Володимир Протеняк: «Кожне моє рішення і кожен крок були продиктовані покликом душі»

Він ніколи не прагнув високих посад, але відчуття виконаного обов’язку і щире задоволення від роботи завжди отримував лише вдома. Володимир Протеняк, колишній міський голова Апостолового, що на Дніпропетровщині, в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» поділився спогадами про свою багаторічну працю на благо рідного міста; як важко було на початку кар’єри, коли доводилося долати непрості виклики, але саме любов до Апостолового і його людей допомагала йти вперед.

ЛЮДИ ЗГУРТОВУВАЛИСЬ НАВКОЛО МЕНЕ

– Як почалася ваша кар’єра в міській раді?

– Тоді був важкий час, саме 90-ті роки, коли кожен шукав себе і свою реалізацію. Власне, у 1998 році з’явилась пропозиція стати кандидатом на посаду міського голови від суспільної організації. Головною перевагою було те, що я тоді закінчив Національну академію державного управління при Президентові України. Нестача місць праце­влаштування спонукала шукати нову професію. Балотування виявилось для мене успіхом.

– Ви помічали за собою лідерські якості? Або припус­кали можливість обіймати таку посаду?

– У колективі я відчував себе лідером, адже люди згуртовувались навколо мене. Найімовірніше, це відчуття з’явилось через те, що мене виокремлювали та наділяли більш відповідальними обов’язками. Однак у дитинстві або в юнацькі роки я не мав гадки, що обійматиму високу керівну посаду. Я не прагнув цього.

– Що спонукало дати згоду на висування вас як кандидата?

– На той момент для звичайної людини незалежної України можливість обіймати керівні посади у державних установах стала незвіданим прогресом для адміністративного плану. Звичка працювати у сільськогосподарському напрямі не давала можливості розширити бачення інших професій. Тому знайомство з вивченням, так би мовити, «людських наук» справді зацікавило мене.

ПЕРЕТВОРЕННЯ І ЗМІНИ

– Які важкі моменти або виклики ви пам’ятаєте під час першого скликання?

– У той період починалися реформи, а найважливіше – опалення. В місті нараховувалось близько 14 котелень, які було важко запускати, отже, ухвалили рішення про проведення автономного опалення серед міс­тян. Інше важливе питання – наявність питної води. Водопровідні мережі уже стовідсотково зношені і потре­бували оновлення. Ці процеси переобладнання житлових комунікацій були основними важкими моментами.

Незважаючи на труднощі під час розв’язання перших проблем, люди ставились із розумінням, за що я їм особисто вдячний. Перетворення і зміни свідчили про настання непростого етапу, який потрібно було пройти.

– Чи мали ви наставника?

– Я мав людину, яка завжди була готова допомогти та дати корисні поради. Це колишній міський голова Марченко Олександр Якимович, який працював у виконавчому комітеті. Він часто приходив до міської ради, ніколи не залишався байдужим і завжди знаходив час для підтримки. Його досвід і мудрість стали для мене неоціненними, і я багато чого навчився від нього.

– Як вам удалося здобути довіру виборців упродовж усіх скликань?

– Головне – те, що ми обіцяли, виконувалось. Накреслю­ючи відповідні плани, втілювали їх у життя громади. Я з робітничої родини, тому намагався допомогти кожному мешканцю вирішити будь-яке питання, що турбу­вало. Вважаю, що така комунікація сприяла порозумінню між мною та населенням.

Розповім про один із способів взаємоспілкування з мешканцями. Під час мого керування містом нам вдалось обрати «старших», тобто відповідальних по вулицях. Ми проводили наради з представниками кожної вулиці, і навіть провулка, щодо питань добробуту, житлових комунікацій тощо.

– Чи сумнівались ви в деяких своїх рішеннях?

– Усі рішення в раді ухвалювались не одноосібно, а колегіально. Кожне питання досить прискіпливо обговорювалося по кілька разів, щоб зважити всі можливі ризики та переваги. Цей підхід давав можливість нам дійти найбільш виваженого висновку. Проте бували ситуації, коли, незважаючи на колективне обговорення, мені доводилось особис­то брати на себе відповідальність за прийняття остаточного рішення. У таких випадках я діяв на свій ризик, розуміючи, що саме від мене залежить успіх або невдача розв’язання тієї чи іншої проблеми.

РОБОТА СТАЛА СЕНСОМ ІСНУВАННЯ

– Поділіться, будь ласка, чи відчували втому від своїх обов’язків?

– Як звичайна людина, я часто почувався досить виснаженим. Та, обіймаючи таку відповідальну посаду, усвідомлюєш, наскільки ти перейнявся професією і наскільки вона стала невід’ємною час­тиною твого життя. Ти розумієш, що вже не можеш жити інакше, оскільки ця робота стала сенсом існування.

Коли бачиш результати своєї діяльності і виконання плану, з’являється непереборне бажання продовжувати витрачати всі свої зусилля та здоров’я. Це неймовірно надихає та надає сил для подальшої праці.

– Чи вважаєте себе кар’єристом?

– Ні, не вважаю. Кожне моє рішення і кожен крок були продиктовані покликом душі, прагненням працювати на користь громади, а не для себе. Упродовж моєї кар’єри мене неодноразово запрошували на більш високі посади, але я завжди відмовлявся. Відчуття виконаного обов’язку та щире задоволення від роботи отримував лише вдома, в Апостоловому. Тут я міг бачити результати своїх зусиль і відчувати вдячність людей, для яких працював. Це відчуття належності до своєї громади і розуміння, що ти приносиш реальну користь, завжди було для мене важливішим за будь-які кар’єрні амбіції.

– Які поради ви дали б наступникам?

– Я є членом виконавчого комітету та продовжую допомагати, надаючи поради. Як говорять: «Народ, який не знає своєї історії, приречений на її повторення». Тому вважаю важливим передавати свої знання та дос­від, щоб уникнути помилок минулого та сприяти кращому майбутньому.

Однак найголовніша порада для наступних керівників – бути ближче до народу. Не уникайте спілкування з людьми, адже тоді населення допомагатиме та підтримуватиме вас.

– Яке ви бачите майбутнє міста Апостолового?

– Хотілося б, щоб майбутнє нашого міста було не лише світлим і прозорим, а й наповненим можливостями для молоді. Я вірю, що талант та амбіції молодих людей можуть стати рушійною силою для роз­витку Апостолового. Тому важливо створити умови, які сприяли б їхньому професійному зрос­танню та реалізації творчих ідей. Я сподіваюся, що у нашому місті з’являться нові ініціативи, які підтримають молодь, адже саме від них залежить, яким буде наше місто в майбутньому.

КАТЕРИНА ЧАЄВА,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВОЛОДИМИРА ПРОТЕНЯКА