Майстер з Дніпропетровщини прославився на всю Україну завдяки іграшкам

Майстер із Новомосковська Василь Луганський – унікальна людина. Передусім він – патріот нашої країни, бо за допомогою іграшок «пробуджує» в українцях любов до українського: відроджує повагу до рідного слова, мистецтва. Майстер неодноразово брав участь у різних виставках, конкурсах. Три роки тому його дерев’яна народна поробка посіла перше місце в Україні у конкурсі іграшок. Ексклюзивно «Вістям» Василь Якович розповів про те, чому зацікавився цим мистецтвом, як діти реагують на його вироби та чи сучасні вони. А ми бажаємо майстру створити народну школу іграшок на Дніпропетровщині – на щастя українським діточкам та їхнім батькам

Від коника до півника

– Пане Василю, як зацікавилися народними рухливими дерев’яними іграшками? Чому саме ними?

– Ці питання – риторичні. Я відповів би так: а чому не я? Хто ще, як не я? Бо ж народні дерев’яні іграшки – то дуже важливе та цікаве мистецтво. У них присутня українська душа. Оті дерев’яні півники, коники, млин з колесом, що рухається, – вчать любити своє, рідне, відкривають дитині український світогляд!

– Але ж спочатку Ви займалися авіамоделюванням?

– Так, я закінчив педагогічне училище, працював у школах вчителем праці. Займався упродовж довгих років авіамоделюванням, судно­моделюванням, авто­моделюванням. Вів гуртки для дітей, ми брали участь у різних змаганнях й отримували гарні результати. А із незалежністю України зацікавився своїм, народним. Тоді я захопився дерев’яною рухливою іграшкою. Та спочатку не вважав, що ці вироби когось приваблять. Проте якось познайомився із відомою вишивальницею Новомосковська Надією Явір. Майстриня побачила мої роботи й запросила взяти участь у Сорочинському ярмарку. Як гарно там сприйняли! Зрозумів тоді, що українська народна дерев’яна іграшка не тільки мені, як майстру, приносить задоволення, нею цікавляться люди різного віку, на неї чекають діти й дорослі.

– Тож на Сорочинському ярмарку переконалися, що Ваше вміння потрібне українцям?

– Так. Люди ніби теплішали душею, посміхалися, коли бачили іграшки. Підходили, цікавилися, навіть поради давали, що та як краще зробити. І я, мов окрилений, повернувся додому і ще більше зацікавився цим мистецтвом. Ніби захворів народною іграшкою, захоплення переросло у дослідження давнього українського мистецтва. Нині вже понад 15-20 років займаюся створенням дерев’яної іграшки: вивчаю її витоки, пропагую, технічно вдосконалюю…

Давній розпис

– Чи давня історія дерев’яної української іграшки?

– Я – не історик, але в Україні вже давно розвивається мис­тецтво створення іграшок з дерева. Думаю, що воно існувало ще за слов’янських часів. Одним з осередків до кінця
XIX ст. лишалася Львівщина. Там, в Яворові, кустарне виробництво, так званих, дерев’яних «забавок» було започатковане у XVIII столітті, а найбільшого піднесення досягло у середині XIX. Яворівські родинні різьбярі виготовляли на продаж різноманітні фігурки. Працювали гуртом: батько й син виготовляли, а мати й донька – розписували. Це були, наприклад, візочки з драбинками, з одним або двома силуетно вирізаними кониками тощо. Користувалися популярністю й іграшкові меблі (столи, скрині, стільці, лави-ліжка – бамбетлі); іграшкові музичні інструменти: скрипки, сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки…

Як ви гадаєте, куди ці іграшки постачали? У Європу: в Німеччину, Францію, Польщу, Італію. Ці країни їх масово замовляли.

– Тож, українська іграшка та наші майстри мали повагу в усьому світі?

– Так. Вони й нині широковідомі. Мені радять їхати до Європи й виготовляти іграшки там. Бо у тій же Німеччині народна іграшка досить популярна й коштовна. Там цінується не тільки виріб із дерева, а й передусім те, що це – народна іграшка, ручної роботи!

– За умов значного поширення даного мистецтва українські майстри могли б мати непогані статки, принаймні заробити на туристах, котрі приїздять до нас?

– Безумовно. Це й популяризація української культури.

– До речі, Ви не тільки робите іграшки, а ще й розписуєте їх?

– Так. Причому мої іграшки особливі – розписані давнім українським розписом. Його я «запозичив» зі старовинних скринь, в які наші жіночки ще за часів козацтва ховали свої речі та прикраси. Використовую розпис нашого краю – майстрів із Миколаївки. У моїх матусі та бабусі були такі скрині, розписані квітами. У дитинстві часто ними милувався. Та тоді не думав, що через 50 років повернуся до цих чарівних рундуків (посміхається).

Віз для куті

– А чи сучасні Ваші іграшки?

– Кажуть, духовність, вихованість людини залежить від того, як вона ставиться до народного мистецтва. Якщо поважає традиції, значить, гідна. Не треба щодня ходити у вишиванці, одягати шаровари. Але на свято можна у щось народне вбратися. Бо ж це – наша національна гордість, етнічність, автентичність! Наприклад, коли бабуся із дідусем ідуть з онуком на народне свято чи ярмарок та купують у мене оту каталочку-півника, і хлопчик котить півника, а він іще й крильцями тріпоче… Треба бачити, як у дитини сяють від захоплення очі. Так виховується патріотизм!

– Ваші іграшки додають радості й Вам?

– Я отримую чимало позитиву від спілкування з дорослими та дітьми. Наприклад, на одному ярмарку до мене підходить бабуся й каже: «Мені треба вола з возом купити». Здавалося б, навіщо бабусі іграшковий віл з возом? Запитую: «А куди Ви його поставите? Що з ним робитимете?» – «Е, синку, у нас буде вечеря перед Різдвом. Прийдуть син, невістка та онук. А у мене на цьому возі стоятиме кутя. Як діти здивуються й зрадіють! Це моя родзинка!» Ось так.

Символ
оновлення

– Кажуть, душа центральної України – то Петриківський розпис.

– Так, Петриківський розпис – то добре, вишиванка – теж, але іграшка дерев’яна, рухлива – це наші витоки. Діти до мого столика біжать. Більшість малечі з захопленням сприймають іграшки, бажають перепробувати усе: як колесо млина крутиться, що робить коник, пташка. Й так день минає у спілкуванні з малечею. Загалом, кожна моя іграшка «перевіряє людей». Наприклад, я знаю, що ті, які зупиняються, заводять розмову, – щирі українці. Мабуть, завдячуючи їм – наша держава й існує. Хіба не так? Розумієте, народна дерев’яна іграшка єднає українців. З якого б регіону не була людина, вона скаже: «Щось таке я бавив у дитинстві.. Це іграшки минулих часів».

– Не підуть українські дерев’яні іграшки у минуле?

– Було колись кам’яне, мідне століття, а тепер – космічне. А ці іграшки – не мають віку, вони єднають минуле, сьогодення й майбутнє – усі покоління. Вони на користь нашій нації. Символ оновлення. Як Новий рік, як нова Весна! (посміхається)

– То чекаємо на Новий рік та на Весну?

– Так! На Українську весну!

Анфіса Букреєва,

фото автора