Ліквідатор із Дніпра про перші дні після аварії на ЧАЕС
У цьому випуску ми розпочинаємо цикл “Чорнобиль. Сорокова весна” до річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Це найбільший за масштабами інцидент в історії ядерної енергетики XX століття. Вона сталась.
26 квітня 1986 року внаслідок вибуху ядерного реактора на четвертому енергоблоці. В атмосферу потрапили понад 60 тонн радіоактивних речовин
Одними з перших удар на себе прийняли працівники станції, які у міру сил та знань намагалися мінімізувати наслідки аварії, зазнали впливу радіаційного опромінення. Дехто з них отримав смертельні дози радіації та помер від гострої променевої хвороби упродовж перших місяців. Така ж участь чекала і пожежників, які гасили палаючий реактор. Шість із них, які прибули на місце події, померли упродовж місяця. Близько сотні тисяч людей було евакуйовано з території радіусом 30 кілометрів, яка згодом стане зоною відчуження. Постійно проживати там не можна і досі.
Але гасіння пожежі тієї ночі було лише початком. Із кратера продовжував виходити радіоактивний дим, який досить швидко дістався території Європейського Союзу. Потрібно було якомога швидше та з урахуванням усіх нюансів ліквідувати можливі наслідки катастрофи. У цьому взяли участь понад пів мільйона людей. Це були працівники станції, вчені, військові діючі та призвані із запасу, працівники пожежної, міліцейської та медичної служб, шахтарі, будівельники тощо. Всі вони, ризикуючи своїм здоров’ям та життям, допомогли людству уникнути більш тяжких наслідків та зберегли життя мільйонів. Даний цикл статей присвячений саме їм.
У першому випуску описано шлях ліквідатора Олександра Івановича Лісняка.
До ліквідації наслідків аварії Олександра Івановича було призвано військкоматом Жовтневого району Дніпропетровська у ніч із 5 на 6 травня, а вже 7 травня Олександр брав участь у локалізації аварії.
– Я потрапив у взвод, який займався перевезенням рідкого азоту для охолодження розплавленого реактора, аби запобігти водневому вибуху. Із 9 травня я чотири рази виїжджав до четвертого енергоблоку, – розповідає Олександр Іванович.
Вірогідність водневого вибуху була справді високою. Це був би не просто ще один черговий вибух, а це міг би бути вибух значно більшої потужності, руйнівна сила якого була більшою за два вибухи у ніч на 26 квітня.
– Після четвертого виїзду нашого взводу нам заборонили заїжджати на станцію. Ще у нас було два виїзди в ресторан “Прип’ять”. Там ми чистили картоплю, мили підлогу. З цього моменту ми вже діяли, як госвзвод, – додає Олександр.
Пам’ятаймо, що Олександр Іванович та інші ліквідатори діяли в умовах постійного іонізуючого опромінення, яке небезпечне для здоров’я. Всі ліквідатори отримали різні дози опромінення: залежало від часу перебування та ступеня забруднення ділянки зони відчуження.
– Моя доза опромінення, яка була вказана у документах, що прийшли на військкомат, –
25 рентген. Але у медичній картці позначено 22 рентгени.
Навіть 22 рентгени – це вже велика доза, але ще не смертельна. 600 рентген, отримані одразу, вважаються абсолютно смертельними. Внаслідок цього розвивається гостра променева хвороба, а людина з такою дозою помирає зазвичай упродовж трьох тижнів.
Олександр Іванович пробув у зоні ліквідації наслідків аварії до 11 червня. Після повернення до Дніпра він повернувся до роботи. Восени йому пропонували пройти курс лікування у Київському інституті радіології, але тоді він відмовився. У 2006 році Олександр Іванович ліг у лікарню імені Мечникова, а у 2007-му та у 2019-му отримав дві групи інвалідності.
Зараз Олександр Іванович є головою відокремленого підрозділу всеукраїнської громадської організації інвалідів “Союз Чорнобиль України” Соборного району міста Дніпро. Організація також допомагає людям, які постраждали від військової агресії з боку російської федерації.
– 28 лютого 2022 року ми відкрили на базі організації волонтерський пункт. Уже 3 березня повністю завантажили автобус “Sprinter” та відправили першу партію продуктів до Черкаського шпиталю. На сьогодні ми надаємо гуманітарну допомогу інвалідам Чорнобиля, малозабезпеченим та переселенцям, які проживають на території Соборного району, – розповідає Олександр Іванович.
Ярослав Савельєв,
фото, відео автора
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
