Левко Лук’яненко: обрав шлях боротьби за справедливість
24 серпня, на День Незалежності України, відзначили 96-й день народження політичного та громадського діяча, дипломата, радянського дисидента, учасника національного визвольного руху, співавтора Декларації про державний суверенітет України, автора Акта проголошення незалежності нашої держави, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка – Левка Григоровича Лук’яненка.
СВІДОМИЙ ВИБІР
Левко Лук’яненко народився у 1928 році в родині Грицька та Наталки Лук’яненків, які мешкали у селі Хрипівка Городнянського району Чернігівського округу Української СРР, і був найстаршим із чотирьох дітей. Якимось чудом вони пережили Голодомор 1932-1933 років.
Від голодної смерті родину врятував батько, якому вдалося приховати трохи картоплі в ямі під стежкою. Буксирна бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, та на стежку уваги не звернула. Навесні 1933-го яму відкрили – виявилось, що картопля згнила. Смердюче місиво вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали і таким чином отримували відстояний крохмаль, з якого пекли млинці. Так і врятувалися.
Коли Левку минуло 15 років, його рекрутували в лави Радянської армії: згодом у паспорті Лук’яненка буде записаний 1927 рік народження, бо він не зміг довести, що народився у 1928-му. На той час у Радянському Союзі він міг би зробити блискучу кар’єру. Молодий фронтовик, який пройшов Австрію, служив у Грузії та Закавказзі, мав шанси вислужитися і назавжди забути про своє «селянське минуле». Але він обрав шлях свідомої боротьби за справедливість.
Це рішення зріло в душі з юності та остаточно сформувалося під час служби в Австрії, коли Левко мав змогу порівняти життя в Україні, Європі з тим, про що говорила офіційна пропаганда. Особливо його, людину, яка пережила Голодомор і бачила смерті навколо, вражали ешелони, які везли українську пшеницю в Європу тоді, як в Україні люди голодували. Тож він дійшов висновку, що життя слід присвятити боротьбі за незалежність України.
ОРІЄНТИР НА ПІДПІЛЛЯ
Досягнення цієї мети потребувало просування до вершин державної влади, яка була зосереджена в руках партії. Спочатку він вступив до комсомолу, потім поповнив лави партії, водночас закінчив вечірню офіцерську школу і в 1953 році вступив на юридичний факультет Московського університету.
У 28 років Лук’яненко вже був одружений, вів активне громадське життя та, врешті-решт, зрозумів, що обраний ним шлях – помилковий. Він призупинив свою громадську діяльність і вирішив у подальшому орієнтуватися на підпільну боротьбу. Після закінчення вишу Лук’яненка за розподілом спрямували штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де він оселився з дружиною.
Робота була пов’язана з постійними поїздками по районних селах. Він бачив, як людей «заганяли» в колгоспи, знищуючи цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішив створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). У середині 1959 року переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, перевівся з райкому до адвокатури. Тут він знайшов однодумців – Івана Кандибу та Олександра Лібовича.
У листопаді 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч, на якій обговорили програму партії. Оскільки програма виявилась дуже «гострою», вирішили її знищити, а до наступної зустрічі доручили Лук’яненку скласти нову, «м’якшу». Але 21 січня 1961 року Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович і пізніше – Іван Кіпиш та Йосип Боровницький були заарештовані.
ЗАСУДИЛИ ДО РОЗСТРІЛУ
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Його винуватили в тому, що «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Він провів у камері смертників 72 доби, слухаючи, як за стіною наглядачі перекладають з ящика в ящик набої.
По закінченні цього терміну Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Це при тому, що статтями 17 і 125 радянської конституції було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.
Левко Григорович відбував покарання у Мордовській АРСР, з 1967 року – ще три роки у Володимирському централі, потім – знову в Мордовії. У 1966 році в Мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів – шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів, і Лук’яненко брав у ній активну участь.
Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів перевели у Пермські табори. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення знову у Владимирській тюрмі.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ «РЕЦИДИВІСТ»
Мордовські табори стали для Левка Григоровича черговим потужним інструментом для усвідомлення обраного ним шляху. Після звільнення у 1976 році Лук’яненко знову поринув у боротьбу і став одним із засновників Української Гельсінської групи (УТГ), завданням якої було виявлення фактів порушення прав людини і надання інформації про це радянському уряду та ще 34 країнам-підписантам. Також УГГ стала механізмом підтримки дисидентського руху.
Працюючи над меморандумом групи, усі співзасновники не тільки свідомо підписали його справжніми іменами, але й залишили свої контакти, щоб у КДБ не було підстав для звинувачення у створенні підпільної організації. Як наслідок – новий арешт Лук’яненка і новий вирок.
У червні 1978 року його засудили до 10 років позбавлення волі, 5 років заслання і визнали особливо небезпечним рецидивістом. Левка Григоровича неодноразово переводили з одних тюрем, таборів до інших і всюди він виявляв талант дипломата, вміння переконувати і мав безумовний авторитет серед політв’язнів.
Тюремний досвід боротьби став у пригоді, коли у листопаді 1988-го Лук’яненко вийшов на свободу. Перед тим його заочно обрали головою відновленої УГГ, яка від липня діяла як Українська Гельсінська Спілка (УГС), пропонували виїхати за кордон, але він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється. У 1990 році він став одним із дисидентів, обраних на демократичних виборах до Верховної Ради України.
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Левко Лук’яненко є автором Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Цей день співпав із власним днем народження політдіяча. Саме в його руках опинився шкільний зошит, на сторінках якого з’явилися слова історичного Акта.
«Мене качали на руках, а я постійно думав, що, якби життя закінчилось прямо зараз, я знав би, що прожив його немарно», – згадував Левко Григорович. Дехто закидав Лук’яненку участь у президентських виборах 1991 року,бо якби він зняв свою кандидатуру на користь В’ячеслава Чорновола, у того були б шанси обійти Леоніда Кравчука і повести Україну іншим шляхом. Зі свого боку, Лук’яненко сприймав цю кампанію як можливість спілкування з людьми та агітації за незалежність України.
У травні 1992 року він склав повноваження депутата і залишив посаду голови створеної ним Української республіканської партії у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.
Він один із перших порушив у суспільстві тему Голодомору і ще до Помаранчевої революції доклав чимало зусиль, щоб цей факт став частиною нашої історичної пам’яті. У різні часи був президентом Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; членом спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку», представником Громадянського Комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів із представниками режиму тощо. Мало хто знає, що від початку російсько-української війни у 2014 році він регулярно їздив на передову до наших захисників: казав, що війна закінчиться, коли ми будемо хотіти не миру, а перемоги.
ПРЕМІЇ МИРУ НЕ ДОЧЕКАВСЯ…
У 2017 році група депутатів ВР України порушила питання щодо присудження Левкові Лук’яненку Нобелівської премії Миру і відправила відповідні документи в Нобелівський комітет. У жовтні 2018 року мало відбутися його засідання, але Левко Григорович не дожив до того часу, а після смерті премія не присуджується.
7 липня того ж року він потрапив у реанімацію клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень і в той же день пішов з життя. З видатним політичним діячем попрощалися в селі Хотів, де він мешкав останні роки свого життя, та на офіційній церемонії в приміщенні Клубу Кабінету Міністрів України. Після цього його було відспівано у Володимирському соборі та поховано на Байковому кладовищі.
ПО ЗАСЛУГАХ
Діяльність Левка Лук’яненка відзначено високими державними нагородами, преміями та званнями. На його честь установлено пам’ятні дошки, названо вулиці у багатьох населених пунктах України, засновано Державні іменні стипендії. Ім’я Левка Лук’яненка присвоєно державному ліцею у селі Хотів.
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)
фото з відкритих джерел
