Історія сім’ї із Дніпра: казкове диво чи закон бумеранга
Існує теорія, що добро завжди повертається, так само як і зло. Одні називають це кармою, інші – законом бумеранга. Чимало людей вірять подібному принципу і життя засвідчує достатньо підтверджень. Одним із таких поділилась із «Вістями» сім’я Василенків із Дніпра.
ЯЛИНКОВІ ІГРАШКИ
Кілька років тому, напередодні Нового року квартиру Василенків наповнював приємний аромат хвої, панував святковий настрій. 65-річний Геннадій Олександрович наряджав ялинку. Цей процес захоплював його ще з дитинства і приносив багато радісних емоцій. Він колекціонував ялинкові прикраси, тому щороку вся рідня й друзі приходили в гості, як до музею. І хоча його дружина, 63-річна Єлизавета Петрівна, потай вважала, що чоловік не зовсім рівномірно розвішує гірлянди та іграшки, однак ніколи цього не говорила. Її тішило, що рідна людина захоплена справою. Та раптом тиху сімейну ідилію порушила біда. Коли Геннадій Олександрович діставав із коробки скляного сніговика, йому зненацька стало погано…
За півгодини карета швидкої допомоги під гучні звуки сирени мчала засніженими вулицями Дніпра. Обстеживши чоловіка, лікар оголосив важкий діагноз і повідомив про необхідність якнайшвидше зробити операцію. Вартість її виявилась непідйомною, а кожен день очікування міг коштувати Геннадію Олександровичу життя.
На жаль, у сім’ї Василенків не було таких коштів, адже жили на пенсію. Діти мали середню зарплатню і по можливості допомагали батькам – то продуктів привезуть, то щось потрібне для дому придбають… Вони, звісно, відразу віддали всі заощадження, певну суму позичили у друзів та зробили публікацію у соцмережах. Але це було краплиною у морі.
ТУРБОТЛИВІ СУСІДИ
Єлизавета Петрівна поверталася додому з лікарні, як раптом побачила, що біля її під’їзду зібрались сусіди та щось обговорювали. Такої активності не було навіть коли журналісти приїжджали знімати сюжет про несправний ліфт. Побачивши жінку, один із сусідів пішов їй назустріч і сказав, що вони дізналися про ситуацію й організували збір грошей. Уже через півгодини на банківську картку почали надходити перші кошти. Хтось відправляв 100 гривень, інші – п’ятсот чи тисячу. Були і по 10-50 грн.
Дивлячись на кількість повідомлень про надходження коштів, на очі наверталися сльози. Більшість відправників жили, рахуючи кожну копійку, але їм не шкода поділитися. Багато було і незнайомих прізвищ. Мабуть, то були люди, котрі не лишилися байдужими до прохання про допомогу у соцмережах.
За добу зібрали майже третину необхідної суми. Єлизавета Петрівна не уявляла життя без коханого чоловіка. Вони знали один одного з дитинства, навчались в одній школі, одружилися ще студентами. Все життя прожили душа в душу. Звісно, були сварки й непорозуміння, та довго ображатись вони не вміли.
Уранці 31 грудня жінка поїхала до лікарні відвідати чоловіка та розповісти про збір коштів. Звичайно, успіхом третину суми назвати було важко, але вона вирішила прикрасити правду і просто сказала, що найближчим часом йому зроблять операцію. У серці жила велика віра в те, що все буде добре. І хоча стан Геннадія Олександровича залишався важким, він із нотками гумору в голосі розпитував, чи завершила дружина прикрашати ялинку, чи рівнесенько розвішані іграшки?
ДОБРО З МИНУЛОГО
Зустрічати Новий рік до Єлизавети Петрівни приїхали діти та онуки. Для них важливо було підтримати матір. Хоча святкового настрою ніхто не мав. Усі думали про одне: як урятувати рідну людину…
Першого січня у квартирі несподівано пролунав дзвінок. Родина саме снідала. Всі насторожено перезирнулися, не розуміючи, хто міг прийти. На порозі стояла жінка з невеличкою валізою на коліщатах та наплічником. Єлизавета Петрівна була впевнена, що та помилилась адресою, і вже хотіла про це сказати. Однак не встигла.
– Тітко Єлизавето, з Новим роком! – щиро посміхаючись, вигукнула «незнайомка».
– Звідки Ви мене знаєте? – знітилась господиня.
– Невже забули Оксанку із 35-ї квартири? Таку худеньку дівчинку з коротким волоссям. Скільки разів ви мене з братами обідом пригощали, одяг нам шили… А я ось вас із дядею Геною та вашу щедрість часто згадую!
Тут як у швидкій перемотці фільму в голові жінки промайнули картинки з минулого. Єлизавета Петрівна пригадала десятирічну дівчинку, яка з родиною переїхала до їхнього будинку. Мати виховувала Оксану та двох синів одна. Щоб вистачало грошей, жінка майже весь час проводила на роботі. Єлизавета Петрівна подружилась із мамою Оксани і завжди допомагала їхній родині. Та років через п’ять вони кудись виїхали. Коли Оксана виклала купу смаколиків на стіл і сіла пити чай з родиною Василенків, прозвучала мета візиту.
– Я випадково дізналась із соцмерж про вашу біду. Виявляється, у нас із вашими дітьми є спільні знайомі й вони також опублікували прохання про допомогу, – тихо промовила Оксана. – Ми з чоловіком і мамою зараз мешкаємо у Німеччині. Я вже давно планувала приїхати в рідне місто, ваша ситуація підштовхнула мене зразу ж придбати квиток і за кілька годин я вже була в літаку. Я хочу оплатити всі необхідні витрати на лікування дядька Гени!
– Та що ти таке вигадала… – зітхнула Василенко. – Ми вже третину зібрали. І ще досить багато потрібно. Не можемо взяти в тебе таку велику суму.
– Відмову у жодному разі не прийму! Якби не ваша підтримка у дитинстві, я зараз не мала б успішного бізнесу. Пам’ятаєте, як дядя Гена мені з математикою допомагав, а як англійської вчив… Зараз я маю добрий заробіток, чоловік також. Повірте, ця витрата не надто позначиться на наших фінансах. Не забирайте, будь ласка, у мене можливість віддячити…
Уже через кілька днів Геннадію Петровичу зробили складну операцію, яка пройшла успішно, потім була тривала реабілітація. А вже наступний Новий рік сім’я зустрічала у повному складі. За традицією, Геннадій Петрович почав прикрашати ялинку, але цього разу чомусь запропонував дружині проконтролювати, чи пропорційно розташовані іграшки. «Звідки він дізнався, що я давно хотіла втрутитись у цей процес?» – підозріло покосилась вона на чоловіка, але думки своєї не озвучила і з радістю приєдналась.
За вікном кружляв лапатий сніг, на ялинці блищали різнокольорові вогники гірлянд, з телеекрана лунали святкові пісні, а на кухні стояв аромат святкових страв. Уся родина зібралася біля смартфону, щоб по відеодзвінку привітати їхню рятівницю Оксану і вкотре висловити подяку. Ніхто не мав сумніву, що це найкраще 31 грудня у їхньому житті.
КАТЕРИНА ЧЕРЕДНИЧЕНКО
