Дива та казки Канівських гір

Канівські гори простяглися вздовж Дніпра 80-кілометровою смугою-дугою, й розпочинаються на півночі біля села Трахтемировата і сягають аж півдня околиць села Хмільна в пониззі річки Рось. Вони доcить високі — до 255 метрів над рівнем моря. Та не тільки в цьому привабливість їх для туриста. Гори та яри між ними буквально оповиті численними легендами та казками. Їх почула кореспондент «Вістей», подорожуючи цими місцями

Одна за одною понад Дніпром пролягають Канівські гори: Дніпрова, Московка, Лиса, Бессарабія, Пилипенкова, Чернеча (Тарасова), Княжа.Це гори з округленими вершинами, що розкинулися пасмами-ланцюгами й прямують на схід, глибокими кручами спадають до Дніпра. Серед них — яри та провалля. В вечірніх сутінках чи зранку Канівські гори особливо чарівно виглядають. А скільки про них складено легенд та казок!

Пилипенкові соколи
Одна з найгарніших — Пилипенкова гора, що межує з урочищем Бессарабія. Нині вона немає будівель та заліснена. А в давні часи тут розташовувалося давнє поселення (це довели щедрі археологічні знахідки). З цим виселком пов’язана місцева легенда «Про соколів із Пилипенкової гори». А було так. На горі мешкала родина: батько, мати і двоє синів. Та такі красиві й сміливі були ті хлопці, що люди їх називали «соколами». Жила поряд відьма, що мала двійко доньок і дуже бажала, аби хлопці одружилися з ними. Але козаки відмовилися, — дівчата були вродливі зовні та злі душею й вередливі. За таке ставлення до своїх доньок відьма перетворила хлопців на птахів. Одного зробила совою, іншого — соколом. Тож брати вже не могли більше бачити один одного: сова ж бо літає вночі, а сокіл — удень. Та одного разу прийшов у селище волхв-чаклун, довідався про горе родини та порадив батькам напоїти синів відваром диво-трави. Попередив: як сини стануть знову людьми — зла відьма згине зі світу, а її доньки перетворяться на страшні почорнілі дуби. Так і сталося. Кажуть, два старезні дуби дійсно ще за часів козаччини стояли на горі, та так часто в них била блискавка, що були вони обпалені і мали чорне гілля. На повний місяць бачили люди тут і стару відьму, яка, шукаючи своїх доньок, тяжко тужила. А хлопці-соколи щасливо одружилися на інших дівчатах та гідно прожили свій вік, мали чимало нащадків. Говорять, рід Пилипенків — один із найбільших у Каневі.

Відьми та слони
Лиса гора здавна малу таку назву, бо завжди тут було мало дерев . Її висота над рівнем моря — 151,8 м. З цієї гори відкриваються чудові краєвиди, там ростуть лікарські рослини, буяють дикі трави. Легенд, що розповідають люди про цю гору, кілька. За одною: у п’ятницю, 13-го числа, тут збираються місцеві відьми. Вони палять багаття, літають на мітлах та добряче розважаються. А ось відчайдухи-запорожці частенько приходили на Лису гору заради лікарських трав, і навіть відьом лякали. Та існує ще одна легенда про Лису гору — про те, як вона з’явилася тут. Лиса гора ще Слоновою називалася, бо нагадує слона чи мамонта. За місцевою легендою, якось цими краями йшов мамонт, він був величезний і дуже старий, тож не зміг піднятися схилами й просто впав біля Дніпра, згодом перетворившись на гору. Лиса ж гора зветься так тому, що тут нічого не росте. Та й зрозуміло через що: чи може вирости якесь дерево на спині у справжнього мамонта?

Гора Московка
Гора Московка межує з Дніпровою горою, на якій стоїть Успенський собор, в якому в останню путь відспівували Тараса Шевченка. На Московці, як і на інших Канівських горах, здавна були поселення людей. Свою ж нинішню назву гора отримала завдяки візиту до канівського краю в 1787 році імператриці Катерини ІІ, яка проїздом дісталася сюди, щоб зустрітися з польським королем Станіславом-Августом Понятовським . Відомо, що на вершині гори на честь цариці польський король звів дерев’яну колону заввишки 27 м. Вночі ця колона яскраво освітлювалася, до того ж там ще горів вензель імператриці. Проте не збереглися ані колони, ані королівський палац, лишень давня криниця лишилася, вона зветься Королівською — бо пив воду з неї сам Станіслав-Август.

Легенда про закоханих
Існує легенда й про Мар’їну гору. «На Княжій горі в старі часи стояло місто Родня, де жили передусім воїни, які захищали наш край від нападників. Жили у місті хлопець Богдан і його кохана дівчина Мар’яна. Та не судила доля їм довгого щастя. Напали на місто татаро-монголи і мешканці Родні стали мужньо захищати свій край. Богдан на очах у коханої загинув. Мар’яна не опустила руки — організувала опір і разом із захисниками билась у місцевому яру, а потім вимушена була відступити на сусідню високу гору. Там, аби не здатись ворогу у полон, мужня дівчина кинулась із високої кручі вниз. З цього часу народ назвав яр і гору, яка розташована поряд із Роднем, — Мар’яниними.

Анфіса Букрєєва

Добавить комментарий