Коли війна зовсім поруч: мріяв стати миротворцем – історія захисника Маріуполя
«Навряд чи я виберуся з цього пекла», – сказав Євген батькам та попросив берегти молодшого брата. Востаннє він вийшов на зв’язок із рідними у березні 2022-го. Юнаку з невеликого шахтарського міста Тернівка на Дніпропетровщині був лише 21 рік, коли він побачив страшне обличчя великої війни у Маріуполі.
Ми зустрічаємося з мамою Євгена Чупікова у сквері в центрі Тернівки. Комунальники метуть опале листя. Так відчайдушно, ніби хочуть змести разом із ним усі сліди війни. Але неподалік лунає трагічна музика та майорять стяги: цього дня там відкривають Алею Захисників. Звідти приходить Марія Чупікова та показує диплом «Почесний громадянин міста». Це звання її сину тільки-но присвоїли, посмертно.
«Чомусь просто сказали, що Женя був кулеметником бронеавтомобіля, а що він «азовець», Маріуполь захищав, не згадали, – знизує плечима жінка. – А для нього це було дуже важливо. Він пишався, що зміг потрапити в «Азов».
«СИН ПРОСИВ ДОПОМОГИ, АЛЕ УСІ БОЯЛИСЯ ТУДИ ЇХАТИ»
До лав «азовців» хлопець став напередодні повномасштабного вторгнення – у січні 2022 року. До цього Євген два роки служив в одній із військових частин Національної гвардії України в м. Одеса. Кілька місяців за строковою службою, а потім – за контрактом. Кар’єра рухалася вгору, мав гарну репутацію. Став командиром відділення. Йому вже довірили вводити у курс справи «молодняк». Та юнак бажав потрапити до «Азова».
«Казав, що саме у цьому підрозділі – справжня професійна підготовка за стандартами НАТО. А Женя мріяв у майбутньому стати учасником міжнародних місій як миротворець. Тому він так зрадів, коли вдалося перевестися до Маріуполя. Тренувався, готувався пройти курс молодого бійця. Та почалася велика війна…» – розповідає пані Марія.
Спочатку Євген телефонував рідним. Підбадьорював, вірив, що зможуть відбити атаки окупантів. Згодом настрій змінився.
«Вони не очікували, що росіяни зайдуть із Півдня… Спочатку Женя був на спостережному пункті: надавав інформацію, коригував вогонь. Виходив на завдання у складі диверсійно-розвідувальних груп. На початку березня разом із побратимами тримав бій біля бази полку. Потім син пропав. Знову на зв’язок вийшов лише наприкінці березня. На той час вони вже не мали ні води, ні їжі. Женя запитав, чи може хтось привезти їм продукти та ліки? Я звернулася до знайомих, волонтерів, але усі боялися…» – згадує жінка.
Тоді вона ще не здогадувалася, що це була остання розмова з сином.
«Мене він заспокоїв. А батькові сказав: «Навряд чи я вийду з цього пекла. Бережіть Макара!» Це вже пізніше чоловік зізнався», – говорить мама Євгена.
20 квітня стало відомо, що хлопець загинув. Як це сталося? Де він зараз? Ніхто не міг сказати. Батькам Євгена Чупікова довелося по крихтах, наче пазл, збирати інформацію про сина.
«МИ ОПИНИЛИСЯ МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ. І ВСЕ ЩЕ ЧЕКАЄМО ЙОГО»
«Потрібно чекати, доки з полону звільняться побратими, які були в Маріуполі разом із Люноксом. Так нам сказали у патронатній службі «Азова». Люнокс – це позивний Жені», – пояснює пані Марія.
Врешті дочекалися. Звільнили хлопця, який у ті страшні дні воював пліч-о-пліч із Євгеном.
«Він розповів, що їхню третю роту направили на допомогу першій, яка тримала вуличний бій. П’ятеро з підмоги загинули одразу. Жені прострелили ноги. Побратим забрав його. Вони сховалися у покинутому будинку. Викликали допомогу, коли змогли відремонтувати рацію. Але росіяни прослухали це повідомлення. І коли Женю евакуювали, накрили автівку мінометним вогнем, – продовжує Марія Чупікова. – Побратим усе повторює: «Ми не покинули його, забрали на «Азовсталь», але там Люнокса не змогли врятувати!». Так, ми віримо. Але він не бачив, як син помер. Треба чекати з полону лікаря, який рятував Женю. А чи згадає він саме нашого хлопчика серед сотень поранених?»
