Дніпровський Дід Мороз, який не любить сюрпризів
«Від кого Ви б хотіли отримати на Новий рік подарунок?» – це питання з-поміж інших соціологи з фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та Київського міжнародного інституту соціології у першій половині грудня поставили 2004 дорослим людям у 131 населеному пункті України. 11,1% респондентів найбажанішим дарувальником назвали Діда Мороза, стільки ж – Святого Миколая, а від Санта Клауса чекають на подарунок лише 0,8% опитаних дорослих. А от дніпрянин Максим Ряпулов, актор театру «Віримо!», що вже чверть століття наприкінці грудня перевтілюється у Діда Мороза, не бачить суттєвої різниці між цими персонажами. «Вісті Придніпров’я» розпитали актора про його новорічні пригоди.
БОРОДА ДОПОМОГЛА
– Максиме, як ти став Дідом Морозом?
– Випадково. Я ще вчився в університеті, ходив до студії «Віримо!» і вів дитячу студію при театрі. У мене були підлітки 11-13 років. Дітей було багато, ми навіть вистави ставили. І під Новий рік директорка Палацу дітей та юнацтва (у його приміщенні працює театр «Віримо!» – прим. ред.) сказала, що потрібен Дід Мороз. І де його брати, як не в театрі? Оскільки я був найгладкіший і найстарший, вирішили, що це буду я. Дістали із старих запасів сріблястий костюм, у який я міг загорнутися двічі, під нього ще вдягав куртку пухку.
Згодом Палац і театр замовили вже нормальні костюми. Я все сподівався, що придбаю власний, але наразі не склалося. І так мене «записали» у Діди Морози при театрі, і певний час це для мене була трагедія, бо через це я не потрапляв у вистави, що театр «Віримо!» показував під Новий рік. Але у якийсь момент я почав розуміти, що, який би текст не був у сценарії, я вже поводжуся як Дід Мороз. Тобто відчув, що воно стало моїм… Потім я почав брати приватні замовлення до дітей додому, на новорічні корпоративи.
– А навіщо Дід Мороз дорослим?
– Декому для того, щоб самоствердитися. Поки ти дитина, Дід Мороз тобою керує: маєш на стільчика ставати, віршика читати, брати участь у конкурсах – і за це буде тобі подарунок. А у дорослому віці вже можна з Дідом Морозом на рівних побути. І дорослим весело грати в цю гру: «Я знаю, що ти не справжній, але вдаю, ніби вірю».
– А діти, до яких ти приходиш, розуміють, що ти не справжній?
– Доросліші діти розуміють і сприймають мене як представника справжнього Діда. Але багато хто вірить. Одного разу у Вальдорфському дитсадку хлопчик абсолютно серйозно розмовляв зі мною як із Дідом Морозом, казав: «Я дуже тебе люблю. І не люблю поганих людей, я буду їх убивати».
– Ого!
– Я кажу: «Ти що?! Чи можна так чинити? Ти подумай над цим!». Поговорив із ним. І наступного року він сказав, що подумав над моїми словами… Тобто він серйозно сприймав Діда Мороза, тому важливо, щоб Дід Мороз із дітьми спілкувався і пам’ятав про виховний момент. Особливо у момент, коли роздаєш їм подарунки, а вони, як зграя, на тебе кидаються, важливо звернутися до них, запевнити, що всім вистачить, зробити так, щоб звірячі інстинкти приборкати в них. Ще один випадок мене вразив. Заможний чоловік для своїх доньок влаштував свято, запросив Діда Мороза – мене. Старшій років 10, молодшій – 6-7. Старша дівчинка каже: «Я ж уже доросла, все розумію, тому що ти тут вдаєш Діда Мороза?» Я зняв накладну бороду, під якою у мене щетина (а я для себе зрозумів якось, що, коли на поголені щоки й підборіддя часто клеїш штучну бороду, шкіра подразнюється, стає червоною, а коли клеїш на щетину, все гаразд). І от я їй кажу: «Бачиш, це справжня борода Діда Мороза. Але всі звикли бачити, що я з довгою бородою, тому доводиться накладати штучну».
– Спрацювало?
– Спрацювало. Я її попросив: «Давай для твоєї молодшої сестрички зробимо свято, не треба їй розповідати, що в мене перука й штучна борода, і що ти знаєш, що під нею справжня борода». Ми з нею домовилися, у нас був секрет – і ми зробили свято.
– Так ти бороду відпускаєш тільки перед святами?
– У акторів є таке правило: найкраще, коли ти поголений і з короткою стрижкою – тоді можна і перуку вдягти, і різний грим накласти. Тому раніше я тільки перед Новим роком відпускав щетинку, а зараз я вже з тих акторів, які вважають, що й з тим, що в тебе є, можна грати будь-яку роль.
ФОРМА РІЗНА, СУТЬ ОДНА
– А вдома ти бував Дідом Морозом?
