«Поки є робота — є рух»: водій СхідГЗК про професію, яка стала справою життя
Щастя рідко буває безхмарним. Навіть у житті, яким загалом задоволений, завжди знайдеться щось, чого бракує, про що шкодуєш або що хотілося б прожити інакше. Саме так відчуває своє життя Геннадій Моханько, водій 1-го класу ДП «СхідГЗК» За кермом він уже 45 років.
За плечима – сотні тисяч кілометрів, різні міста, цікаві зустрічі, безліч історій. Та коли йдеться про родину, в його словах відчувається легкий сум за моментами, які він не зміг розділити із сім’єю. Про дороги, професійний досвід і те, що з роками набуває особливої цінності, – у нашій розмові з Геннадієм Моханьком.
Від дитячої мрії до справи життя
– Геннадію, коли ви вирішили, що будете працювати водієм?
– Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв ним бути. З дитинства крутився навколо техніки. У батька був мотоцикл. Я з першого разу завів його й поїхав. Потім був «Запорожець», старший брат учив кермувати. Згодом купили «Жигулі». Права отримав, коли прийшов на СхідГЗК. Було це у далекому 1981 році. Працював автослюсарем і паралельно навчався у ДТСААФ. Далі – служба в армії за кермом «швидкої», а після повернення вже працював водієм.
– Чи уявляєте себе в іншій професії?
– Однозначно – ні. Ні про що інше ніколи в житті не думав.
– І жодного разу не пошкодували про свій вибір?
– Жодного разу. За 45 років я об’їздив пів колишнього Союзу. Відрядження на тисячі кілометрів були звичною справою. Завжди впевнено почувався у незнайомому місті. Хоча були у нас водії, які категорично відмовлялися їхати у відрядження в інші міста. А я сів – та й поїхав. Мегаполіс чи маленьке містечко – для мене ніколи це не мало значення. Бог не обділив зоровою пам’яттю: якщо раз проїхав, то вже пам’ятаю цей шлях. Та й знаки дорожнього руху для чогось існують.
– Кажуть, що за вміння чудово орієнтуватися у великих містах та й взагалі на дорогах ви отримали від колег особливе прізвисько.
– Так, вони називали мене GPS-навігатором. Бо знають, що завжди можуть зателефонувати, щоб уточнити маршрут або дізнатися, як дістатися до потрібного місця. Пояснюю, куди їхати, де повернути, як краще прокласти шлях тощо.
– Який найбільший кілометраж долали за одне відрядження?
– Близько двох із половиною тисяч кілометрів. Звісно, з ночівлею.
– А яка машина з тих, на яких їздили, була найкомфортнішою?
– Довелося попрацювати на різних автомобілях – і вітчизняних, й іномарках. Причому, мені завжди щастило отримувати нову машину просто із заводу. За моєї молодості «Волга» – то була межа мрій. Потім з’явилися іномарки. Звичайно, вони комфортніші в рази.
На дорозі помітно характер водія
– Напевно, вас важко чимось здивувати на дорозі.
– Дорога зараз більше розчаровує. З’явилося багато хамських водіїв, які не дотримуються культури поведінки, нехтують правилами дорожнього руху. І це дратує.
– Чи можна за манерою водіння зрозуміти характер людини?
– Так. За маневрами автомобіля можна визначити, з ким маєш справу на дорозі. І це не залежить від віку чи статі. Це залежить від культури людини.
– А чи виникало бажання провчити таких водіїв?
– Звичайно, правилами цього не передбачено, але якщо є можливість, то не варто її втрачати. Тоді з’являється адреналін, і зіпсований настрій покращується.
– Що порадили б молодим колегам, якби довелося передавати досвід?
– Уважним треба бути на дорозі. Зараз дивишся – у багатьох телефони у вухах, і більше нічого. Коли мені телефонують, я швидко відповідаю, що передзвоню. А вже коли зупинюся, можу розмовляти. На дорозі телефон для мене – табу. За кермом мозок перемикається зовсім на іншу хвилю. Раз – і ти вже не там, де маєш бути. Відволікатися дуже небезпечно, тим паче з такими швидкостями, які сьогодні бачимо на дорогах.
– А за 45 років роботи траплялися ситуації, які здавалися безвихідними?
– Різне бувало. Відрядження тривалі, сотні й тисячі кілометрів за кермом. Екстрених ситуацій траплялося чимало. Усього вже й не пригадаю. Слава Богу, все минулося добре.
Поки є робота – є рух, а рух – це життя
– Для вас професія водія – це про що, крім заробітку?
– Для мене це як хобі. Були часи, коли навіть із роботи не хотілося йти, настільки комфортно відчував себе в колективі. Звісно, усе залежить від обставин. Зараз бувають періоди, коли, навпаки, не хочеться й на роботу йти. Але то тимчасове явище.
– Чим же так тримає робота?
– Колектив завжди був чудовий. Раніше начальники колон для нас, молодих хлопців, були як батьки. Вони вчили, старалися, щоб усе було по справедливості. І майстри нас дуже ґрунтовно готували. По людині відразу було видно, чи прийшла вона просто відбути й піти, чи справді мріяла стати водієм. Сьогодні ставлення до роботи не змінилося. Намагаюся не втрачати інтересу до життя й не зупинятися.
– Як вам вдається триматися на позитиві, попри труднощі?
– Сам себе налаштовую на краще. Ще хочеться попрацювати. Бо знаю: коли сядеш удома, то життя втратить смак. Поки є робота – є рух, а рух – це життя.
Коли озираєшся назад
– Чи вважаєте себе щасливою людиною?
– Не зовсім.
– Чого не вистачає для повного щастя?
– У тривалих відрядженнях були свої переваги: нові міста, дороги, враження. Але був і зворотний бік: діти росли, і чимало сімейних моментів пройшли повз мене. Дружині було нелегко.
– Якби можна було поєднати роботу, відрядження й час із родиною, це було б повне щастя?
– Це неможливо. Але я щасливий від того, що побачив багато цікавого, що у мене така чудова родина – дружина, діти, онуки.
– Якби могли повернути час назад, що змінили б у своєму житті?
– Я обрав би таку ж долю. Можливо, щось могло бути й краще, але вже є як є.
– Що побажаєте колегам-водіям?
– Не втрачати оптимізму. Бо песимісти не мають такого інтересу до життя й роботи. Молодим хлопцям бажаю професійного зростання. У нас дуже цікава професія. Миру всім нам!
Тетяна Корсуновська,
фото авторки


