Історія з життя: А чи була дружба?

Усі ми знаємо, що друг – це людина, з якою приємно та цікаво проводити час, яку ми поважаємо, щиро радіємо її успіхам, нам близькі її цінності… Ми приймаємо друзів такими, якими вони є. Також важливі взаємна підтримка та довіра. Справжній друг підставить плече у скрутну годину.

Звісно, не завжди все так ідеально. Будь-які стосунки можуть переживати випробування. Трапляється, що дружба, яка, здавалося, триватиме вічно, вмить обривається. Буває, людина, якій безмежно довіряв, відвертається у важкий час. А поміч пропонує хтось ­малознайомий, від кого й не очікував. Саме в такій ситуації опинилася наша землячка Аліса.

«Ми з Вікою дружили понад двадцять років, – розповідає дніпрянка. – Мені було вісім, коли вона з родиною переїхала у наш будинок – оселилися поверхом нижче. Це знайомство стало радісною подією. Ми швидко знайшли спільну мову і невдовзі вже називали одна одну найкращими подругами. Хоча я мала також інших друзів, Вікторія чомусь завжди була у пріоритеті. Наприклад, я могла перенести якусь іншу зустріч, якщо Віка просила чимось допомогти або просто дуже хотіла погуляти. Плинув час, а ми все так же дружили та багато часу проводили разом – ходили по магазинах, у кіно, на танці, концерти, подорожували Україною… Два рази їздили за кордон – до Італії та Данії. Згодом Віка створила власну родину, а невдовзі і я. Звісно, після цього спілкування скоротилося, але ми все одно деколи бачилися і майже щодня листувалися. Не можу сказати, що за стільки років між нами не виникало сварок і непорозумінь. Але завжди швидко мирилися і спілкування продовжувалось».

Усе кардинально змінилося після 24 лютого 2022 року. У перші дні повномасштабної війни подруги були постійно на зв’язку. Говорили про те, що потрібно терміново виїжджати з дітьми з Дніпра. Доньці Аліси на той час було менше року, а сину Вікторії – два.

«Ми із чоловіком не маємо власної машини, – продовжила історію Аліса. – Я ділилася з подругою, що дуже хочу знайти, з ким виїхати до західної України чи за кордон. Добиратися потягом було лячно. В усіх місцевих новинах публікували фотографії та відео з дніпровського вокзалу та із самих вагонів – неймовірна тиснява, всі штовхаються, діти плачуть… А ще мені трапився допис знайомої у соцмережі. Вона скаржилася, що її п’ятирічну дитину хтось випадково штовхнув у черзі на потяг. Хлопчик упав та сильно вдарився. Звісно, я непокоїлася за власну доньку. Постійно думала: а якщо мене з дитиною на руках хтось зачепить? Ще й психологічний стан був украй важкий – час від часу тремтіла, як під час високої температури, здригалася від кожного шереху, не могла нормально спати… Усі ці сирени, вибухи, тривожні новини… Також на психіку тиснуло, що коханий – на передовій. Я розуміла, що добиратися у такому стані з дитям небезпечно. Віка також говорила, що боїться їхати потягом, і теж не може знайти, з ким можна вирушити на авто».

ДЗВІНОК ІЗ ВІЛЬНЮСА

Десь за тиждень Аліса помітила, що подруга почала якось стисло та сухо відповідати на повідомлення. А згодом дізналася від спільних знайо­мих, що батько Вікторії домовився про додаткові вихідні на роботі та повіз її з сином до Кракова. Виходить, було місце і для Аліси з дитиною. Неможливо було повірити в таке ставлення… Ймовірно, існували якісь поважні причини? Не могла ж справжня подруга просто взяти і відвернутися – за умови, що є можливість допомогти?! З’ясувалося, що могла. Коли Аліса зателефонувала і поставила пряме питання, Віка почала виправдовуватись: мовляв, виїжджали спонтанно, одразу після комендантської години, не хотіла турбувати подругу… Це відверта брехня, бо вони тоді саме були на зв’язку і Віка знала, що Аліса не спить, і речі давно зібрані – готова будь-якої миті хапати Соломійку і рушати.

Ще один тривож­ний тиждень залишився позаду. Аліса продовжувала шукати можливість виїхати, але все було марно. Одного вечора їй зателефонувала знайома, з якою вони тривалий час каталися на велосипедах в одній компанії. То було ще у 2018-му, відтоді майже не спілкувалися. Лише надсилали одна одній привітання зі святами у соцмережі та коментували фотографії. Виявилося, що Христина за тиждень до початку повномасштабного вторгнення рф поїхала у відрядження до Литви. Після 24 лютого керівництво компанії, в якій вона працює, дозволило виконувати роботу дистанційно, і вона залишилася у Вільнюсі.

