Митрополит Іван Огієнко: українізатор освіти та церкви

Іван Огієнко – український науковець, політичний і громадський діяч, мовознавець, який під час Другої світової війни прийняв чернечий постриг та став митрополитом Іларіоном і зустрів старість у Канаді. Він був першим ректором Кам’янець – Подільського університету, доклав руку до підписання Акта Злуки, створення Академії наук та наприкінці життя очолював факультетом, який готував священників для українських діаспор і громад в усьому світі.

Захоплення літературою

Цими днями виповнюється 144 роки з дня народження митрополита Іларіона, світське ім’я якого Іван Огієнко. Науковець, політичний та громадський діяч, мовознавець, історик та педагог, а згодом і єпископ ППЦ і предстоятель УГПЦК народився в Брусилові у 1882 році в бідній родині,  був шостою дитиною в сімꞌї. Коли малюку виповнилося два роки – загинув його батько. Мати не могла дати гідної освіти всім дітям, тому Іван займався самоосвітою.  Він ріс допитливою дитиною, захоплювався читанням. Щоб допомогти родині, він почав працювати ще у підлітковому віці.

Навчання давалося йому легко, у 1896 році він спочатку здобув початкову чотирирічну освіту в Брусилові, а згодом вступив на навчання до Київської військово-фельдшерської школи. У 1900 році працював у Київському військовому шпиталі та продовжував займатися самоосвітою. У 1903 році в Острозі склав іспити на вступ до місцевої гімназії, а вже у 1909 -му  закінчив Київський університет святого Володимира, навчався на Вищих Педагогічних курсах. Аби мати гроші, заробляв репетиторством.

Іван Огієнко завжди цікавився літературою. Не тільки читав, а й пробував себе у літературному жанрі, у 1905 році почали виходити його перші твори. Водночас  опановує основи джерелознавства, археології, захоплюється стародруками, текстологією, бібліотекознавством.

Тоді ж він почав брати активну участь у науковому та громадському житті, друкується в газетах та співпрацює з товариством «Просвіта». Тут він знайомиться з національною творчою інтелігенцією: істориком Агатангелом Кримським, письменником Борисом Грінченком, істориком Михайлом Грушевським та іншими тогочасними діячами.

У 1915 році став викладати  у виші, де здобув освіту. Спочатку читав такі предмети, як мова та література, а згодом додався ще один – «Історія східнослов’янського наголосу».

Політична діяльність

Навесні 1917 року було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член  новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура» , за яким у 1917 році виходить перше видання книги «Українська культура». Із початком Лютневої революції університет, де викладав Огієнко, переходить на викладання українською мовою. Іван став одним із перших, хто почав читати свої лекції  рідною мовою.

У 1918 році він став професором кафедри історії української культури Київського Українського державного університету. Цей заклад  є результатом нового проєкту Центральної ради УНР – організації системи вищої школи в Україні, а сам Огієнко – одним із його співзасновників. Згодом його було призначено відповідальним за відкриття університету в Кам’янці- Подільському, а потім і його першим ректором.  Іван Огієнко присвячував весь час діяльності на ниві освіти. Був серед засновників Української Академії наук, викладав українську мову в урядових установах, на вищих жіночих  та педагогічних курсах. Очолив  Державну правописну комісію. Розробляє концептуальну основу викладання рідної мови та законопроєктів, які впроваджували її засади у педагогічну практику. У 1919 році він очолив Міністерство народної освіти.

22 січня 1919 року був підписаний Акт Злуки УНР і ЗУНР, Іван Огієнко брав у цьому організаційну участь. На момент підписання документа він був міністром народної освіти і належав до  осіб, які відповідали за ідеологічне та символічне наповнення документа.  Одразу після проголошення Акта Злуки почав активно працювати над практичним втіленням єдності: виступав за єдину літературну мову, ініціював узгодження мовних норм між освітніми структурами УНР і ЗУНР. Та  вже у 1922 році  закінчив свою політичну кар’єру і зосередився на науці.

Наукова робота

Головною пристрастю всього його життя була мова.  Займався збиранням рідковживаних українських слів, фразеологізмів, народних пісень, колекціонував стародруки. В науковій роботі він аргументував вживання прийменника «в» а не «на» Україні.

