Тетяна Лялька: «Я завжди знала, що моє життя буде пов’язане із книгами»

Справжнє покликання часто починається з маленького зернятка, посіяного ще в дитинстві. Для когось це була перша розв’язана задача, для когось — власноруч вирощена квітка. А для в.о. директора КЗ «Публічна бібліотека Губиниської селищної ради» Тетяни Ляльки цим зерном стала щира любов до книги — захоплива та непідробна. Про свій професійний шлях, відданість культурі та розвитку рідного краю вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю “Вістям”.

Іще школяркою Тетяна Лялька проводила години за читанням книг, поринаючи у світи, де оживають герої та зароджуються ідеї. Те, що колись починалося як дитяче захоплення магією книжкових  сторінок, із роками стало справою всього життя. Сьогодні вона очолює установу, яка давно вийшла за межі класичного розуміння «книгозбірні». У сучасному світі бібліотека під її керівництвом перетворилася на живий організм, де дихає історія, вирує творчість та гартується незламність.

ІСТОРІЯ ПОКЛИКАННЯ

— Коли і за яких обставин ви захопилися читанням  книг?

— Любов до книги в мене була з дитинства. Я відвідувала і  шкільну бібліотеку, і  дитячу, і  бібліотеку при місцевому колгоспі. Читала дуже багато, тому після закінчення середньої школи без вагань вступила на бібліотечний факультет Харківського державного інституту культури, склавши іспит із літератури на відмінно.

— Якими були ваші перші професійні кроки після навчання?

— Отримавши фахову освіту з відзнакою, я повернулася у рідне Перещепине й почала працювати бібліотекарем у Центральній бібліотеці у відділі обслуговування читального залу. Дуже любила спілкуватися з читачами, розробляти сценарії заходів, створювати атмосферу, де кожен почувався бажаним гостем.

— Коли ви зрозуміли, що творчість — важлива частина вашого життя?

— Іще у шкільні роки, коли брала участь у драматичному гуртку, писала сценарії та була дуже активною в шкільному житті. Я ніколи не була просто спостерігачем — мені завжди хотілося знаходитися у центрі подій, створювати щось нове. Вже тоді я зрозуміла: творчість — це не просто хобі, це спосіб мислення. І сьогодні, очолюючи бібліотечну мережу, я використовую той же дитячий драйв, щоб перетворити кожен візит читача до бібліотеки на маленьку подію, сповнену змісту та творчості.

РОДИННІ ЦІННОСТІ Й ТАЛАНТИ

— Пані Тетяно, ваша активність вражає. Звідки бере коріння цей організаторський хист?

— Це в мене ще зі школи! Скільки себе пам’ятаю, завжди була в центрі подій: КВН, новорічні вистави, творчі вечори. Мені допомагали гарна пам’ять та дикція, а уява ніколи не давала всидіти на місці. Згодом цей досвід перейшов у мою родину. Для своїх дітей я завжди намагалася влаштувати свято: ми вигадували конкурси, розігрували домашні сценки. Читання теж було колективним — спочатку читала я, потім разом, вчили вірші напам’ять.

— Яка книга була головною у вашому домі?

— Нашим родинним фаворитом стали «Пригоди Барвінка» Богдана Чалого. Сміялися над пригодами героя всією сім’єю! Але ми не просто читали — ми творили. На допомогу приходили журнали «Малятко», «Барвінок», «Пізнайко», «Візерунок у долонях». Так із паперу та підручних матеріалів народжувалися цілі світи: літачки, трактори, кумедні тваринки.

— Ви деякий час працювали вчителькою трудового навчання. Що спонукало до викладання такого ремесла?

— Любов до створення речей власними руками — це те, чим хочеться ділитися. Працюючи в школі вчителькою трудового навчання за сумісництвом, я навчала учнів в’язати гачком та спицями, вишивати. Ми навіть давали друге життя пластиковим пляшкам, створюючи з них корисні речі. Я завжди вірила, що праця руками заспокоює і наповнює людину.

— Сьогодні ви працюєте в бібліотеці. Як ваші таланти допомагають у професії зараз?

— Сучасна бібліотека — це вже не лише книги, це осередок культури та арттерапії. Моє захоплення допомагає створювати красу навколо. Зараз ми часто проводимо для наших користувачів майстер-класи з виготовлення автентичних ляльок-мотанок та дідухів. Це не просто творчість, це зв’язок із минулим, нашими традиціями. Елементи арттерапії в наших заходах допомагають людям емоційно розвантажитись, що зараз надзвичайно важливо.

— Кажуть, що за кожною успішною та активною жінкою стоїть її родина. Хто є вашою підтримкою в усіх творчих починаннях?

— Це правда,  мене завжди підтримують рідні. Надзвичайно приємно усвідомлювати, що в тебе є надійний і міцний тил. Це люди, які не дають опустити руки у скрутні моменти. Свій життєвий оптимізм я успадкувала від батька: хоч би  як  важко йому  було, він завжди щиро вірив у краще, цікавився всім навколо і до останнього залишався в курсі всіх світових новин. Мій чоловік Олександр — це моя опора у побутових та технічних питаннях. Якщо треба щось відремонтувати для бібліотеки чи порадити, як технічно краще втілити мою ідею, — я завжди можу на нього розраховувати.

— А чи залучаєте ви до своєї діяльності молоде покоління?

— Обов’язково! Моя донька — це моя головна помічниця. Вона бере активну участь у проведенні бібліотечних заходів та допомагає в роботі ХАБу цифрової освіти. Це дуже важливо, адже вона належить до покоління, яке з технологіями «на ти». Крім того, ми з нею обидві –  пристрасні книголюби. Постійно обговорюємо прочитане, рекомендуємо одна одній цікаві новинки, ділимося враженнями від сучасних авторів. А ще нашою спільною пристрастю є подорожі — це те, що наповнює нас новими силами та ідеями.

ХОБІ Й  ПОВЕРНЕННЯ ДО БІБЛІОТЕКИ

— Які захоплення супроводжують вас поза роботою, коли бібліотечні двері зачиняються, а час уповільнюється?

— Моє найбільше захоплення – це квіти. Люблю саджати їх, вирощувати й просто милуватися результатами цієї праці. Саме в цьому знаходжу своє натхнення.

— Як ви відновлюєте внутрішній ресурс у складні моменти?

— Обов’язково з книжкою в руках. Увечері потрібно просто читати, щоб заспокоїтися й налаштуватися. Останнім часом справжнім джерелом мого натхнення та душевного спокою стали твори Надії Гуменюк. В її книгах я знаходжу ту життєву мудрість і стійкість, яка так потрібна нам усім сьогодні. Це не просто читання — це розмова з автором, яка допомагає знову віднайти гармонію всередині себе.

— У вашому житті був період, коли ви змінили професію. Чому так сталося?

— Коли народила сина,  змушена була залишити улюблену справу. Після декретної відпустки влаштувалася на Губиниський цукровий завод. Там у моєму розпорядженні були вже не книги, а манометри. Але серце все одно тягнулося до бібліотеки.

— Що стало поштовхом для повернення до бібліотечної справи?

— Через дев’ять років я повернулася — цього разу до шкільної бібліотеки Губиниської гімназії. Для мене це було не просто повернення на роботу, а можливість стати для учнів провідником у світ знань. Я поставила собі за мету зламати стереотип про «нудну бібліотеку». Намагалася прищеплювати дітям щиру любов до слова, показувати на власному прикладі, що книга може бути захоплюючою, сучасною та драйвовою. Ми шукали нові формати, обговорювали прочитане, і коли я бачила, як у дитини «загоряються» очі над сторінками — розуміла, що повернулася саме туди, де маю бути. Саме цей досвід роботи з молодим поколінням заклав фундамент мого сьогоднішнього бачення: бібліотека має бути живим, динамічним простором, який цікавий кожному — від першокласника до поважного читача.

ВИКЛИКИ ТА НОВІ ОБОВ’ЯЗКИ

— Як ви сприйняли рішення очолити публічні бібліотеки громади?

— У 2022 році мені запропонували очолити бібліотеки Губиниської громади. За роки роботи в гімназії я серцем прикипіла до школи, до допитливих очей учнів та рідного колективу, який став для мене другою родиною. Здавалося, навіщо щось змінювати, коли ти на своєму місці? Але вирішила: треба пробувати, пізнавати нове, спробувати себе в ролі керівника. Це був виклик самій собі — вийти за межі звичного і довести, що культура може і повинна бути дієвою силою навіть у найтемніші часи.

— Із якими викликами довелося зіткнутися на новій посаді?

— У лютому 2022 року я очолила комунальний заклад, до якого належали 15 бібліотек і 2 бібліотечні пункти. Було складно, багато чого довелося починати з нуля. Бібліотеки мали стати чимось більшим, ніж просто пунктами видачі книг. У ті критичні моменти мене тримала підтримка моїх колег — людей, відданих своїй справі. Також неоціненною стала допомога керівника відділу культури, релігії та туризму Інни Олександрівни Прийменко.

— Як на роботу бібліотек вплинула повномасштабна війна?

— Перші дні ми працювали дистанційно, бо не знали, як діяти. Але згодом зрозуміли: наші послуги людям потрібні. Бібліотеки стали волонтерськими пунктами — допомагали ВПО і військовим, збирали продукти, ліки, робили окопні свічки, різали стрічки для маскувальних сіток. В умовах воєнного стану бібліотеки надавали інформаційні послуги ВПО, психологічно підтримували своїх користувачів. Розширилася співпраця з благодійними фондами, громадськими організаціями. Разом із представниками цих організацій ми організовували майстер-класи для родин військових та для ВПО.

— Якою є ваша робота сьогодні?

— Я поєдную обов’язки керівника і бібліотекаря. Потрібно планувати роботу всієї мережі, контролювати, надавати методичну допомогу, отримувати й обробляти нові книги, розподіляти їх по бібліотеках.  Намагаюся підвищити престиж бібліотеки, показати, що це не лише місце для книг. Це осередок збереження культурних цінностей, місцевих традицій, простір спілкування і патріотичного виховання дітей та молоді.

ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ

— Про що сьогодні мріє Тетяна Лялька — як жінка, як українка і як творча особистість.

— Як людина мрію, коли ми нарешті зможемо просто жити й працювати під мирним українським небом. Як творча особистість — щоб усі бібліотеки були відновлені, з новими книжками, сучасним обладнанням і стали справді сучасними культурними просторами. Мрію про час, коли ми будемо говорити не про виживання культури, а про її глобальний розвиток. Вірю, що бібліотека стане місцем, куди людина приходитиме за натхненням, а виходитиме — із крилами за плечима.

— Яке головне побажання ви хотіли б залишити читачам «Вістей Придніпров’я»?

— Щиро цікавтеся життям в усіх його проявах і — головне — багато читайте. Коли ми розвиваємося, то стаємо сильнішими. Пізнавайте цей світ, відкривайте нові горизонти, вивчайте нашу історію, і тоді Україна обов’язково переможе!

Ірина Собко,
фото авторки та з архіву Тетяни Ляльки