Зінаїда Баглай: «Я відчувала відсутність внутрішньої сили, яку могла отримати вдома»

Зіткнувшись із небезпекою на Дніпропетровщині через повномасштабне вторгнення рф, жителька міста Апостолове Зінаїда Баглай прийняла важке рішення: залишити рідний дім та вирушити до Німеччини. В ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» пані Зінаїда поділилась, які труднощі виникали під час адаптації у новій країні та розповіла, як підтримка від німців допомогла їй пережити цей складний період.

Шлях до Львова був надзвичайно виснажливим, а умови проживання у спортзалі залишали бажати кращого. Проте повернення на Батьківщину стало для неї справжнім новим початком, який подарував надію та розуміння сенсу життя «тут і зараз».

Переселенці стикаються із численними викликами та змінами, і цей досвід суттєво впливає на їхні долі, оскільки вони змушені шукати безпеку та стабільність далеко від Батьківщини.

ФІЛЬМИ ПРО ВІЙНУ СТАЛИ НАШОЮ ­РЕАЛЬНІСТЮ

– Розкажіть, що саме вас змусило виїхати в той час, коли почалося повномасштабне вторгнення?

– Моя донька з родиною проживала у Харкові в той період і перший тиждень війни вони пере­бували у підвалі в жахливих умовах. Це стало приводом того, щоб поїхати у більш безпечне місце, адже для мене та доньки в пріоритеті – психологічний стан онуки. Я мала підтримати рідних та бути опорою для них.

– Чому, власне, Німеччина? Ви мали там певну підтримку чи знайомих?

– Так. Ми отримали підтримку та запрошення від знайо­мої, яка виїхала з Харкова до Мюнхена. Наша ціль була потрапити в це міс­то, оскільки ми не уявляли, як діяти, та ще й мовний бар’єр. Після такого нервового напруження хотіли опинитись у безпеці та в людей, які приймуть нас.

Дві доби ми їхали до Львова по п’ятнадцять чоловік в одному купе, без світла та з постійними зупинками. Те, що я бачила у фільмах про війну, стало нашою реальністю. Купа людей тікала від війни…

– Шлях до Мюнхена, який він був?

– Спочатку дві доби в Польщі, де розподільчий пункт визначав, до яких країн та міст відправляються люди. Ми автобусом дісталися передмістя Мюнхена і поселились у готель. Однак зранку вирішили само­стійно доїхати до Мюнхена. Опинившись там, ми зв’язались із волонтерами і нас поселили в місцевий ліцей, а саме в спортзал. Ми перебували там приблизно два тижні. Досі вдячна за харчування, за одяг, який надавали. Загалом волонтери робили все для того, щоб створити прийнятні умови для життя. Та, зрештою, нам не вдалося потрапити до Мюнхена, і опинились ми в курортному місті Баварії – Лангдорф. Нам пощастило познайомитись із німецькою сім’єю, яка надала своє житло в Боденмайсі.

ВІДЧУТТЯ «ПОТРІБНОСТІ»

– Як Ви адаптувалися до нових умов життя в іншій країні?

– Досить складно. Знайомство з новим середовищем викликало відчуття розгуб­леності у будь-якій сфері: незнайома місцевість, житлові умови та елементарні побутові звички. Однією з найбільших перешкод був мовний бар’єр, що ускладнював просте спілкування, пошук роботи та навчання. Такі рутинні речі викликали стрес, і навіть почуття ізоляції. Дякуємо волонтерам і «нашим» німцям, вони в усьому допомагали.

– Які основні переваги ви відчули, перебуваючи у Німеччині?

– Чітка правова система та дотримання закону. Правила однакові для всіх, незалежно від статусу чи походження. Це створювало відчуття справедливості та безпеки, адже люди знають, що їхні права будуть захищені. Вразило те, що рідко зустрічалися безпритульні тварини. Вже потім стало зрозуміло, що це питання добре вирішено, оскільки діють численні притулки. Однак перше, на що звернули увагу, – це ввічливість і привітність у сфері обслуговування. У нас це викликало позитивне враження і відчуття «потрібності», адже хотілося почуватись, як удома.

МЕДИЦИНА

– Як ви оцінюєте рівень медичної допомоги в Німеччині?

– Є різниця між нашою медициною та німецькою. Українська медицина більш розвинена в плані кваліфікації спеціалістів і ставлення до пацієнтів. Німецька медицина більш розвинена щодо обладнання та технологій. У них інша система, яка особисто мені не сподобалась. Щоб звернутись до лікаря, потрібно чекати деякий час, купувати ліки без рецепта неможливо. Тобто лікування – це дуже затяжний процес. Хочу ще додати: у Німеччині немає такого поняття як «вести пацієнта». Хвора людина просто ходить від лікаря до лікаря упродовж лікування. Для мене це великий мінус, бо за наслідки лікування попереднього спеціаліста ніхто не несе відповідальності.

ЖИТИ ЗАРАЗ, А НЕ ПОТІМ

– З якими основними труднощами ви зіткнулися, коли тільки переїхали до Німеччини?

– Особисто у мене були більш ментальні труднощі. Ідучи містом, навіть у безпеці, сприймаєш себе чужим. Я відчувала відсутність, так би мовити, внут­рішньої сили, яку міг отримати вдома. Чесно кажучи, я страждала через розуміння того, що в Україні залишилися рідні, за якими страшенно сумувала.

– Як ви справлялись із цим почуттям ностальгії?

– Я їхала до Німеччини заради рідних, щоб підтримати та допомогти пройти цей шлях адаптації. Але підтримувати довелось мене, я відчула повну апатію та відсутність мотивації жити, розвиватись за кордоном. Тому вдячна доньці, що витягла мене зі стану побивання і нагадала мені сенс – брати все від життя. Тоді я взяла себе в руки і зрозуміла, що повинна показати приклад дітям.

– Який найяск­равіший момент ви запам’ятали за час свого пере­бування у Німеччині?

– Відпочинок на яхті в Чехії. Відчуття, які словами неможливо описати. Мені сподобалося, що люди, які нас оточували, поставились зі щирим розумінням та співчуттям до нашої родини і запросили на відпочинок. Тоді я зрозуміла, що життя продовжується.

– Як змінилося ваше життя після повернення додому?

– Я ніби пере­родилась. Тобто побувала в іншому місці і навчилася багато чого нового, дізналася, що є інше життя. На жаль, страшні виклики випало пройти, але завдяки цьому я розширила своє бачення, усвідомила, що потрібно жити зараз, а не потім.

– Яку пораду ви дали б людям, що пройшли шлях еміграції?

– Незалежно, де ви знаходитесь, – залишайтеся людьми. Ми – обличчя нашої країни, покажімо, що українці – сильний, незалежний народ, із багатою культурою.

КАТЕРИНА ЧАЄВА,
ФОТО З АРХІВУ ЗІНАЇДИ БАГЛАЙ