У 1922 році Огієнко обирається членом Наукового товариства імені Т. Шевченка, входить до мовної та бібліографічних секцій. Працює та видає розвідки з історії українського друкарства. Результатом його роботи став том історико-бібліографічного дослідження «Історія українського друкарства XV-XVIII”. Водночас працює викладачем української мови та літератури у греко-католицькій семінарії на Львівщині. В цей час він написав і видав «Український стилістичний словник» та переклад Нового Завіту. Останнє було частиною його великої праці – Іван Огієнко мріяв перекласти Біблію українською мовою. Робота над головною книгою християн тривала близько тридцяти років і була завершена лише у 1962 році. Цей переклад вважається одним із найкращих у світовій біблеїстиці  і досі використовується в богослужінні.

У 1925 році  у Варшаві  як професор викладав церковнослов’янську мову та палеографію православного відділу богослов’я у місцевому університеті. Тоді ж заснував неперіодичне видання наукових праць «ЕЛПІ» та створює і видає цикл мовознавчих посібників і розвідок «Студії до української граматики». У 1933 році заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», а згодом журнал «Наша культура», паралельно працюючи над багатотомником «Бібліотека українознавства».

Іван Огієнко залишив майже 2 тис. наукових праць. У них він розкривав найрізноманітніші теми – від історії української церкви до теорії культури, мови і літератури.

Чернечий постриг

До сорока років Іван Огієнко жив  як світський інтелігент: був одружений, мав дітей, будував наукову кар’єру. Його дружина Домініка брала на себе побут і турботу про дітей, даючи Івану  можливість зосередитись на роботі. Підтримувала  чоловіка в роки напруженої праці та політичних потрясінь. Вона завжди допомагала йому – виконувала всю «чорнову роботу», списувала та сортувала потрібний матеріал, переписувала готові праці, вичитувала їх разом з автором. Навіть уже тяжко хворіючи, вона переглядала кореспонденцію, яка приходила на адресу журналу, що видавав Огієнко, та ввечері звітувала чоловікові.

Саме тому її смерть стала для Івана глибоким особистим ударом, який назавжди змінив його життєвий шлях. Втрата дружини наклалася на іншу трагедію — еміграцію. Вимушене життя на чужині стало важким духовним тягарем. Огієнко залишився сам на сам із болем, відповідальністю за дітей і відчуттям історичної катастрофи, свідком якої він був не лише як науковець, а й  як державний діяч.

Саме в цей період внутрішньої спустошеності й водночас духовного заглиблення він дедалі більше звертається до богослов’я.

Його дружина померла  у 1937 році, а вже у 1940-му Іван Огієнко звернувся із прощальною промовою до тих, хто знав його як професора, згодом був пострижений у чернецтво в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі у Польщі та взяв собі церковне ім’я Іларіон на честь митрополита Київського Іларіона, який жив у ІХ ст.  У тому ж році на Холмському соборі українських православних єпископів був висвячений у єпископа Холмського і Підлянського. Його зусиллями у Холмі була заснована вища духовна школа, яка згодом стала православним центром. Уже як архієрей організував там українську церкву, де  богослужіння велося українською мовою. У 1944 році отримав сан Митрополита.

Під час Другої світової війни, у 1944 pоці, залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Того ж року Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії.У 1946 році митрополиту Іларіону прийшло запрошення на проживання в Канаді,  й вересні 1947 року емігрував до Канади.

У 1951 році на Надзвичайному Соборі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді. В цій країні він заснував Теологічне товариство, у Манітобському університеті реорганізував богословський факультет, де готували священників для українських громад та діаспор в усьому світі. Ставши митрополитом у Канаді, він знову зайнявся своєю науковою та організаторською діяльністю: був ректором Українського народного університету у Вінніпезі, деканом богословського факультету в Манітобському університеті, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність.

Останній період його життя, незважаючи на недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими.

Він помер у віці 90 років у 1972 році.  Попри високий сан,  не накопичив матеріальних статків і за життя вів аскетичний спосіб життя.

Тамара Бєлкіна,
фото з відкритих джерел