На Дніпропетровщині є містична долина співочих джерел (Фото)

У Солонянському райо­ні Дніпропетровської області є місцини, гідні уваги не тільки пересічного туриста, але й досвідченого історика та краєзнавця. Зацікавлять вони й дослідників таємничого та містичного. Одну з таких природних родзинок кореспонденту «Вістей» пощастило відвідати неподалік села Микільське-на-Дніпрі.

Гуде земля

Унікальне явище — українські байраки та яруги! Тут навіть пекучого серпня таємничо та прохолодно. А восени — ніби поринаєш у лісову казку. Задумливо гойдають вітами величні стрункі дерева, їх то оповиває тиша, то за хвилину поглинає чарівним вируючим оркестром вітер. І раптом оті дуби, клени, осокори, тополі, щедро осипаючи листя, разом із колючими тернами гудуть, гойдаються, співають, мов щось мовлять до людини. Увесь той невгамовний ансамбль мандрує разом із жовтогарячим листям довгими ярами, балками та зарослими байраками, сповнюючи серце й душу випадкового гостя відчуттям дива. Особливо цікава у Микільському-на-Дніпрі так звана Жучина балка. Чому «Жучина»? Бо тут водяться чимало жуків, цвіркунів, метеликів. Улітку та навесні вони найголосистіші. Усе навкруги то шумить як пінне море, то здивовано дзюрчить, то заклично стрекоче… А ти у тому всьому мов потопаєш, відчуваючи себе краплинкою, що мандрує Всесвітом. Здається, що під ногами «гуде земля».

А ще дзюрчать численні джерела, яких тут не перерахувати. Вода тече звідусіль: повз віковічні високі валуни, з-під схилів балки, коріння дерев, і щедро віддзеркалює яскраві сонячні промені, засліплюючи очі різноманіттям барв. «Ніби зачарована ота вода!» — додаємо, із захопленням вдивляючись у яскравий потічок, вслухаючись у його дзвінку мову.

— Та вода дійсно зачарована, такою її вважали і козаки, і навіть князі Київської Русі, — розповідає місцева жителька, пані Валентина, яку нам пощастило випадково зустріти. Жінка й сама ззовні трохи схожа на чаклунку чи то добру відьму. Залюбки веде нас за собою звивистими балочками, швидко, незважаючи на поважний вік, долає каміння, перестрибує потічки, розкриваючи таємниці цих місць.

— Отут балка Жучина, а далі — балка Домаха. Її іменували так від назви старовинних коза­цьких шабель, виготовлених із дамаської сталі. Балка схожа на шаблю: гнучка та довга. За легендою, саме тут козаки гострили зброю до бою. А потім — освячували: омивали у холодній воді місцевих джерел. Відтак  ця зброя набувала чарівної сили, — розповідає пані Валентина.

— Яке ж відношення має ця балка до князя Святослава? Кажуть, він теж полюбляв тут спинятися разом із дружинниками? — запитуємо.

— Так, Святослав тут часто бував, як і інші князі, бо це прадавні українські землі. Особливо полюбляв князь пити воду з місцевого джерела, яке нині використовують селяни.

— Неподалік є Святилище на честь Перуна — так званий камінний кромлех. Щось на кшталт Англійського «Стоунхенджу, — додає жінка.

Так, ми вже бували на цьому святилищі. Справді дивовижне місце. Згаданий кромлех розташувався у цент­рі села Микільське-на-Дніпрі та являє собою коло із величезних гранітних брил. Діаметр — 25 м. Під кромлехом, подейкують, є могила людини, де знаходився кістяк літнього чоловіка, покладеного на спину, із витягнутими уздовж тіла руками та зігнутими колінами. Такий собі вартовий кромлеха! Цікаве місце…

Привид із кромлеха

— Кажуть, отой вартовий святилищ уночі виходить із могили та обходить місцевість — охороняє її. Такий собі височезний чоловік, понад 2 метри зросту! Деякі сміливці наважувалися наблизитися до нього, але невдало. Не дуже люблять згадувати про це, бо за якусь мить відчували такий жах, що тікали світ за очі. Одного разу туристи так злякалися, що залишили свою машину поруч із капищем і лише зранку повернулися за авто, — згадує пані Валентина. Й від тієї оповіді щемить серце.

Та сонечко осяює нам шлях і веде долиною «співочих джерел». Так ніжно іменують зазначені яри біля Микільського місцеві жителі.

Серед тутешніх струмків особливий попит має джерело Князя Святослава, яке знаходиться неподалік балки Жучина, у глибокому байраці. Селяни щороку чистять це джерело та облаштовують. Щодня приходять сюди по воду. Але й тут без містики не обходиться. Люди намагаються до заходу сонця набирати воду, бо як тільки сутеніє — байрак та джерело оповиває туман.

Здається, ніби зі схилів яру дивляться сотні вершників у старовинному одязі, чується стукіт копит коней та брязкіт зброї…

А тим часом йдемо вгору. Балка звивається вверх, перетинається валунами, місцями навіть доводиться долати справжню скелю. Імовірно, тут теж колись текла вода. Прямуємо довгою вузькою балкою, аж раптом перед нами величний дуб. Такий собі козарлюга, якого в обхваті й три людини не обіймуть. «Чи живий, козаче?» — питає, Валентина…

Тиша оповиває балку. Навіть вітер на верхівках дерев мов затаїв дихання.

«Чи живий, козаче?» — гучніше питає жінка.

Тихо… Аж серце б’ється несамовито, мов вирватися хоче із грудей.

І раптом… «Агов… Агов…» — кричить зверху якась птаха… «Агов… Агов…» — і той крик лунає на всю балку. Вітер несамовито хитає віти дуба, і Велетень ніби розкриває велетен­ські руки для обіймів, трохи нахиляє до нас голову, рипить, стугонить з середини, ніби з-під коріння.

«Здоровий… Здоровий, козаче.. живий.. !» — усміхається пані Валентина й від тої посмішки мов молодіє її обличчя. Цієї хвилини дубочок осяює яскраве сонце — наче дарує йому надію на молодість, а з ним — й усій Україні.

Анфіса Букреєва-Стефко, фото автора