Поетеса і майстриня з Дніпропетровщини зберігає традиції у слові та мотанках
У кожному селі є люди, які творять його особливу історію. Вони не завжди прагнуть бути в центрі уваги, не називають себе видатними, просто роблять те, що люблять, — навчають, пишуть, створюють, підтримують інших, бережуть традиції. Саме з таких людей і складається справжня душа громади.
Зоя Іванівна Жалткевич — одна з них.
Педагогиня, яка багато років присвятила школі, поетеса, майстриня ляльки-мотанки, учасниця творчих спільнот і просто небайдужа людина, якій болить те, що відбувається навколо.
Народилася Зоя Іванівна у 1955 році на Дніпропетровщині, у мальовничому Приоріллі. Виросла в селі, здобула педагогічну освіту за спеціальністю «учитель біології» й усе своє професійне життя пов’язала з рідною школою. 43 роки вона працювала з дітьми, а 39 із них — на посаді заступника директора. Школа стала для неї не лише місцем роботи, а й простором, де формувався її творчий характер. Вона організовувала дитячі свята, конкурси, змагання, сама писала сценарії. Саме звідси, за її словами, і почалося захоплення поетичним словом. Більш серйозно писати Зоя Іванівна почала з 2000 року.
Її крила — це слово, творчість і любов до рідного краю.
«Пишу так, як шепоче моя душа», — говорить поетеса.
О рідний край, безкрає Поорілля,
Мій Всесвіт розпочався у тобі
Зі степового чистого привілля,
Де місця не було моїй журбі.
Тут найміцніше родове коріння
І подих теплий рідної землі.
Що надихає людину писати вірші? Для Зої Іванівни відповідь проста: навколишній світ, його краса і наше бурхливе життя з усіма його проявами.
Вона пише про те, що бачить і відчуває. Про природу, рідну землю, людські почуття, складні проблеми сьогодення. Їй важливо не просто створити красивий римований текст, а викликати емоцію, змусити читача замислитися, відчути.
І, мабуть, саме тому на запитання, для кого вона могла б писати знову і знову, відповідає дуже просто: «Для людей, ну і, звісно ж, для себе».
Їй важливий читач. Важливі його відгуки, коментарі, підтримка. Вони, зізнається Зоя Іванівна, «дають можливість розправляти і далі свої крила». Але й сама вона залишається уважним читачем — цікавиться творчістю колег, коментує їхні твори, бере участь у конкурсах. І не заради нагороди.
Для неї конкурс — це можливість порівняти власний рівень з іншими авторами та працювати над собою.
Таке ставлення до творчості багато про неї говорить. Навіть маючи за плечима великий життєвий і професійний досвід, Зоя Іванівна залишається людиною, яка продовжує вчитися.
Її улюбленою авторкою є Ліна Костенко. Особливо близькі їй правдивість та злободенність поезії поетеси.
«Вельмишановна Ліночко Костенко,
Я мушу Вам освідчитись в симпатії,
Таланту уклонитися низенько
І кинути до ніг гучні овації.»
Сама ж Зоя Іванівна не прагне визначати, що саме відрізняє її поетичний почерк від інших. Вона просто пише про те, що відчуває і що не може залишити без уваги.
Та поезія — далеко не єдиний талант Зої Іванівни.
Ще одна важлива частина її творчого світу — ляльки-мотанки.
У кожній такій ляльці — частинка української традиції, тепло людських рук і душа майстрині. Для Зої Іванівни мотанка — не просто декоративна річ. Це оберіг, символ роду, маленька історія, створена власноруч.
Її роботи побували на виставках і фестивалях, а майстриня отримувала подяки та дипломи. Проте найбільша радість для неї — не відзнака, а щасливі очі людини, яка отримує створену нею ляльку.
І тут, мабуть, можна провести дуже просту паралель: своїми руками Зоя Іванівна створює обереги, а своїм словом — береже пам’ять.
Зоя Іванівна має публікації у районній та обласній пресі, її вірші друкувалися в літературних альманахах «Обійми», «Осінній реверанс», «За крок до зими», «Оксамитова пора» тощо. Є серед її творчих здобутків і публікації, пов’язані з іншим захопленням — ляльками-мотанками. Проте сама поетеса не ставить собі за мету збирати високі нагороди. Для неї набагато важливіше, щоб її твір торкнувся людини.
Найвищою нагородою вона вважає відгук тих, кого вдалося «розбудити» своїм словом. Можливо, саме в цьому і полягає справжня цінність творчості — не в кількості дипломів, а в тому, що залишається після зустрічі людини з твоїм твором.
Зоя Іванівна зізнається: вона не може стояти осторонь несправедливості. Їй хочеться словом достукатися до байдужих сердець, а ще — розрадити людину добрим словом.
І це, мабуть, найточніше характеризує її як особистість. Бо є люди, які просто мають талант. А є ті, хто своїм талантом служить людям.
Зоя Жалткевич — саме така. Вона творить вірші, бо відчуває. Створює мотанки, бо любить українську традицію. Підтримує інших авторів, бо вважає творчість спільним простором. Пише про війну, бо не може мовчати про те, що болить. І продовжує творити, бо має що сказати людям.
Її творчість — це любов до рідної землі, пам’ять, небайдужість і віра в силу слова.
А поки людина відчуває, пам’ятає і творить — її слово живе. І, можливо, саме такі люди, як Зоя Іванівна Жалткевич, непомітно для себе роблять дуже важливу справу: зберігають для прийдешніх поколінь те, що не можна втратити — душу рідного краю, красу української традиції та пам’ять про людей, яких ми любимо і якими пишаємося.
Тетяна Кущинська,
завідувачка Личківської публічної бібліотеки,
фото авторки
