Андрій Хливнюк: «Хіти робити неважко»

У композиціях улюбленців народу — музичного гурту «Бумбокс» — знаходять відображення історії життя мільйонів українців. У щирих, часом теплих і ліричних, а іноді жорстких та іронічних рядках, написаних лідером команди Андрієм Хливнюком, кожен може пізнати себе. З яким настроєм створюються хіти? Чому музиканти не беруть участі в Євробаченні, не погоджуються грати в кіно і як ставляться до перемоги на премії YUNA? Про це та інше Андрій розповів дніпропетровським журналістам, зокрема й кореспондентці «Вістей», напередодні презентації нового макси-синглу «Люди».

Компліменти Дніпру

— Андрію, Дніпропет­ровськ — друге з-поміж 14 міст, куди Ви завітали в рамках концертного туру. Чи можна говорити про особливе ставлення до нашої публіки?

— Усі компліменти, які тільки знаю, залюбки скажу цьому чудовому місту. Єдине, що я не готував список, наскільки ви круті й незабутні (посміхається), тому, мабуть, він буде короткий. Дуже люблю приїздити у Дніпропет­ровськ і грати тут. Це місто, в якому живуть мої друзі, які багато років поруч. Тут Бумбокс починав свою концертну діяльність. Ваша публіка завжди гостинно приймає. Особливого ставлення ні до яких міст немає. Напевно, більше можливостей зробити якісний концерт у столиці, але це не означає, що інші 13 виступів туру відбудуться з меншою віддачею. Ми суттєво не змінюємо концертний матеріал. Граємо те ж саме, «із невеликою поправкою на вітер».

— Останнім часом саунд Бумбоксу помітно подорослішав. Що на це вплинуло?

— Усі ми, незалежно від віку, за останні роки подорослішали в світосприйнятті. Про це свідчить і другий в історії команди макси-сингл «Люди». До запису платівки долучився наш новий музикант — талановитий піаніст Павло Литвиненко. З його появою в гурті, певно, й музика змінилась. Але настрій залишився незмінний. Ми, як і раніше, любимо студії, гастролі та джем-сейшени. Сподіваюся, збережемо цю любов до самої старості.

— Якій аудиторії адресували макси-сингл?

— Бумбокс — не завод і не фабрика. Ми не вивчаємо попит сьогодення і ні на кого не розраховуємо, коли записуємо альбом. Просто займаємося тим, що нам подобається. Хіти робити неважко: нехитра рима, 140 тем, якась червинка — й усе. Набагато цікавіше — розкритися в пісні. Своїми текстами і нотами розповідаємо світові про те, що нас турбує. Ніби ведемо щоденники, які читають інші люди.

Краще, ніж Греммі

— Розкажіть про співробітництво з Джамалою та Дмитром Шуровим. «Злива» створювалася під ТВ-проект «94 дні»?

— Пісня написана однією із жахливих ночей 2014-го. У безлюдному центрі Києва, в порожньому будинку, де, крім нас, — лише консьєрж. Емоційний стан був настільки важкий, що ми створили композицію за три хвилини. Оприлюднювати її не планували, але з плином часу зрозуміли: музика для того й існує, щоб ділитися наболілим. Джамала давно просила мене про спільну пісню, ще як тільки ми з нею познайомилися. Тоді мало хто знав цю співачку. Спостерігаючи, як працює вона і її музиканти, добре знаючи Дмитра Шурова (Pianoбой. — Прим. авт.), який став композитором треку, покликав їх провести декілька спільних репетицій і студійну сесію. Таким чином «Злива» отримала життя. Згодом випадково дізнався про «94 дні», зателефонував продюсерам «1+1» і сказав, що у мене є пісня, яка може їм підійти. Думаю, якби я цілеспрямовано писав під якийсь проект, це був би кінець моєї музичної кар’єри і початок досить таки цинічної продюсерської.

— Цьогоріч на премії YUNA «Злива» стала найкращою піснею. Для Вас як для виконавця почесно здобувати статуетки чи набагато важливіша любов публіки?

— Одне іншому не заважає. На мій погляд, YUNA — це тематична вечірка, на яку збираються гарно вдягнені люди. Комусь потрібно сукню вигуляти, комусь — показати нову машину. Хтось просто прийшов у кафе посидіти в антракті. Але цього вечора немає чорних і білих, політичних дебатів, різних бачень ведення бізнесу. Є тільки музика. І це приємно. А сама по собі статуетка — дуже хороша річ. Тому що вона важка, і нею можна підперти двері, аби не зачинялися (посміхається).

— Тобто Греммі Вас не цікавить?

— Про Греммі мріє кожен музикант. Це новий горизонт, певний орієнтир. Але, на жаль, ми дуже далекі від світової спільноти. Тому давайте цінувати те, що маємо. Я щасливий, коли люди приходять на наші концерти. Відчуття, що їм це потрібно у такий нелегкий для України час — набагато краще, ніж Греммі.

10 годин у кріслі

— Андрію, як Ви ставитися до Євробачення та ажіотажу, який щороку створюють навколо нього в Україні?

— Я не став би перебільшувати значення цього конкурсу. Це — частина телебізнесу, такі собі перегони країн на теренах музики. Але я не спортсмен і змагатися не люблю. З іншого боку, розумію, що Євробачення — чудова нагода для артиста, який прагне зарекомендувати себе за кордоном. Уболіваю за всіх наших учасників, незалежно від того, подобається мені цей марафон чи ні. Цьогоріч підтримую Джамалу. Не тільки тому, що вона — моя подружка. Це справді геніальна і самобутня співачка, яка на очах перетворюється на хедлайнера української сцени.

— Як себе почували в ролі судді телешоу «Х-Фактор»?

— Було дуже цікаво. Десять годин на добу сидиш у кріслі. Приходять люди зі своїми мріями, сподіваючись, що ти втілиш їх у життя словом «так». Це величезна відповідальність і досвід. Крім того, мені випала можливість побачити, як працює ­команда не з 20, а з 300-500 людей, створюючи масштабне вокальне шоу, яке хочуть дивитися, і куди прагнуть потрапити сотні українців.

— Чи запрошують Вас у кіно?

— Неодноразово пропонували ролі, але чомусь тільки хороших хлопців. У мене і так занадто позитивний імідж (посміхається). Актор — дуже серйозна професія. Якщо колись приміряю це амплуа, швидше за все зможу зіграти тільки самого себе. Недарма існують інститути і школи мистецтв. Замало бути відомою людиною, щоб зіграти серйозну роль. А в епізоди кличуть. Іноді на них не вистачає часу, іноді це просто якісь пройдисвіти.

— Від чого отримуєте задоволення, крім музики?

— З кожним роком таких насолод усе меншає. Але задоволення від музики збільшується в геометричній прогресії.

Олена Ткач,

фото Миколи Лисенка

Добавить комментарий