Микола Гринько: «Я люблю акторів, які намагаються піти подалі від власного «я»
Нещодавно творча спільнота відзначила 103-й рік народження народного артиста України Миколи Гринька. Його особливий шарм, голос, добрі очі і деякий смуток в усмішці, поєднані з унікальним артистичним даром, зачарували відомих режисерів і запам’яталися мільйонам глядачів.
ВИЗНАЧИВСЯ З МАЙБУТНІМ
Микола Гринько народився 22 травня 1920 року в Херсоні. Батько, Григорій Іванович, грав у Чернівецькому театрі, пізніше став художнім керівником Первомайського пересувного робітничо-селянського театру. Мати, заслужена артистка УРСР Лілія Броневська, була примою театру. Хлопчик багато часу проводив за лаштунками і про акторську кар’єру мріяв чи не з пелюшок. Коли Микола був школярем, батьки розлучилися, і він разом із мамою переїхав до Запоріжжя, де вона продовжила театральну діяльність у місцевому театрі.
Після закінчення школи Микола мав намір вступити до театрального училища, але на заваді стала війна… Він служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках дальньої дії. У своїй частині створив ансамбль художньої самодіяльності, який гастролював як фронтова бригада. Війну закінчив у званні «гвардії старшина», мав нагороди – медаль «За бойові заслуги» та орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.
У повоєнні часи вступив до школи-студії при Запорізькому драматичному театрі. Це було і місце навчання, і перше місце роботи: він влаштувався помічником режисера. Згодом став провідним актором драматичних театрів Запоріжжя та Ужгорода.
НЕЙМОВІРНА ПАРА
Микола Григорович виконував різні ролі, співав, розважав публіку ексцентричними номерами. Саме під час одного з них його побачила майбутня дружина, студентка консерваторії, скрипалька із нещодавно створеного Київського естрадного оркестру «Дніпро» Айше Чулак-Огли. Під її впливом Гринько змінив театральну сцену на естрадну. Працював як конферансьє та згодом став не лише актором, а й художнім керівником «Дніпра». Спочатку вони були друзями, адже мали спільні інтереси та ставлення до життєвих цінностей.
З часом дружні почуття переросли в кохання і почалось сімейне життя. Весілля як такого не було, але, за словами Айше, воно тривало всі 30 років, які вони прожили разом… Зовні це була неймовірна пара: дружина – півтора метра на зріст, а чоловік – майже два, та на цю «різницю» ніхто не звертав уваги. За словами колег і наставників, Айше могла стати видатною скрипалькою, але присвятила себе коханому чоловікові, й жодного разу не пошкодувала.
«Для того, щоб їздити з Колею на гастролі, я, закінчуючи п’ятий курс, пішла з консерваторії, – розповідала жінка. – Диплом так і не здобула. Через багато років мій професор Віктор Маркович Гольфельд, надії якого я безсовісно обдурила, підтримав мене: «Ти правильно зробила. Він вартий твоїх вчинків».
СПРАВЖНІЙ АМЕРИКАНЕЦЬ
Згодом грандіозні успіхи на естраді перестали влаштовувати актора і він вирішив спробувати себе у кіно. Дебют відбувся у 1951 році – Грінько зіграв кріпака Бунтаря у фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» та у подальші 10 років ніде не знімався. Ситуацію змінило знайомство з режисерами Олександром Аловим і Володимиром Наумовим. Вони одразу відзначили «нетутешню» зовнішність Гринька. Саме тоді в них почалася робота над картиною «Мир тому, хто входить» тож актора одразу затвердили на роль водія-американця.
На XXII Міжнародному кінофестивалі у Венеції картина отримала Спеціальний приз журі за кращу режисерську роботу і приз італійських кінокритиків «Кубок Пазинетті» за кращий іноземний фільм. Миколі Григоровичу, який у стрічці водив машину фірми «Студебекер», автовиробник присудив свій приз – легкове авто. Звичайно ж, актор його не отримав: певне, легковиком «поласував» хтось із тодішніх чиновників.
Цікавий факт: крім нагороди від журі, режисери отримали ще й ящик коньяку – виграли парі в американської делегації, переконуючи, що водія грав українець. Незважаючи на це, Союзом поповзли чутки про «американське» походження Гринька, яке він приховує. До речі, фільм на деякий час у СРСР заборонили…
З 1963 року Микола Григорович офіційно був актором кіностудії ім. Олександра Довженка, але там його чомусь не вважали за «свого», знімали дуже мало і не у головних ролях. Опинився «на полиці» і його власний сценарій до «Украденого щастя» Івана Франка.
ТАЛІСМАН ТАРКОВСЬКОГО
Микола Гринько знімався у фільмах «Афоня», «Зникла експедиція», «Двадцять днів без війни», «Сто грам» для хоробрості»… Взагалі, в його творчому архіві за 37 років кіно-кар’єри назбиралося мало не 200 картин. Особливою «главою» стала зустріч із Андрієм Тарковським.
