Марія Заньковецька: її талант яскраво висвітлював правду і кривду життя

Нещодавно виповнилось 169 років з дня народження зірки українського театру кінця XIX – початку XX століть, народної артистки УРСР Марії Заньковецької. Той, хто хоч раз бачив її гру, залишив це в пам’яті на все життя. Відому театральну діячку занесено до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

ТАЛАНТ – У СПАДОК

Майбутня окраса театральної сцени народилася у 1854 році у мальовничому селі Заньки (нині Ніжинський район, Чернігівської області). Вона була п’ятою дитиною у родині збіднілого дворянина Костянтина Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Нефедової. Рід Адасовських гербу Корчак походив із XVII ст. і належав до малоросійської шляхти.

Дитинство Марії проходило серед селян і розмаїття природи. Тополиною алеєю вона бігала до ставка, годинами сиділа на березі, вслухаючись у «шепотіння» плесу. Їй здавалося, що звідти ось-ось вийдуть русалки, аби побавитись у воді. Багату уяву дівчинки плекали бабусині казки, легенди та українські пісні, якими та розважала дітей.

Голова родини мав чудовий оксамитовий баритон, грав на скрипці та фортепіано і змалечку прищепив донечці любов до музики. З віком у неї виявилось мецо – сопрано, тож удвох вони часто влаштовували сімейні концерти для гостей, які відвідували привітний дім Адасовських у Заньках.

ПЕРШІ РОЛІ І ПОЧУТТЯ

Коли Марійці виповнилося десять, її віддали до приватного пансіону Осовської у Чернігові. Допитлива дівчинка вчилася дуже завзято, мала успіхи з багатьох предметів, але найбільше її приваблювала театральна сцена. Майже весь вільний час вона віддавала грі в аматорських спектаклях. Драматичний гурток при пансіоні очолював Леонід Глібов, і саме йому Марія завдячує першою роллю – дівчинки-сирітки з казки «Донька Кощія».

Яскравий талант дівчини розгледіли і батьки, та навіть чути не хотіли про сцену. Вона ж уперто продовжувала грати в аматорських спектаклях. Під час одного з виступів сімнадцятирічна акторка впала в око молодому артилерійському офіцеру Олексію Хлис­тову. Наобіцявши дівчині підтримку у театральній кар’єрі, він домігся її руки. У травні 1875 року Марія покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком до місця його служби у фортеці Бендери в Бессарабії. Там вона зустріла Миколу Тобілевича, який пізніше став видатним актором і час­тиною її особистого життя. Несподівано Хлистов, який перед весіллям «розписувався» за підтримку театру, безапеляційно заявив, що головна роль жінки – бути слухняною дружиною і матір’ю. Тож єдине, що на той час залишилось Марії, – домашні спектаклі…

Якось вона запросила до себе акторів-любителів і між іншим розповіла, що чоловік проти її захоплення сценою. Гості були у захваті від дару Марії і стали вмовляти Хлис­това відпустити дружину на навчання, бо театр – її покликання. Щоб уникнути скандалу, він погодився, але за умови: дружина мала грати винятково на українській сцені. На той час українська сцена опинилась під забороною, тож він був упевнений, що Марія скоро повернеться. Та цього не сталося…

УРЯТУВАЛА СЦЕНА

Із переводом чоловіка на службу до Свеаборгу, в неї з’явилась можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії у професора Гржималі. Всі навкруги захоплювалися її голосом: на жаль, у перший рік праці на харківській сцені Марія захворіла на дифтерит, після чого тембр її виняткового мецо-сопрано погіршився. Голос вона остаточно не втратила, але відчула безвихідь: порятунком стала театральна творчість.

У 1876 році акторка вийшла на сцену Ніжинського театру. Забігаючи наперед, слід зазначити, що до кінця життя вона не поривала зв’язків із театральним колом Ніжина, де упродовж 1902-1924 років мешкала постійно, а до 1932 року, повертаючись після гастролей, – з перервами. Мала в Ніжині свій будинок, який зберігся дотепер.

У 1881 році царський уряд дозволив ставити п’єси українською мовою. Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді (нині Кропивницький) театр, запросив до нього Марію і з жовтня 1882 року розпочався її «офіційний» творчий шлях. Вона обрала собі псевдонім на честь села, в якому народилася, і стала Марією Заньковецькою. Дебютувала у ролі Наталки в спектаклі «Наталка-Полтавка» Котляревського. Разом із трупою гастролювала у Полтаві, Києві, Чернігові, Харкові, Одесі, Житомирі, а також у Москві та Петербурзі. Пізніше працювала у популярних, професійних україн­ських трупах Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого.

МОВЧАЗНА ВІДПОВІДЬ

На одному зі спектаклів був присутній імператор Олександр III. Подруга, а пізніше біограф Заньковецької Наталя Богомолець-Лазурська, згадувала: «Вистава мала величезний успіх, артисти були запрошені в цар­ську ложу. Але сама форма запрошення мала характер заборони і попередження, як себе поводити, що можна і чого ні. За цими вказівками артисти повинні були лише відповідати на запитання. До того ж вимога негайно з’явитися перед «царські очі» так неприємно вплинула на Марію Костянтинівну, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне з запитань. За неї це зробив Микола Садовський.

У своїх спогадах він приписав мовчання Заньковецької надмірному збентеженню. В дійсності ж вона відчула себе приниженою і обурилася від такої царської «ласки». Пізніше акторці передали, що Олександр III пропонує їй стати частиною імператорського театру із платнею 4 тисячі рублів. На ті часи це були величезні гроші, та єдиною відповіддю, якою Заньковецька «нагородила» царя, стало горде мовчання.

ОСОБИСТЕ НЕ ЗАЛАДИЛОСЬ

У 1887 році церковний шлюб із Олексієм Хлистовим був розірваний. При розлученні Марія заявила про свою «провину», чим забезпечила собі безшлюбність, бо за тодішнім законом винний у розлученні не мав права на повторне одруження. Вона не хотіла жити з нелюбом, бо серце давно було зайняте відомим актором Миколою Тобілевичем (Садовським), якого колись зустріла у Бессарабії. Для цієї пари кохання і сцена стали одним цілим. Поблизу Києва вони придбали хутір, який назвали «Марусиним куренем». Тут промайнули декілька найкращих, як виявилось, років життя.

Зрештою, воно не заладилося, бо Садовський виявився бабієм. Заньковецька тяжко переживала його численні зради: були і гучні скандали, і навіть спроби вкоротити собі життя. Стоячи на колінах, чоловік клявся, що то все наклепи, волав: «Як могла так подумати? Ти ж моя єдина кохана кицюня». Але тут же розвертався і йшов тішитись у обійми до іншої. Зрештою, у Марії не стало сил терпіти і вона покинула Миколу. Після розриву акторка залишилася самотньою, а українська сцена втратила потужний творчий тандем.

НА РІВНІ СВІТОВИХ ЗІРОК

Сучасники порівнювали Заньковецьку зі світовими теат­ральними зірками – Елеонорою Дузе, Сарою Бернар і Вірою Коміссаржевською. Серед шанувальників її таланту були Костянтин Станіславський, Володимир Немирович-Данченко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Павло Тичина, Максим Рильський, Лев Толстой, Антон Чехов. Репертуар акторки нараховував понад 30 ролей. До останнього слова на сцені вона тримала глядачів у «полоні», змушуючи переживати долю героїні разом із нею.

Ескізи своїх костюмів створювала на папері сама: вже з них їй шили вбрання, в якому не було нічого штучного. Наприклад, для ролі циганки Ази Заньковецька виміняла у ромів браслети, сережки і срібні дукачі. Вона була серед засновників Театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру.

У 1918 році організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». Визнаючи її сценічні заслуги, гетьман Скоропад­ський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення акторці довічної державної пенсії. До 40-річчя діяльності Марії Костянтинівні, першій у Радянській Україні, надали звання «Народна артистка республіки».

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Прогресуюча хвороба змусила Марію Костянтинівну кинути улюблену справу. Вона майже не вставала з ліжка, проте ставилася до цього спокійно. Останні роки прожила у родині племінниці Наталії Волик (Адасовської), яка мешкала у Києві в будинку на вул. Велика Васильківська, 121.

Видатна акторка пішла з життя 4 жовтня 1934 року. Поховали її біля могили Миколи Садовського на Байковому кладовищі. Її ім’ям названо театр у Львові; вулиці і провулки у багатьох міс­тах України. Також у Києві і селі Заньки Марію Заньковецьку вшанували спорудженням пам’ятників і створенням іменних Меморіальних музеїв. У 2004 році НБУ випустив пам’ятну монету, присвячену 150-річчю від дня її народження.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)