Наталія Ужвій:«Де настає спокій – там кінець творчості і мистецтву»

8 вересня творча спільнота відзначатиме 125-й день народження видатної української акторки театру і кіно, лауреатки Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, народної артистки СРСР Наталії Ужвій. Її творчий шлях збігся з важливими періодами в історії національного театрального та кіномистецтва. Без Ужвій важко уявити театр «Березіль» Леся Курбаса, Всеукраїнське фотокіноуправління (кінофабрику ВУФКУ), кіно часів Другої світової війни, одеський, харківський і київський драматичні театри. У її творчому «багажі» – понад 200 театральних і більш ніж 20 кіноролей.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ

Майбутня зірка українського театру та кіно народилася у 1898 році в невеличкому містечку Любомль, що на Волині. Вона була найстаршою – мала ще п’ятеро братів та двох сестер. Сім’я бідувала, тож у пошуках кращої долі й заробітку батько влаштувався працювати на Привіславську залізницю неподалік від Варшави й оселився у робітничому селищі Брудно, куди пере­їхала і вся родина.

Спочатку Наталія навчалася у залізничному, потім – у міському двокласному училищі. Через відсутність грошей була вимушена залишити навчання. Мати ще змалечку навчила її шитва, тож, щоб хоч якось підтримати рідних, дівчина працювала швачкою і у вільний час займалася самоосвітою. У 16 років вона екстерном блискуче склала іспити, отримала звання сільської вчительки і почала вчителювати.

Коли буремні революційні події сколихнули Російську імперію, сім’я Ужвій переїхала до Золотоноші, що у Черкаській області. Саме тут юна Наталія почала акторську кар’єру: зіграла в аматорському гуртку епізодичну роль квартирантки в п’єсі Габріели Запольської «Мораль пані Дульської».

ВДАЛИЙ ПОЧАТОК

У 1920 році гурток перетворився на пересувний театр у складі агітбригади при Народному комісаріаті освіти УСРР. Агітаційно-художня бригада театру виступала перед червоноармійцями. У грудні 1921-го керівник Золотоношського відділу народної освіти Іван Мойся (псевдонім – Іван Ле) направив Наталію Ужвій до Києва на інструктор­сько-режисерські курси.

Упродовж 1922-1925 років вона навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка під наставництвом Івана Мар’яненка. Завдяки йому виступала у допо­міжній трупі, а згодом стала провідною акторкою Одеського державного україн­ського драматичного театру. В Одесі ж зіграла першу роль у німому агітаційному фільмі «ПКП» (Пілсудський купив Петлюру) про боротьбу радянських військ із загонами петлюрівців і підпілля на початку 20-х років.

НЕ ПРОСТО ГРАЛА

У 1926-му Лесь Курбас запросив акторку до Харкова, до свого театру «Березіль», де вона працювала упродовж восьми років. Репертуар Ужвій поповнився багатьма ролями: вона втілила на сцені понад 30 яскравих персонажів. Її гра була вкрай реаліс­тичною, з глибоким розкриттям душевних переживань героїнь. Наталія не просто грала, вона створювала образи, оживляла, зливаючись із ними в одне ціле. Її серце палало пристрастями, щонайменшу емоцію акторка пропускала через свою душу. Та, незважа­ючи на любов глядача і шалену популярність, Ужвій довелося сповна «скуштувати» гіркого смаку більшовицького режиму.

Через шантаж маленьким сином їй довелося підписати лист-наклеп проти свого наставника – Леся Курбаса. Також її змусили виступити з обвинуваченнями з трибуни. Своїм вчинком Наталія Михайлівна карталася до самої смерті. Тоді на захист режисера стали лише три із 67 акторів трупи… Після закриття театру «Березіль» Ужвій ще деякий час грала у Харківському українському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка.

БЕЗДОГАННИЙ ТАЛАНТ

У 1936 році вона переїхала до Києва і до останніх днів життя працювала в Київському державному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. На його підмостках, під керівництвом режисера, педагога, народного артис­та УРСР Гната Юри. відкрились нові грані неперевершеного таланту актриси. Серед її найкращих ролей були: Єлизавета («Дон Карлос»); Марина Мнішек («Борис Годунов»); Софія («Останні»); Варка («Безталанна»); Маруся («Ой, не ходи, Грицю»); Ганна («Украдене щастя») та Беатріче («Багато галасу з нічого). У роки війни Наталія Ужвій разом з театром перебувала в евакуації в Тамбові, а згодом – у Семипалатинську і Ташкенті. Побувала на багатьох фронтах, виступаючи з концертними бригадами на передовій, в санчастинах і в ар’єргардних військах.