Якось після важкого гастрольного турне Гринько склав рюкзак із наміром здійснити «рибальський рейс». Місцем для цього чомусь обрав Канів. Напередодні пролунав дзвінок у двері: на порозі стояв помічник режисера-початківця, Андрія Тарковського з наказом «без Гринька не повертатися».
У 1962 році у Каневі планували знімати фільм «Іванове дитинство», який згодом мав грандіозний успіх. Тарковський був настільки захоплений природною щирістю Миколи Гринька, що називав його своїм талісманом. Вони розуміли один одного з півслова, тож співпраця була органічною.
У 1966 році на екрани вийшов легендарний «Андрій Рубльов», потім – «Соляріс» і «Дзеркало». Останньою роботою Тарковського в Союзі був «Сталкер» з Гриньком у ролі Професора. Режисер не любив «акторів акторовичів», які живуть і грають напоказ. Цінував те, що не висловити словами і у цьому співпадав із Миколою Григоровичем, який не визнавав колег по цеху, що грають у кожному фільмі самих себе.
«Я люблю акторів, які намагаються піти подалі від власного «я», увійти глибоко у суть образу». Також він працював з такими майстрами кіно, як Сергій Параджанов, Сергій Бондарчук, Олександр Зархі, Володимир Бортко, Олексій Герман, Динара Асанова та інші.
НЕСПОДІВАНИЙ ЧЕХОВ
Миколу Гринька запрошували на свої екрани кіностудії Болгарії, Чехословаччини, Німеччини, Норвегії, але найбільше ролей актор зіграв на «Мосфільмі». Режисер Геннадій Полока говорив про нього: «Гринько здатний до найнесподіваніших метаморфоз. Якщо робота його захоплює, він миттєво перетворюється».
У 1969 році актора, несподівано для нього самого, запросили на роль Антона Павловича Чехова у картині Сергія Юткевича «Сюжет для невеликої розповіді» – про історію створення п’єси «Чайка» та її провал на сцені Александринського театру. Критики і глядачі були одностайними: кращого Чехова, ніж Микола Гринько, у тодішньому кінематографі не бачили. Коли на столі розклали знімки письменника і серед них – світлину Миколи Гринька в образі, Юрій Яковлєв, який грав Чехова у п’єсі «Насмішкувате моє щастя» в театрі Вахтангова, вигукнув, тицьнувши пальцем у фото колеги: «Та ось же він – справжній Чехов!». На «Мосфільмі» його вітали: «Здорові були, Антоне Павловичу».
Гринько зізнавався, що письменник виявився для нього настільки близьким, що він ще два роки не міг вийти з образу. Це не дивно: він грав без гриму; шинель Чехова, взята з музею, ідеально підходила Гриньку за розміром; навіть їхні почерки були схожими. Популярність Миколи Григоровича була настільки великою, що у Києві йому було складно ходити на той же ринок – там його одразу пізнавали і пропонували все задарма. Він страшенно соромився і нічого не брав…
ЗАПОВІТНА МРІЯ
У 1970-х режисери відкрили ще одну грань таланту актора: нескінченне почуття гумору, потяг до імпровізацій та відмінну пластику. Ці якості особливо помітні у фільмах для дітей. Багато поколінь обожнюють його тата Карла з кіноказки Леоніда Нечаєва «Пригоди Буратіно».
До речі, Гринька не хотіли брати на цю роль через високий зріст та Нечаєв його відстояв. Були ще й пізнавані образи у фільмах «Автомобіль, скрипка і собака Ляпка» Леоніда Бикова, «Пригоди Електроніка» Костянтина Бромберга, заповітною ж мрією Гринька залишався Дон Кіхота. На жаль, запрошення від режисера Резо Чхеїдзе надійшло тоді, коли актор не стільки за віком, скільки через стан здоров’я не міг узятися за омріяну роль. Чхеїдзе про це знав, але саме через мрію дав Гринькові можливість побути Дон-Кіхотом хоча б на пробах. Усі, хто перебував на кіностудії «Грузія-фільм», збирались на знімальному майданчику і захоплено аплодували Миколі Григоровичу. Чхеїдзе зберіг відзняті проби: вони знадобились для епізоду у фільмі Леоніда Нечаєва «Пригоди у місті, якого немає». Тож Дон Кіхота актор все ж зіграв…
Микола Гринько помер 10 квітня 1989 від лейкозу, похований у Києві на Байковому кладовищі. Дружина вклала всі свої заощадження, щоб поставити на його могилі гідний пам’ятник. Залишила лише дві обручки – подарунки від чоловіка та батька. На фасаді будинку на вулиці Гоголівській, 37/2, де актор жив у 1985 – 1989 роках, установлено меморіальну дошку.
ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)