– Ні. Моя дівчинка була в середній чи старшій групі дитсадка, я в них був один раз Дідом Морозом. Все зробили за сценарієм, а потім фотографуємося. І сусідська дівчинка Аня, яка була в одній групі з моєю дочкою, каже: «Машо, а давай з Дідом Морозом сфотографуємося!» Я сів на стільця, вони стали поруч – і тут Маша каже: «Аня, а ти знаєш, що це мій тато». Тобто моя дівчинка завжди знала, що я граю Діда Мороза, – вона ж виросла у театрі.
– Для онука ти був уже Дідом Морозом?
– Ще ні, але батько його був. Він щасливий хлопчик – у нього в родині два Діда Мороза.
– А ти пам’ятаєш, до якого віку сам вірив у Діда Мороза?
– Я особливо не вірив. Моя мама була педіатром, працювала у дитячій лікарні, де було багато дітей, як казали, «строителей коммунизма», тобто покинутих. Ці дітки рік чи два після пологового будинку жили при дитячій лікарні, а потім їх направляли до дитбудинків. І медики для них і дітей співробітників влаштовували свято. І на першому новорічному святі, яке я пам’ятаю, одна тітонька так смачно, що аж страшно було, намазала щоки, ніс, очі «під Діда Мороза», і коли вона підійшла до мене гратися, я просто злякався.
Але, коли я вже був дорослим, якось для мене сталося новорічне диво. Ми з друзями зібралися на квартирі на Слобожанському проспекті, сидимо за столом – раптом дзвінок у двері. «Хто там?» – «Дід Мороз!» Я кажу: «Стоп! Я ж тут! А хто ж тоді прийшов?» І зайшов ще один наш друг, з яким ми не спілкуємося регулярно, але з яким бувають цікаві пригоди. Він надяг умовні атрибути Діда Мороза, але попри це, у мене було відчуття, ніби тої ночі я зустрів справжнього Діда Мороза, і він зробив мені свято.
– Тобто для Діда Мороза важливе не вбрання, а внутрішній стан?
– Так, не форма, а сутність, зміст.
– Зараз до дітей ходять Святий Миколай, Дід Мороз і Санта Клаус? Ти себе з ким із них ототожнюєш?
– Святим Миколаєм я був разів зо 3-4, але поводив себе так само, як Дід Мороз, бо принципи там однакові: якщо ти був чемною дитиною, Миколай буде до тебе добрим, якщо був нечемним – Миколай теж буде до тебе добрий, але справедливий. Сантою не доводилося ще бути, але підозрюю, що за суттю він схожий на Діда Мороза і Святого Миколая. Кожен з них це – добрий дідусь, який тебе розуміє, який може поговорити з тобою як з дорослим. Має так бути. Я з дітьми не сюсюкаю, а розмовляю як з дорослими, щоб вони самі замислювалися і розуміли, де вони правильно чинять і де неправильно, що можна робити, а чого – ні.
– Ти – відомий у Дніпрі не тільки актор, а й волонтер. Чи бував ти як Дід Мороз на фронті?
– Я був Дідом Морозом у нашому військовому шпиталі. Привітав зі святом, а потім сказав: «У мене для вас сюрприз» – і зайшли наш гурт «Вертеп» і Олег Скрипка. За відчуттями це було схоже на свято у дитячому онковідділенні, де я теж якось був Дідом Морозом: усі ніби веселі, усе ніби радісно, але у тебе в горлі клубок застряг. А щодо ідеї поїхати Дідом Морозом на фронт я якось подумав: хто ж мене туди пустить у червоному костюмі?
– А Снігуронька в тебе є?
– Постійної немає. Якийсь час Снігуронькою була моя дочка, але потім вона пішла вчитися, і їй стало не до того. У Палаці своя Снігуронька, у дитячих колективах – свої. Якщо є постійна пара, це дуже добре, тому що ви розумієте, що з дитиною робити. Якщо дітей багато, то там Снігуронька просто обов’язкова, тому що приділити увагу я можу одночасно п’ятьом-десятьом дітям, а якщо їх п’ятнадцять-двадцять, і вони всі на тобі виснуть чи ходять догори дригом… А оскільки Снігуроньки зазвичай бувають із «місцевих», діти їх краще слухаються і свято виходить більш організованим. Діти приймають ці правила гри – те, що їхня вихователька чи керівниця гуртка перетворюється на Снігуроньку: «Ой, Тетяно Євгеніївно, ви така красива Снігуронька!»
– Якщо продовжувати цю гру – чого ти попросиш у Діда Мороза цього року?
– Дуже-дуже хочеться, щоб новий рік був без сюрпризів.
– Але ж вони бувають і приємні…
– Останнім часом сюрпризи переважно неприємні. Тому хай новий рік буде без них.
НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО,
ФОТО З АРХІВУ МАКСИМА РЯПУЛОВА
