Михайло Драгоманов: пророк, який перекинув місток через епохи

Нещодавно виповнився 181 рік від дня народження видатного українського історика, філософа, культуролога та педагога Михайла Драгоманова. Через вільнодумство, національний дух, заклики до просвітництва, відродження і розвитку національної культури, демократизму та народовладдя, царизм і більшовизм надовго викреслили його ім’я з історії.

ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ БАТЬКОВІ

Михайло Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині. Його батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми і поділяли погляди, ліберальні для того часу. Пізніше Драгоманов згадував: «Я надто зобов’язаний своєму батькові, який розвив у мені інтелектуальні інтереси і з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» Особистість хлопця формувалася серед простого люду. Батько, Петро Акимович, був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Дядько Яків, колишній декабрист, учив Михайла набувати якнайбільше знань, аби потім віддати себе праці для добра рідного краю.

­Упродовж 1849-1853 років юнак навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де з-поміж інших дисциплін виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Навчався він і у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3), вражаючи викладачів надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю й освіченіс­тю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, майбутня мати Лесі Українки) розповідала: «Книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би».

ГРОМАДСЬКА РОБОТА

Восени 1859 року Михайло Драгоманов вступив на історико-філологічний факультет Київ­ського університету Святого Володимира. Тут у нього були значно більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, знайомитися з суспільно-політичними процесами, які зароджувалися у студентському середовищі. Він став одним із засновників недільних українськомовних шкіл у Києві.

Університет тих часів був одним із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це сталося завдяки попечителю Київського навчального округу, славетному хірургу Миколі Пирогову, який «допус­тив у Києві академічну свободу, схожу на європейську». Михайло намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою. Етапним у справі його становлення як політичного і громадського діяча став виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Водночас Драгоманов захоплювався історією стародавнього світу.

Під керівництвом професора Віталія Шульгіна підготував для читання лекцій в університеті дисертацію «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 році. Всупереч переконанням, що «для політики потрібна історія», не був схильним до використання міфів щодо прав чи вимог українців. Пояснюючи процеси у політичному житті, знаходив раціональні аргументи. У 1865 році Драгоманова прийняли на посаду приват-доцента кафедри загальної історії історико-філологічного факультету університету. Він читав лекції з історії Стародавнього Сходу, Стародавніх Греції та Риму, Нової історії доби Реформації та Відродження. Публікував тематичні статті. У 1870 році захистив магіс­терську дисертацію й отримав ступінь магістра загальної історії.

ПЛІДНЕ ТУРНЕ

У тому ж році Київ­ський університет відрядив Михайла за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три. За цей час відвідав Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в його політично-публіцистичній діяльності посідала Галичина. Драгоманов на свій розум намагався «розбудити» галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Слід зазначити, що саме для нього закордонне турне було надзвичайно плідним, бо дало можливість критично оглянути й оцінити власні переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.

Після відрядження, у 1873 році, Михайло був призначений на посаду штатного доцента, але вже за два роки – звільнений з університету за політичну діяльність. Наступ реакції, утиски української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром заснувати там осередок національної політичної думки й започаткувати випуск української газети. Роком пізніше створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада»: було видано 5 томів. Головна тема «Громади» полягала у тому, аби дати якнайбільше матеріалів для вивчення України, духовних починань її народу і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ

З другої половини 1880-х років низка провідних видань Галичини запросила Михайла Драгоманова до співпраці. Його діяльність дуже не подобалась уряду. Ще у травні 1876 року вийшов так званий Емський указ – розпорядження російського імператора Олександра II, підписане в Бад-Емсі і спрямоване на витіснення української мови з культурного життя. Під «мовну» заборону потрапили церква, музика, театр, книгодрукування та ввезення книг на територію імперії. Україн­ською мовою «дозволили» користуватися лише у побуті. Поява Емського указу була обумовлена пожвавленням українського руху на початку 70-х років XIX ст. Імператор спрямував Емський указ на придушення спроб національно-культурного відродження з подальшим «зросійщенням» українського населення. Персонально вказувалось на необхідність вислання Михайла Драгоманова і Павла Чубинського (автора Державного Гімна України) як небезпечних агітаторів. Також було ліквідовано Громади та звільнено чимало професорів-українців з Київського університету.

В 1878 році на Паризькому літературному конг­ресі Драгоманов зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Він не сприймав устремління соціалістів «зробити революцію без науки» і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики», вказуючи на етнічну та психологічну окремішність українців. Виступав проти тих, хто твердив, що «національність – пус­тий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота.

СВОЯ ДЕРЖАВА

Михайло Драгоманов вважав порятунком для українців створення «своєї» держави, яка була б «спілкою задля оборони себе од чужих». За його концепцією, суспільство має бути «асоціацією» розвинених особистостей, що можливо лише за умови федералізму з децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. Драгоманов вважав людину основою нового державного устрою, який має передбачати політичну свободу, гарантії прав людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання (церква відділялася від держави), поступову націоналізацію головних засобів виробництва з правом користування ними населення.

Концепцією передбачалися законодавча, судова і виконавча гілки влади. Таким чином Михайло Петрович пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка впливала б на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала особливе значення просвітництву і законодавству, відкривала перс­пективи для реформ. Ні до, ні після нього ніхто в Україні не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою та відповідальність держави перед громадянином у разі порушення його прав. Ідеї Драгоманова вважаються високо­вартісними для всього європростору освіти, а сам учений залишається пророком, який пере­кинув місток через епохи.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

У 1889 році Михайло Петрович був запрошений до Князівства Болгарії: йому запропонували викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету, де він працював до своєї кончини. Виснажлива робота, матеріальні нестатки, розбіжності в поглядах зі старими друзями підірвали й без того слабке здоров’я Драгоманова. Пригнічення збільшувалося від усвідомлення печального стану справ в Україні, – свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення здоров’я дещо сприяли творчому піднесенню, але не­сподівана смерть від роз­риву аорти 2 липня 1895 року обірвала життєвий шлях великого бунтівника, «Апостола правди і науки». Похований він у Софії…

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА (ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ – ДЖЕРЕЛ)
фото із відкритих джерел