Ліквідатори з Жовтих Вод: спогади про Чорнобиль через роки
Із Жовтих Вод до Чорнобиля були командировані понад 1 800 ліквідаторів – представників підприємств Мінсередмашу, а також будівельників, медиків, пожежних, резервістів, працівників управління робочого постачання та інших установ… У кожного з них своя історія.
Не потрапив на концерт Алли Пугачової
Сонячного серпневого дня 1986 року водія КрАЗу Володимира Петрика повісткою викликали до військкомату. Йому разом з іншими жовтоводцями було поставлене завдання – направитися у зону ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Працювати доводилося метрів за двісті від зруйнованого реактора. У приміщеннях третього енергоблоку, де перебували люди, вікна були завішені тонким свинцем на висоту людського зросту. Облікові картки для фіксації доз опромінення заводилися не на кожного індивідуально, а на підрозділ загалом. «Їдемо ми, наприклад, в УАЗі, – згадує Володимир Петрик, – дозиметрист поміряв усіх, обчислив годинну дозу, помножив на кількість годин, і вийшла денна доза, яку заносили до картки. Якою вона була насправді, ніхто не знає.
Я перебував у Чорнобилі 45 діб. За цей час здійснив 31 виїзд безпосередньо до зони зруйнованого реактора, де працював зранку до вечора. Інші 15 днів був у другій зоні. Десь на сорокову добу доза опромінення перевищила 20 рентген. Таких людей зазвичай виводили у чистішу зону. Оскільки живої сили не вистачало, мене, як і багатьох моїх колег, залишили і, відповідно, зменшили дозу, щоб я не міг більше набрати. Якщо доза опромінення перевищувала 25 рентген, платили п’ять тарифних окладів. У нас був хороший рентгенолог. Він говорив, що якщо через п’ять років нічого поганого зі здоров’ям не трапиться, захворювання, які виникнуть у наступні роки, не слід вважати наслідками Чорнобиля».
У вахтовому селищі Зелений Мис часто виступали артисти, які підтримували бойовий дух ліквідаторів аварії. У вересні 1986 року сюди із концертом приїхала Алла Пугачова. Володимир Петрик із друзями також поїхав на вечір відпочинку. Однак на КПП під час перевірки автомобіля виявилося, що його радіаційний фон перевищує допустимі норми, хлопців не випустили з першої (найнебезпечнішої) зони. Було шкода.
Коли Володимир Петрик повертався додому із Чорнобиля, на КПП дозиметр показав підвищений радіаційний фон. Виявилося, що «фонять» документи у нагрудній кишені: права та паспорт. Поїхав додому з такими, потім просто поміняв на них обкладинки…
Їдальня ліквідаторів: без горілки, але з чорною ікрою
Чорна ікра, консерви з червоної риби, чорнослив, шпроти – про такі продукти наприкінці 80-х пересічні радянські громадяни могли лише мріяти. Навіть на святковому столі вони з’являлися не в кожному будинку, а в меню ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС були щодня. Про це не з чуток знає Надія Щербула – учасниця ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, досвідчена кухарка з великим досвідом роботи у їдальнях ДП «СхідГЗК».
У відрядження до Чорнобиля 20-річна Надія поїхала серед перших. На збори їй дали лише добу, тому про те, що працює в зоні ліквідації аварії, Надя повідомила батькам уже у листі.
Робота їдальні нагадувала конвеєр – одні робітники йшли, інші приходили. Ніна разом із чотирма напарницями мала нагодували понад тисячу ліквідаторів за день. Часто кухарі у термосах возили обіди безпосередньо до зони ліквідації аварії. Згодом приїхало «поповнення» – стало легше.
Постачалися їдальні продуктами харчування відмінно. Пані Надія згадує, як цікаво було спостерігати за хлопцями, які вперше в Чорнобилі побачили чорну ікру, що просто стояла на столах. Хлопці не знали, як і з чим її їсти. А ось міф про те, що ліквідаторам давали горілку як захист від радіації, Надія Щербула не підтверджує. Каже, що іноді отримували лише червоне вино, яке додавали до м’ясних страв. Та й як це може бути правдою, якщо на той час у країні діяв «сухий закон». А от меню в їдальні було різноманітним та збалансованим, оскільки відповідальні за боротьбу з наслідками атомної катастрофи розуміли, в яких небезпечних умовах доводиться працювати людям.
Взимку доводилося всю ніч прогрівати автобуси
Володимир Васильчук сьогодні очолює ГО «Жовтоводська організація осіб з інвалідністю Союз Чорнобиль України». А у 80-х роках минулого століття він працював водієм у Жовтоводському управлінні будівництва.
Відрядження Васильчука до зони ліквідації аварії тривало з лютого до березня 1987 року. «Тоді після трагедії минув уже майже рік, – згадує пан Володимир. – Усі знали, яке лихо спіткало країну, але багато чого не розуміли. Те, що я побачив у Чорнобилі, вражало своїм масштабом – багато людей та техніки, робота кипить, усе рухається. Було дуже схоже на кадри з радянських фільмів про будівництво великих об’єктів. Це було потужно».
Володимир Іванович возив ліквідаторів із Іванкова, де було облаштовано для них житло, до Чорнобиля на роботу. Тут же на великому майданчику стояло близько 40 автобусів, які прибули з Жовтих Вод, Дніпра, Кропивницького, Житомира та інших міст країни. «Боксів не було, автотранспорт стояв під відкритим небом, – розповідає пан Володимир. – Надворі зима, і щоб вода в радіаторі не замерзла, доводилося всю ніч прогрівати автобуси. Для зручності влаштували чергування. На кожного водія припадало до десяти машин, і упродовж ночі ми мали контролювали цей процес. Із пальним проблем не було. При в’їзді на станцію стояли великі резервуари з пальним, з яких ми заправлялися. Ні про які дорожні листи чи кілометраж не йшлося. Відкрили засувку, налили бензину в бак, і вперед – працювати.
Одного разу довелося підмінити товариша, який працював безпосередньо на станції. Цікаво, що легкові машини, які знаходилися на території ЧАЕС, не мали реєстраційних номерів. На їхніх капотах були нанесені фарбою порядкові номери крупного розміру. Бачив зруйнований четвертий блок, що знаходився метрів десять від нього. Але ніякого напруження не було. Відчувався лише якийсь присмак йоду в ротовій порожнині. Недарма радіацію називають невидимим ворогом. Вона не відчувається органами чуття, це справді так. Ми навіть без пелюстків ходили по території, незручно в них було. Усвідомлення прийшло згодом, а тоді про це не думали. Багато про що замовчувалося, інформація була закритою. Та ми і часу не мали розводити демагогію, потрібно було працювати, виконувати поставлене завдання. Дружба, взаєморозуміння і підтримка – ось це все відчувалося і допомагало».
Тетяна Корсуновська,
фото авторки та з архівів ліквідаторів
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
