Андре Ерлен: «Митець не може бути чемним»

Нещодавно в рамках Тижнів Німеччини в Україні до Дніпро¬петровська завітав німецький театральний режисер та актор Андре Ерлен. Упродовж двох днів він спілкувався з місцевими студентами театрального коледжу. Завершилося його перебування в нашому місті моновиставою «Сценарій для неіснуючого, але, можливо, інструментального актора», що відбулася в арт-центрі «Квартира». Після захопливого дійства актор поспілкувався з «Вістями». В ексклюзивному інтерв’ю він розповів про те, як отримав роль у виставі, про глядачів та студентів, а також про сімейне життя.

Щасливе непорозуміння
— Андре, в афіші до вистави йшлося про те, що вона написана Богуславом Шеффером для Яна Пешека. Тож, розкажіть, як Вам вдалося отримати права на цю роль?
— Завдяки щасливому непорозумінню. Я багато працював з Яном Пешеком, учився в нього та страшенно захоплювався його «музичним театром». Якось надіслав Янові довгого листа з проханням розповісти більше про Богуслава Шеффера та про цю виставу. Пешек погодився, а також написав, що передасть її мені.
— Як перевтілювалися для ролі?
— Дуже важко. На той час мені виповнилося 26 років. Я поважав майстра, цю роль, виставу, тому більше боявся, ніж радів наданій можливості. Проте Ян Пешек був упевнений, що все вдасться і фактично вів за руку через кожний елемент і вигин вистави. На початку дуже багато ми працювали саме над першим монологом і над першим виходом актора на сцену. Тоді не йшлося про якусь хореографію чи інсценізацію. Янові важливо було впевнитися, чи справді я розумію, про що говорю, і чи усвідомлюю, що мушу сказати глядачам.

Налякані діти
— Під час Вашої подорожі чотирма українськими містами (Львів, Київ, Харків, Дніпропетровськ — Прим. авт.), виставу грали лише в Харкові та Дніпропетровську. Як її сприймали глядачі?
— Було відчуття, що в Харкові публіка набагато більше розуміла, про що йдеться, була ближчою до теми. Натомість у вашому місті, коли звертався до глядачів, складалося враження, що говорю до трохи наляканих дітей, які взагалі не знають, що відбувається.
Упродовж двох днів Ви спілкувалися з місцевими студентами. Вони лишили по собі приємні враження?
— Мені вже 40. Я перетворююся на старого діда (сміється). Тож, цікаво було знову зустрітися з молодими людьми, побачити нову генерацію. Вони думають зовсім по-іншому. Спілкувався зі студентами чотирьох міст. У кожному вони різняться. Та для себе зауважив, що всі однаково спраглі до навчання і готові бодай на хвилину вийти за звичні рамки. Насправді, це дуже важливо, бо митець не може бути чемним і правильно виконувати всі завдання та команди.

Українська дружина
— Андре, Ваша дружина родом з України. Розкажіть, як ви познайомилися?
— Це сталося в Польщі, в театрі, де я працював. Мар’яна тоді була і зараз є моєю вчителькою співу. Після майстер-класів повернувся назад до Німеччини, а Мар’яна лишилася там. Через два місяці я вскочив у нічний поїзд, щоб повернутися до неї. Потім більше трьох років ми жили в різних країнах. Якось, коли вона перебувала в Америці, прилетів до неї, і тоді в Мар’яни не лишилося шансів від мене втекти.
— Чи важко двом творчим людям в одній родині?
— Зовсім ні. Ми маємо подібне розуміння того, як складно бути митцем, давати раду власним сумнівам та амбіціям. Часом подорожі, коли
ми не бачимося кілька тижнів, нам допомагають. Відстань змушує забувати, сумувати та відпочивати одне від одного. Насправді, складніше збалансувати щоденність і не згубити в буденності свого шаленства.

Дар`я Мирошниченко, фото автора

Добавить комментарий