Минуло майже два роки, а тіла Євгена не ідентифікували. Рідні здали біологічні зразки для ДНК-експертизи. Поки збігів іще не було. Не змогли опізнати Женю й по фото останків полеглих воїнів.
«Я постійно дивлюся російські пабліки, де вони викладають фотографії наших загиблих солдатів. Удивляюся в них. Ось, здається, схожий? А цей? – жінка показує кілька світлин у смартфоні. – Якось чоловікові приснилося, ніби син просив прибрати кістки. То я майже усі ці фото видалила… Мені теж Женя сниться, питає, навіщо ми погодилися, що він загинув. І мене починають гризти сумніви та почуття провини. Я розумію: найімовірніше, моєї дитини вже немає, але я досі шукаю його серед тих, хто в полоні. Живу тим, що продовжую шукати. І все ще чекаю його… Ми наче опинилися між небом і землею. Так можна збожеволіти».
ГРАВ У ФУТБОЛ, НАВЧАВСЯ НА ПАСТОРА ТА ДОПОМАГАВ ІНШИМ
Захоплюватися військовою справою Євген почав у 8-му класі. Це був 2014 рік. Підліток уперше замислився, аби стати воїном.
«Ой, ким тільки син хотів бути! У дитинстві футболом займався. Потім загорівся кар’єрою підприємця. У нас ділянка є, заросла кущами та деревами. Взявся їх випилювати, аби засадити чимось. Згодом оголосив, що йде вчитися на пастора. Навіть почав навчання! Та зрозумів, що не все просто з цією справою… А ще він у нас благодійником був: комусь планшет свій віддав, іншому колонки. Трохи на шахті встиг попрацювати. Отримав виплату – теж на благодійність пустив», – мама захисника усміхається крізь сльози. Туга на мить сходить з її обличчя, бо серце наповнене не лише смутком, а й теплими спогадами та великою любов’ю до рідної людини.
Вона показує книги, якими ще зі школи зачитувався син. Це література про бізнес, психологію, релігію. Серед них – «Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла. Спогади психотерапевта, в’язня фашистських концтаборів, який вижив і намагався зцілити себе та інших.
А я думаю, що це занадто серйозна, занадто глибока література для таких молодих людей. Що вони, ще майже діти, так рано стали дорослими та віддали своє життя заради майбутнього України. Що так важливо нам робити все можливе, аби не зрадити пам’ять про них.
P.S. Коли матеріал готувався до друку, родині Чупікових сповістили, що є збіг із ДНК Євгена.
«Зараз маємо пройти ще одну ДНК-експертизу, і все, знайшла я свого синочка, своє сонечко і життя. Дива не буде для нашої сім’ї…» – написала пані Марія.
ДО ТЕМИ
«Невже наші герої не заслужили, аби їх нормально вшанували?»
Разом з іншими родинами загиблих військовослужбовців Марія Чупікова їздила до Києва та брала участь в акціях «Голоси полеглих героїв». Вони вимагали від держави пришвидшити будівництво Національного військового кладовища. Закон про його створення Верховна Рада ухвалила у травні 2023 року. Тоді під меморіальний проєкт відвели ділянку у Києві. Однак улітку уряд змінив думку. А в грудні Рада ухвалила вже новий закон: тепер військове кладовище буде за межами столиці.
«Зараз вдома у сімей стоять урни з прахом загиблих синів, чоловіків. Вони чекають, аби гідно поховати героїв. Наші діти віддали своє життя за порятунок країни. Невже вони не заслужили, аби їх ушанували достойно? А ми, мами, мали б куди прийти з квітами до наших дітей. Я ось їжджу в Київ до прапорців «Азова» і туди ношу квіти сину», – каже мати захисника.
ЛІНА ЧЕРНИХ,
ФОТО З АРХІВУ РОДИНИ ЧУПІКОВИХ
