Село, в якому зник день, а матері втратили синів через цинічний розстріл у приціл

На світанку 27 лютого 2022 року село прокинулось не від криків чи вибухів, а від порожнечі. Тиша, яку місцеві називали “мертвою”, завмерла між хатами, стільки разів баченими російські військові машини. Здавалося, що саме повітря знало більше, ніж хотіло говорити.

Того дня за кілька годин було затримано шістьох місцевих жителів – тих, хто ще вранці годував собак, лагодив велосипеди або просто ховався з родинами. Увечері ж село вже шепотіло про розстріли. Наступного ранку їхні тіла знайшли біля старої лазні за селом. І відтоді Старий Биків живе з подвійним відчуттям: жаху – і болісної необхідності свідчити.

«Вони забрали наших хлопців»

Коли перші російські колони зайшли в Старий Биків, люди не намагалися чинити опір. Не тому, що не хотіли, а тому, що не могли. Ні зброї, ні організованої оборони, лише кілька сотень жителів, здебільшого похилого віку або сімей із дітьми.

«Ми тоді думали: пройдуть далі, – пригадує 62-річна Світлана Гаврилюк (ім’я змінено). — А вони почали ходити по хатах з автоматами. Шукали “коригувальників”. У нас тут коригувальники? Та ми дітей від страху в погреби ховали».

Росіяни рухалися групами, часто мовчки, часто з демонстративною повільністю, ніби намагаючись, щоб їхня присутність відчувалася тілом, а не лише очима.

Облава – захоплення перших двох

Близько 14.00 росіяни побачили на вулиці двох чоловіків – Андрія Левчука та Олега Черненка (імена змінено). Вони йшли дорогою, не поспішаючи, намагаючись виглядати буденно.

«Їх зупинили одразу. Автомати направили в обличчя, кричали російською, питали про “українську армію”, – розповідає родичка Андрія. – Ми дивилися з вікна й боялися ворухнутися».

Їх силоміць повели до школи, яка стала тимчасовим пунктом зосередження затриманих. Очевидці бачили, як російський військовий із відкритим обличчям — пізніше його впізнали як Сергія Молчанова (ім’я змінено), – прицільно тримав одного з чоловіків на мушці, ніби позначаючи владу над ним.

«Ми вибігли на крик»

Близько 15.00 троє інших російських військових зайшли до подвір’я, де в погребі ховалися Павло Данилюк та Ігор Пархоменко (імена змінено). Вони вийшли з укриття, коли подумали, що загроза минула.

«А вони стояли прямо над нами. Автомати – біля грудей, – каже сусідка, яка бачила затримання. – Не били. Просто наказали йти. Так, ніби ми для них – речі».

Їх повели тією ж дорогою до школи.

Іще двоє — і колона

Іще двох – Дмитра Рудика та Сергія Колоса (імена змінено) – росіяни схопили в іншому кінці села. Один був удома, інший їхав велосипедом до батьків.

Свідки кажуть: військові діяли як за інструкцією. Спочатку погроза. Потім – руки за голову. Далі – рух уперед.

Після об’єднання всіх шістьох росіяни поставили їх у колону й провели крізь село. Колона йшла, а обабіч рухалися озброєні військові.

«Я бігла за ними і просила: відпустіть, вони ж цивільні! – згадує Галина, сусідка одного із загиблих. – А вони сміялися і казали: “Полякаємо і відпустимо”. А самі штовхали їх прикладами».

Останній шлях

Колону привели до старої лазні, будівлі, що давно не використовувалася. Місцеві діти колись називали її “холодною хатою”. Того дня вона стала місцем страти.

«Коли вони зайшли за лазню, я вже йшла додому, – розповідає ще одна свідкиня. – А потім почула автоматні черги. Це було… страшно. Тобто це були черги, від яких не ховаються, бо вже пізно».

Ніхто не бачив моменту вбивства. Але всі чули постріли.

«Тіла лежали просто неба…»

28 лютого вранці жінки, які наважилися піти до лазні, натрапили на тіла. Деякі чоловіки лежали обличчям догори, інші – на боці. На одному – сліди ножових поранень. У когось було пробито скроню.

«Кров… іще не засохла», – пригадує старша мешканка, яка однією з перших підійшла до місця страти.

Російські військові заборонили хоронити їх упродовж дев’яти днів. Тіла лежали просто неба, прикриті шматком брезенту, але не захищені від поглядів.

Міжнародне право ставить крапки над “і”

Експерти з міжнародного кримінального права, яких опитала редакція, наголошують: характер затримань і страти чоловіків свідчить про цілеспрямоване порушення ключових положень Женевської конвенції.

Професорка Марія Кулаченко, радниця зі справ Міжнародного кримінального суду:
«Це не хаотичне вбивство під час бою. Це – незаконне ув’язнення, доправлення до окремої локації та подальша страта без суду й без причин. Такі дії кваліфікуються як воєнний злочин, а залежно від обставин — навіть злочин проти людяності».

Денис Штайнер, юрист із питань воєнних злочинів, додає:
«У цій справі важливо, що цивільні були вбиті після систематичного обходу будинків, у рамках якого військові шукали інформацію. Це свідчить про організований характер злочину».

Суд і вирок

Суд визнав солдата Сергія Молчанова винним та засудив до 12 років ув’язнення. Його спільники залишаються невстановленими. Місцеві жителі вважають вирок лише маленьким кроком у довгій дорозі до справедливості.«Це тільки один солдат. А хто віддавав накази? Хто планував?» — каже батько одного з убитих.

Життя продовжується

У Старому Бикові вже майже не залишилося блокпостів, російська техніка давно зникла з доріг, а діти знову грають на вулицях. Але місце біля лазні – не територія для дитячих ігор.Там стоїть невеликий дерев’яний хрест. Жителі приносять квіти. Хтось кладе яблуко. Хтось ставить свічку.

«Ми ходимо туди не заради помсти, –  тихо каже одна з матерів, – а щоб наші хлопці знали: ми пам’ятаємо кожну їхню хвилину».

Пам’ять, яка не стирається

Старий Биків – одне з багатьох українських сіл, де війна залишила не просто руїни, а слід, що не гоїться. Але історія шістьох чоловіків стала символом того, що навіть у найменшому населеному пункті, серед звичайних людей, війна здатна забрати все. І поки триває розслідування міжнародних злочинів, поки

суди збирають докази, село продовжує жити. Бо життя – інколи єдине, що можна протиставити смерті.

Посилання на вирок: https://reyestr.court.gov.ua/Review/131530169

Тетяна Володарська,
фото з відкритих джерел