аби якомога довше побути з коханими: зай­ву годину чи, бодай, хвилину…

– Там… кожного дня важливо знати, що тебе чекає кохана, – говорив Дем’ян, і його погляд на Анастасію був красномовнішим за будь-які слова.

БОЙОВИЙ ДОСВІД

Народився і виріс Дем’ян Дудля у селі Славне Межівської громади. Закінчив загальноосвітню середню школу, потім Черкаський інститут пожежної безпеки, працював рятувальником. Але буквально напередодні повномасш­табної війни почав займатися установкою систем пожежної сигналізації та відеоспостереження.

… 24 лютого 2022-го він прокинувся близько 6-ї ранку, перечитав телеграм, особисті повідомлення. Все буквально «горіло» новинами, що почалася війна!

Він – офіцер, лейтенант, хоч і цивільного захисту. Але щиро переконаний, що це значення не має. Тож просто взяв квиток додому – на Межову.

26 лютого, після важкої розмови з рідними він уже стояв у черзі до військкомату, а 28-го був мобілізований.

Потрапив до 13-ї бригади Національної гвардії, яка сьогодні носить ім’я «Хартія». Розповідає, що «Хартія» виникла як добровольчий підрозділ на початку повномасштабної війни. Її бійці обороняли Харківщину та одні з перших вийшли на кордон із рф під час контрнаступу у вересні 2022-го. Невдовзі «Хартія» стала 13-ю бригадою НГУ у складі «Гвардії наступу».

Проходив службу в батальйоні оперативного призначення. В учебці разом із ним були земляки з Межівщини. На жаль, сього­дні не згадає прізвищ хлопців із Зоряного, але точно пам’ятає їхні імена: Ваня і Михайло.

У пункті дислокації займалися тренуваннями, обслуговуванням штатної зброї та бойової техніки.

– Бойовий досвід отримав на Харківському напрямку, – розповідає Дем’ян. – Наступали, допоки не вийшли на кордони.

СПРАВЖНЯ ВІЙНА

Добре пам’ятає невеличке село Дементієвку, практично на кордоні з «країною 404» – у напрямку Бєлгорода. Там вони тримали рубежі до січня 2023-го.

Справжня війна, як говорить Дем’ян, почалася після передислокації на Донеччину: Ямпіль, Озерне, Діброва, Закітне…

– Тут позиції ворога на окремих ділянках були за 50 метрів, – розповідає він. -Постійно працювала артилерія та гради, реактивні снаряди роз­ривались за 100-150 метрів, розлітаючись на сотні уламків. Можливо, банально, але ось тоді я усвідомив, що таке справжня війна.

Дем’ян за військовою спеціальністю – гранатометник АГС. Головне завдання, говорить, – не допустити пересування росій­ської піхоти. І вони намагались добросовісно виконувати свою роботу.

1 лютого Дем’ян отримав контузію. По їхніх позиціях вдарили гради. Червоний спалах в очах, на кілька хвилин втратив свідомість, присипало землею. Але його витягли. У Краматорську надали першу допомогу, дико гуділо в голові, нудило… Та кілька днів крапельниць – і він знову у строю.

Але за цей час трапилося чимало… Від мінометного обстрілу загинув Сашко Турченко з Богуслава, сержант його розрахунку, який евакуював Дем’яна після контузії.

Він одразу згадує імена інших побратимів свого підрозділу, які стали небесними гвардійцями: Алім Рокитян­ський, Вадим із Новомосковська…

…Потім настала весна. Нові позиції у Серебрянському лісництві, яке сьогодні жахає світ апокаліптичними фото випаленої землі. На той час у підрозділі практично не залишилось побратимів, з якими Дем’ян починав воювати. Хіба що Петрович – із Павлограда…

11 квітня вони дві години відбивали наступ, коли їм пере­дали про ракету з повітря…

– Думаю, що це була ракета. Але не здивуюсь, якщо артилерійський приліт. Нас тоді просто зрівнювали із землею… Я не встиг у бліндаж… Петрович заскочив, а я, виходить, ніби закрив собою… Різкий біль. Думаю: мабуть, ноги немає… Глянув – на місці. Але біль неймовірний, – згадує нацгвардієць.