«Христина запитувала, як ми з малою тримаємося і чи потрібна допомога? – пригадує Аліса. – Не очікувала, що розплачусь і розповім усе, як є. Хоча зазвичай особистим мало із ким ділюся… Навіть не пам’ятаю, щоб колись на щось жалілася. Такий уже в мене принцип – вирішувати питання без скиглення і зайвих розмов. Чоловік час­то жартує: «Якщо у тебе є проблема, то це проб­лема проблеми». Однак у цьому випадку емоції взяли гору. Почувши про мою ситуацію, Христина пообіцяла розпитати зна­йомих – можливо, хтось допоможе з транспортом».

ОДНЕ ПИТАННЯ: «ЧОМУ?»

«Не передати словами, наскільки я була вражена, – усміхається молода мама. – Десь за добу Христина якимось дивом знайшла знайомих, що їхали до Литви з Дніпра. За кермом була жінка років п’ятдесяти, на пасажирському сидінні – її доросла донька».

Споглядаючи мальовничі пейзажі, що простягалися за вікном автомобіля, Аліса думала про свого чоловіка – як він там на фронті? На зв’язок виходив нечасто. Кожне коротке повідомлення – «Я живий. Як ви з Соломійкою?» – наповнювало душу теплом. Хоча тривога і страх також нікуди не зникали.

Час від часу з’являлися гнітючі думки про вчинок подруги. Аліса намагалася їх відганяти, але ті поверталися з одним і тим же запитанням «Чому?» Дівчина не могла зрозуміти, як людина, яка нібито була близькою впродовж багатьох років, могла так просто взяти і відвернутися у скрутну хвилину? Підсвідомість підкидала спогади про ситуації, в яких вона допомагала Вікторії.

І таких випадків було чимало. Аліса ніколи не зважала, наскільки інколи це було важко. Наприклад, якось Віка зламала ногу і сказала, що, крім подруги, нікому за нею доглянути. На той час у Аліси з майбутнім чоловіком був перший день відпочинку у Карпатах. Довелося терміново повертатися. Згодом з’ясувалося, що чоловік Вікторії міг би перенес­ти відрядження… А ще вона так і не пояснила, чому не звернулася до батьків. Можливо, гадала: навіщо від­ривати близьких від справ, коли є безвідмовна подруга. Важливо зазначити, що в ті поодинокі випадки, коли вже Аліса потребувала допомоги, у подруги майже завжди знаходились «причини» відмовити.

ТЕПЛИЙ ПРИЙОМ

Алісу з донькою висадили біля одного з торговельних центрів у Вільнюсі. За ними на таксі приїхала Христина. Вона ще заздалегідь запросила пожити у квартирі, яку винаймала. Та Аліса відповіла, що не хотіла б заважати – пошукає прихисток для біженців. Знайома заперечила, що в однокімнатній квартирі буде все одно краще, ніж у спортзалі з пів сотнею інших людей. І вона мала рацію.

Майже рік сусідства з давньою знайомою виявився досить комфортним. Алісі дісталась зручна канапа, а для Соломії довелось при­дбати портативне дитяче ліжечко. Христина працювала стандартний робочий тиждень. «Кабінет» влаштувала на кухні, щоб сусідка мала змогу проводити час із дитиною у зручнішій кімнаті. Невдовзі чоловік Аліси почав надсилати гроші. Коли зібралося достатньо для оренди окремого житла, дівчата так подружилися, що вирішили разом винаймати двокімнатну квартиру.

«Христина майже весь вільний час допомагала мені з малою, – згадує Аліса, – Бувало навіть у свою «обідню перерву» швиденько перехоплювала бутербродом з чаєм та бігла «розважати» Соломійку, щоб я мала змогу зробити особисті справи. А я віддячувала приготуванням смаколиків – до народження Соломійки працювала кондитером. Так і мешкали втрьох до початку 2023 року – навесні ж вирішили разом повертатися у Дніпро. Звісно, зараз ми продовжуємо спілкуватися. І щось мені підказує, що Христина буде тією самою подругою на все життя».

Насамкінець нашої бесіди Аліса мимохідь згадала про колишню подругу.

Виявляється, після їхньої останньої розмови Вікторія мовчала кілька місяців. А потім активно почала писати і пропонувати відновити спілкування. Та Аліса вже не мала ні довіри, ні поваги до цієї людини. А головне – жодного бажання продовжувати такі взаємини. Дівчина глибоко замислилася: а чи була це дружба взагалі?

Катерина Чередниченко

фото з відкритих джерел