«Поки є робота — є рух»: водій СхідГЗК про професію, яка стала справою життя

Щастя рідко буває безхмарним. Навіть у житті, яким загалом задоволений, завжди знайдеться щось, чого бракує, про що шкодуєш або що хотілося б прожити інакше. Саме так відчуває своє життя Геннадій Моханько, водій 1-го класу ДП «СхідГЗК»  За кермом він уже 45 років.

За плечима – сотні тисяч кілометрів, різні міста, цікаві зустрічі, безліч історій. Та коли йдеться про родину, в його словах відчувається легкий сум за моментами, які він не зміг розділити із сім’єю.  Про дороги, професійний досвід і те, що з роками набуває особливої цінності, – у нашій розмові з Геннадієм Моханьком.

Слідкуйте за нами в Telegram та Viber !

Від дитячої мрії до справи життя

– Геннадію, коли ви вирішили, що будете працювати водієм?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв ним бути. З дитинства крутився навколо техніки. У батька був мотоцикл. Я з першого разу завів його й поїхав. Потім був «Запорожець», старший брат учив кермувати. Згодом купили «Жигулі». Права отримав, коли прийшов на СхідГЗК. Було це у далекому 1981 році. Працював автослюсарем і паралельно навчався у ДТСААФ. Далі –  служба в армії за кермом «швидкої», а після повернення вже працював водієм.

– Чи уявляєте себе в іншій професії?

– Однозначно – ні. Ні про що інше ніколи в житті не думав.

– І жодного разу не пошкодували про свій вибір?

– Жодного разу. За 45 років я об’їздив пів колишнього Союзу. Відрядження на тисячі кілометрів були звичною справою. Завжди впевнено почувався у незнайомому місті. Хоча були у нас водії, які категорично відмовлялися їхати у відрядження в інші міста. А я сів –  та  й поїхав. Мегаполіс чи маленьке містечко – для мене ніколи це не мало значення. Бог не обділив зоровою пам’яттю: якщо раз проїхав, то вже пам’ятаю цей шлях. Та й знаки дорожнього руху для чогось існують.

– Кажуть, що за вміння чудово орієнтуватися у великих містах та й взагалі на дорогах ви отримали від колег особливе прізвисько.

– Так, вони називали мене GPS-навігатором. Бо знають, що завжди можуть зателефонувати, щоб уточнити маршрут або дізнатися, як дістатися до потрібного місця. Пояснюю, куди їхати, де повернути, як краще прокласти шлях тощо.

– Який найбільший кілометраж долали за одне відрядження?

– Близько двох із половиною тисяч кілометрів. Звісно, з ночівлею.

– А яка машина з тих, на яких їздили, була найкомфортнішою?

– Довелося попрацювати на різних автомобілях – і вітчизняних, й іномарках. Причому, мені завжди щастило отримувати нову машину просто із заводу. За  моєї молодості «Волга» – то була межа  мрій. Потім з’явилися іномарки. Звичайно, вони комфортніші в рази.

На дорозі помітно характер водія

– Напевно, вас важко чимось здивувати на дорозі.

– Дорога зараз більше розчаровує. З’явилося багато хамських водіїв, які не дотримуються культури поведінки, нехтують правилами дорожнього руху. І це дратує.

– Чи можна за манерою водіння зрозуміти характер людини?

– Так. За маневрами автомобіля можна визначити, з ким маєш справу на дорозі. І це не залежить від віку чи статі. Це залежить від культури людини.

– А чи виникало бажання провчити таких водіїв?

– Звичайно, правилами цього не передбачено, але якщо є можливість, то не варто її втрачати. Тоді з’являється адреналін, і зіпсований настрій покращується.

– Що порадили б молодим колегам, якби довелося передавати досвід?

– Уважним треба бути на дорозі. Зараз дивишся – у багатьох телефони у вухах, і більше нічого. Коли мені телефонують, я швидко відповідаю, що передзвоню. А вже коли зупинюся, можу розмовляти. На дорозі телефон для мене – табу. За кермом мозок перемикається зовсім на іншу хвилю. Раз – і ти вже не там, де маєш бути. Відволікатися дуже небезпечно, тим паче з такими швидкостями, які сьогодні бачимо на дорогах.

– А за 45 років роботи траплялися ситуації, які здавалися безвихідними?

– Різне бувало. Відрядження тривалі, сотні й тисячі кілометрів за кермом. Екстрених ситуацій траплялося чимало. Усього вже й не пригадаю. Слава Богу, все минулося добре.

Поки є робота – є рух, а рух – це життя

– Для вас професія водія – це про що, крім заробітку?

– Для мене це як хобі. Були часи, коли навіть із роботи не хотілося йти, настільки комфортно відчував себе в колективі. Звісно, усе залежить від обставин. Зараз бувають періоди, коли, навпаки, не хочеться й на роботу йти. Але то тимчасове явище.

– Чим же так тримає робота?

– Колектив завжди був чудовий. Раніше начальники колон для нас, молодих хлопців, були як батьки. Вони вчили, старалися, щоб усе було по справедливості. І майстри нас дуже ґрунтовно готували. По людині відразу було видно, чи прийшла вона просто відбути й піти, чи справді мріяла стати водієм. Сьогодні ставлення до роботи не змінилося. Намагаюся не втрачати інтересу до життя й не зупинятися.

– Як вам вдається триматися на позитиві, попри труднощі?

– Сам себе налаштовую на краще. Ще хочеться попрацювати. Бо знаю: коли сядеш удома, то життя втратить смак. Поки є робота – є рух, а рух – це життя.

Коли озираєшся назад

– Чи вважаєте себе щасливою людиною?

– Не зовсім.

– Чого не вистачає для повного щастя?

– У тривалих відрядженнях були свої переваги: нові міста, дороги, враження. Але був і зворотний бік: діти росли, і чимало сімейних моментів пройшли повз мене. Дружині було нелегко.

– Якби можна було поєднати роботу, відрядження й час із родиною, це було б повне щастя?

– Це неможливо. Але я щасливий від того, що побачив багато цікавого, що у мене така чудова родина – дружина, діти, онуки.

– Якби могли повернути час назад, що змінили б у своєму житті?

– Я  обрав би таку ж долю. Можливо, щось могло бути й краще, але вже є як є.

– Що побажаєте колегам-водіям?

– Не втрачати оптимізму. Бо песимісти не мають такого інтересу до життя й роботи. Молодим хлопцям бажаю професійного зростання. У нас дуже цікава професія. Миру всім нам!

Тетяна Корсуновська,
фото авторки

Більше на нашому каналі в  YouTube, та на сторінках у  Facebook, Instagram!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *