Незвичайна історія про Загадкове Око Карпат

Мандруючи Карпатами, журналіст «Вістей» побувала на  найзагадковішому озері – Несамовитому. «Це озеро – око Бога. Сподіваюся, що ви не будете там купатися. Така поведінка – неповага до вищих сил. І ще: каміння в плесо не кидайте! – порадив місцевий мольфар Ярослав і таємниче додав: – Несамовите – озеро особливе. Воно перевіряє людей. Якщо не маєш чистих думок – краще не ходити!» Як відомо, таємниці частіше ваблять. Тож ми таки дісталися озера, ­перевірили на собі його примхи й розповіли про власні враження.

Під оком ­Чугайстра

Після подібного попередження дехто звернув би зі шляху, та тільки не ми! Таємниці нас вабили. Тож попри всі попередження вирішили самотужки відвідати мальовничу високогірну водойму, овіяну переказами й легендами. Та й у ясну днину, яка тоді панувала, здавалося, що не може бути ані поганої погоди, ані якоїсь страхітливої містики. Маршрут розпочався біля кап­лички, що розташувалася поряд із навчально-спортивною базою «Заросляк», від якої пролягає шлях туристів на Говерлу. З цієї точки нам треба було пройти через ліс, серпантинною дорогою вгору не менше 6,5 -7 км. Шлях промарковано, тож заблукати складно.

За півгодини дорогу перегородив вируючий потічок із назвою Цибульник: клекочучи та «стрибаючи» камінням, він мчав ущелиною. А ось і полонина Пожижевська. Які мальовничі краєвиди відкриваються звідти!.. Які чарівні квіти усюди,  смачні ягоди вздовж шляху – чорниця, малина… Руки так і тягнуться до них. Загалом, дорога на Несамовите – казково красива: ви кілька разів занурюєтеся у темні лісові хащі, де з усіх боків ніби хтось чи щось споглядає. Ловили себе на думці, що то був дух Карпат, Чугайстер. А які дерева навколо: височезні велети, – деякі похилені, з коренями, що визирають з-під землі, мов щупальця гігантських восьминогів, тягнуться до тебе, обплутуючи гранд­іозні валуни. Здається, що деякі смереки виросли з каменів.

Обережно: зсуви!

Кілька місць туристичного шляху небезпечні – бо в зоні зсувів… Помітно, що зовсім нещодавно зверху гірського вивищення, яке стіною звисає над шляхом, униз, в урвище до річкових потоків, попадали каміння, земля, смереки…

Стає моторошно, коли думаєш, що якийсь валун може зверху раптом упасти на тебе чи земляний зсув перегородить шлях. Та невтішні думки проганяє нове диво: невелика полонина, що рясно заросла щавлем альпійським. Кажуть, це свідчить про те, що тут колись стояла кошара. Далі йдемо схилами Данцер і через деякий час поступового підйому між заростями гірської сосни бачимо перед собою чудове видовище – гострі скелясті гребені Великих і Малих Кізлів. Ці гори дуже схожі на рештки величезних середньовічних веж, що були зруйновані якимись велетнями.

У вирі негоди

Згодом шлях стає складним, стрімко веде вгору. Змінюється і погода. Сонце застеляють хмари, десь з боку Говерли, що розташувалася зовсім  поряд, гуркоче грім. Коли ж  починаємо підніматися на гору – до плато, на якому й знаходиться озеро, раптом з неба сипле град: густо, немов хтось його з мішків розкидає. Легко злякатися: майже повзеш по горі, вузька стежка осипається камінням, на додаток ще й град та дощ «б’ють» по тобі зверху. Та так щедро, що стежина швидко вимивається. Добре, що в нашому випадку злива тривала всього п’ять хвилин і з-за хмар визирнуло сонце. На вершечку зуст­ріло мальовниче плато. З усіх боків його вартували ще вищі гори. Десь тут має бути озеро… Та про нього навіть натяків немає. «Чи не помилились ми, не відхилилися від маршруту?» – бентежила думка. Йти досить складно, бо під ногами – щось схоже на болото. Рухаємося повільно. І ось радість: вдалечині видніються палатки туристів і купка людей біля води. Ще хвилин п’ять – і час перемоги: ми стоїмо на березі озера Несамовите!

Хоч воно й невеличке – завдовжки 88 м, завширшки 45 м, глибина 1,5 м, але дивовижне, як і уся місцина. Несамовите, оточене горами, знаходиться на рівні 1750 м на схилі гори Туркул (Чорногір­ський хребет) і дійсно схоже на око, що зачудовано роздивляється навкруги. Ніби споглядає за всім, трохи примружившись. А ще кажуть, що водойма формою нагадує Антарктиду. Не знаю, чи це насправді так, але погодна нестабільність – майже антарктична! Раптом уже біля озера на нас насунув туман, та такий густий, що й рук не було видно. З туманом стало прохолодно, однак за декілька хвилин із-за хмар знову визирнуло сонечко, заспівали біля озера довгоносі пташки.

Вершник на коні

І все ж таки, що таємничого у Несамовитому, про що нас попереджав мольфар? Що лякає тут людей? По-перше, погода. Вона міняється десятки разів за день! На небі – ані хмаринки, та за мить може статись гроза зі страшним вітром. Так швидко насунеться, що не знатимеш, чи ще доведеться побачити білий світ. Гуцули кажуть – це шарга, себто ураганний вітер із холодним дощем, мокрим снігом, а ще – град, грім і блискавка. Не позаздриш бідоласі, який потрапить у таке на Чорногірських верхах!

І не дай Боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями або спробувати кидати камінь у Несамовите. За таке гуцули можуть і натовкмачити! Вони вважають, що в озері збираються душі грішників. Якщо кинути каменем і збурити плесо, – то з озера вискакує вершник на баскому коні та гарцює навколишніми скелями, викрешуючи каміння, що перетворюється на лід. Тоді виринають з озера грішники, збирають той лід і чорними хмарами розлітаються над горою Туркул: де розв’язують торби – там падає град. Як у це не повірити, адже на підйомі погода зустріла нас щедрим градом. Також кажуть, що вночі тут панує нечиста сила: довкола озера танцюють чорти, гуляють душі самогубців. Вони можуть затягти на дно й необачних, які потраплять їм до рук. Єдине, що врятує від злих духів, – звук трембіти.

Тим часом уже вечоріло. Ми вирішили не випробовувати долю та не залишатися на ніч біля Несамовитого. Хто знає, чи не вирине дійсно з нього вершник на коні або не стріне нас якась поодинока душа… Може, й добра, та нам час вертатися. Цікаво, що коли йшли вниз з плато схилом – знову зіпсувалася погода. Добре, що хоч граду не було. Накрапав дрібний дощик, а потім  з’явилася веселка. Дуже легко стало на душі та трохи щемно під серцем. Ми йшли назад, а хотілося знову побачити Несамовите, що є справжнім дивом Карпат.

Анфіса БукрЕєва, фото автора