Від осколка загорівся павербанк, а інший – пробив телефон наскрізь. Як з’ясувалось, уламками не лише посікло ногу, а один з них пробив і легені. Коли за 40 хвили прибула евакуація, йому вже було важко дихати.

– Зараз можна сказати чесно: думав, що все… Кінець… Втрачав свідомість, та мене приводили до тями медики.

НАЙНАДІЙНІША ПІДТРИМКА

Спочатку Лиман, потім Крама­торськ, нарешті дорога до Дніпра. Пам’ятає зупинку неподалік Слов’янки, де його пере­вантажили у швидку.

У лікарні Мечникова почало зупинятися серце… Надто багато крові втратив. Лікар­ський консиліум: де він уперше почув слово «ампутація».

– З останніх сил намагався заперечити, пояснював, що, мовляв, не треба… І від цього часу, – говорить він,- якщо опустити всі деталі – почалася реабілітація…

Першому після поранення зателефонував татові. Телефон був розбитий, але номер батька пам’ятав із дитинства. Він його не змінював. Петро – сам військовий, не задавав зайвих запитань – усе по суті: «Як справи, синок? Головне, що живий!».

Хоча можна уявити, що відбувалось у нього на душі… Мама плакала…

– Настя? Вона моя найнадійніша підтримка, – говорить боєць.

Довгий шлях реабілітації розпочався у Києві – Головному медичному центрі Міністерства внутрішніх справ України. З величезною вдячністю Дем’ян згадує свою лікарку, завідуючу неврологічним відділенням Лісяну Тетяну Олександрівну. А ще – волонтерку Юлію, яка допомогла із житлом у Києві.

Весь цей час Анастасія була поруч із чоловіком… Вона допомагала впоратись і з першими хвилями депресії, і зневірою, і розпачем.

Сьогодні вона – не просто надійне плече підтримки, а половинка єдиного цілого… Їхньої родини. «Я вірю в тебе…» – сьогодні ці слова є найголовнішими в його житті.

Дем’ян жартує, що вони з Анастасією мають про кого піклуватись. Це домашній улюбленець – шпіц Кас­пік та папуга, який випадково залетів у вікно і залишився жити у них.

СПОРТ НАДИХАЄ І ДОДАЄ СИЛИ

У середині осені в Центрі протезування та реабілітації «Без обмежень» Дем’ян уперше одягнув тренувальний протез:

– Відчуття, що в тебе знову дві ноги – не передати словами, – каже хлопець.

І він, ніби усвідомивши підтримку і віру в нього з боку рідних та близьких, а насамперед коханої людини – максимально форсував реабілітацію.

Спорт на цьому шляху став рятівним не лише фізично, а й ментально. Під час реабілітації тренери проєкту «Залізна воля» запропонували зайнятися плаванням. І він почав тренуватись. Узяв участь у Всеукраїнських змаганнях Повітряних Сил США 2023 року. Причому, одразу в двох видах спорту: плавання та волейбол. До речі, у волейболі вже має першу медаль – командну «бронзу».

«Важливо займатися спортом, бо це повертає можливість відчувати себе повноцінним», – упевнений він.

Йому нерідко телефонують знайомі та друзі, побратими-ветерани. Пропонують різні активності, як, наприклад, змагання з жиму лежачи (пауер­ліфтинг).

Друзі часто бувають у гостях у Дем’яна. До речі, Сергій – воює, у них із Наталею усе добре… Зібравшись разом, молоді люди планують майбутнє, багато говорять про те, як виглядатиме їхнє життя після війни.

Про що мріє нац­гвардієць? Звичайно, про мирне життя… Про освоєння нової професії. Хоче спробувати свої сили в IT-технологіях. А ще – про спорт… він надихає і додає життєвих сил.

– Але я розумію, що без перемоги – не можна говорити про повноцінний мир. Після перемоги хотів би зустрітися із тими, хто був поруч на передовій, – підсумовує Дем’ян.

ЄВГЕН ТРАВНЕВИЙ,
ГАЗЕТА «МЕЖІВСЬКИЙ МЕРИДІАН»,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ДЕМ’ЯНА ДУДЛІ