Улітку 1943 року Ужвій запросили знятися у кінофільмі «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської, який приніс їй світову славу. Спочатку актриса відмовлялася від зйомок, але режисер Марк Донськой бачив у героїчно-драматичній ролі партизанки Олени тільки її. За цю роботу Наталія отримала Сталінську премію, а ще – мішки листів від бійців із фронту, адже втілила на екрані образ жінки, за яку варто воювати. До речі, стрічка стала успішною не лише у внутрішньому, але й в американському прокаті. Її переглядали президенти США Ейзенхауер і Рузвельт.

На Бродвеї стояли довжелезні черги з бажаючих подивитися цей фільм. Екранні дії супроводжувалися аплодисментами та схли­пуваннями, настільки майстерною була гра Ужвій. «Райдугу» відзначили Головним призом асоціації кінокритиків США, Вищою премією газети Daily News «За кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року» та призом Нацради кіноглядачів США.

ОСОБЛИВІСТЬ – У ЩИРОСТІ

У повоєнні роки акторка плідно працювала над образами сучасниць у п’єсах О. Корнійчука, А. Якобсона, О. Васильєва, В. Собка та інших відомих драматургів. Вона продовжувала зніматись у кіно і майже 20 років очолювала Українське відділення Театрального товариства. Написала книгу спогадів «Фільми, друзі, роки». Особливістю власної творчості вважала щирість образу. Стверджувала, що він може бути переконливим, лише коли актор поріднився з ним, «увібрав» у себе і всіма своїми почуттями втілився в нього.

«Не вважайте ніколи свою роботу завершеною. Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій – там кінець творчості і мистецтву», – підкреслювала Ужвій. У 1951 році вона пережила трагедію – втратила єдиного сина Михася. Навчаючись на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, він захворів на менінгіт. Тоді не було препаратів, які нині застосовують під час лікування цієї хвороби, і хлопець у нестерпних муках помирав у матері на очах. Вона мало не збожеволівши від горя, навіть намагалася накласти на себе руки.

Врятував театр: щоб заглушити біль, Наталія Михайлівна поринула в роботу – жила своїм покликанням, сценою. За два тижні після смерті сина вже грала у виставі «Без вини винні». Грала так, як ніколи, – особливо – сцену зустрічі героїні з сином: увесь зал ридав разом з нею… Пізніше, в екранізації «Землі» Ольги Кобилянської, Ужвій зіграла роль матері, котра теж втрачає сина. Однак категорично відмовилася переглядати фільм.

СПРАВЖНЯ ЖІНКА

До старості Наталія Михайлівна залишалася справжньою жінкою. Дуже любила різні парфуми, змішувала їх, залишаючи за собою неповторний шлейф ароматів. Вважала, що на будь який при­йом треба вдягатися у «перевірений» одяг, щоб почуватися впевненою, тож ніколи не вбиралася в нові сукні. За тим же принципом обирала взуття – завжди приходила у м’яких оксамитових чобітках на невеличких підборах, що доз­воляло вистояти на ногах багато годин поспіль.

Стежила за своєю статурою: щоб бути стрункою займалася йогою і майже ніколи не сиділа – їла та читала стоячи. Не зламала внутрішній стрижень жінки навіть невиліковна онкологічна хвороба. Чоловік, Євген Пономаренко, не відходив від неї до останнього подиху. Був поруч, і кожен прожитий день сприймав як Божий дар… Наталія Ужвій померла 29 липня 1986 року і похована на Байковому кладовищі в Києві.

Зірка цієї яскравої особистості згасла 36 років потому, але про неї й досі кажуть: «Це була епоха».

• Пожиттєво ім’я Ужвій увічнено на меморіальних дошках, у назвах вулиць, поіменовано навіть пасажирський теплохід.
• У Пущі-Водиці діє створений нею Будинок ветеранів сцени.
• У 1998 році Укрпошта випустила марку «Наталія Ужвій», а у 2008-му, до 100-літнього ювілею актриси, Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», ввів у обіг іменну монету номіналом 2 грн.
• Відомий скульп­тор Матвій Манізер увічнив Наталію Ужвій в образі Катерини – героїні поеми Тараса Шевченка.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ­ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)