Дніпро відвідав справжній маестро (Фото)

Справжній маестро, талановитий композитор та найшвидший піаніст у світі Любомир Мельник відвідав Дніпро у рамках Всеукраїнського музичного туру. Композитор та піаніст українського походження відомий як засновник «безперервної музики». Понад 30 років тому Любомир Мельник установив два світові рекорди Гіннеса. Дивовижним є те, що за секунду піаніст грає 19 нот кожною рукою, тоді як стандартом вважаються 14 нот за секунду. Як вдалося досягти такої гри та що означає для нього музика – про це та інше в ексклюзивному інтерв’ю для «Вістей».

Безперервна гра

– Пане Любомире, як Ви пов’язали своє життя з музикою?

– Вдома у нас було старе піаніно. Ще в дитинстві мама помічала, що я маю здібності грати на ньому. Я дуже полюбляв концерти Баха, Бетховена, Моцарта та Чайковського. До речі, мама була дуже музичною людиною, вона гарно співала. В юності я не був кращим студентом чи піаністом першого класу, просто шалено любив цей музичний інструмент і завжди доглядав за ним удома. Піаніно було для мене дивом, своєрідною дорогою до неба, Бога, як молитва… Тобто це не просто музика, а філософічна та дещо релігійна праця.

– Як Вам удалося досягти такого високого рівня гри на піаніно?

– Я не вчився цього спеціально. У молодості захоп­лювався бойовим мистецтвом тайцзі. І коли минув рік моїх занять за даним напрямом, я сів за піаніно і раптом відчув, що моє тіло змінилося. Руки були дуже м’якими. І тоді я зміг зіграти більш як 19 нот за секунду. Зазвичай піаністи в усьому світі не можуть грати швидше, ніж 14 нот за секунду кожною рукою. Це їхня фізична межа. Я грав «безперервну музику». Люди гадають, що це невелика різниця між піаністами. Однак ніхто не може виконати навіть 16, 17 та 18 нот за секунду. Можна подумати, що я граю трішки швидше від усіх, але це – величезна різниця.

Концерти надихають

– Ви даєте багато концертів у різних містах та країнах. Як Вам вдається у 70 років бути таким активним? Можливо, музика омолоджує?

– Музика дає мені силу, життя, здоров’я… Вона проходить крізь усе тіло. Техніка гри «безперервної музики» дуже нагадує бойове мистецтво тайцзі, про яке я уже говорив. Усе тіло стає здоровішим. Також я завжди відчуваю щось нове, і мої руки та тіло бачать ці речі. І це дає мені силу. Музика – голос піаніно, який має красу. Дана краса теж дає моїй душі силу жити і любити. Звичайно, давати концерти – важка праця. Дуже багато сил іноді забирає довга дорога. Але, незважаючи на це, то дуже гарне відчуття, коли на концертах я можу робити щось приємне для людей.

– Як готуєтесь та налаштовуєтесь перед виступами? Можливо, маєте певні традиції?

– Два роки тому мав (посміхається). Я робив кілька фізичних вправ, аби підготувати тіло перед виходом на сцену. Однак тепер здебільшого я просто не маю на це часу. Буває так, що в мене є тільки 3 хвилини перед концертом. Раніше, коли було чимало турів, я міг спокійно налаштуватися. Гадаю, мені не треба щоразу робити певні вправи, адже музика сама лунає під моїми руками.

Новий рівень 

– Як Ви можете описати свій творчий шлях крізь роки?

– Майже все, що сталося зі мною, було випадковіс­тю. Хтось мені подарував книжку, ноти, хтось – запропонував, аби я грав для зірки Франції та модерн-балерини Каролін Карлсон. Я не шукав її, а без неї ця музика не існувала б. Мої твори дуже пов’язані між собою, людьми, Богом… Це цілком чиста музика. От, наприклад, Тарас Шевченко – його «Заповіт» має силу не тільки через слова. Це сила та думка, що закладені у вірші.

У моїх творах також є думка. Я використовую піаніно, аби через красу пере­дати певну думку.

– Як вважаєте, чому Ваш талант був недооцінений у молодості, а популярність прийш­ла набагато пізніше?

– Популярність справді прийшла дуже пізно. Я вважаю, що для того, аби люди мене впізнавали, я мав перейти на якийсь новий рівень у музиці та техніці гри. Можливо, я не мав такого рівня 30 років тому. А нині при­йшов до того пункту, коли люди не хочуть вимикати мою музику. Вони слухають та відчувають, що вона чогось варта. Це пов’язано не тільки з моїми творами, але й з тим, як пальці можуть грати на піаніно. Щодо недооціненого таланту понад 40 років тому, ця проблема лежить не лише на моїх плечах. Коли я тільки починав грати, то у світі не було місця для моєї музики. Тоді було кілька композиторів, твори яких вважали кращими у світі, і нічого не могло бути важливішим, окрім їхніх творів. Тепер люди не знають, хто були ці композитори. Це так само, як нині люди ідуть на концерти елект­ронної музики. Їм не вистачає сили, потужних басів. Понад 40 років тому, коли я влаштовував концерти, то найбільше на них приходило близько
15 осіб. А нині я дуже вдячний Богу за те, що моя музика все ж таки при­йшла до світу і збирає повні зали.

Маргарита Сопільняк,

фото з особистого архіву Любомира Мельника