Олексій Нагрудний: «Не грати на сцені я не можу»

Колись Олексій Нагрудний мріяв стати музикантом, але, потрапивши одного разу в театральну студію, назавжди захопився акторством. На цьому амбітний хлопець не зупинився — спочатку став солістом популярного гурту «Іграшки», а пізніше — ведучим «Студії 5» на УТ-1, «Національної лотереї» та «Сніданку з 1+1». У 2004 році Олексій дебютував у кіно, зігравши одразу в двох серіалах. Нині ж 45-річний актор грає у «Молодому театрі» та театрі «Золоті ворота», а жодна кінопрем’єра не обходиться без його участі, і серіал «Звонар» не став винятком.

1 квітня о 20.30 на телеканалі 2+2 стартує новий детективний серіал «Звонар» про офіційні розслідування та приватні справи молодого опера Антона Звонцова. У 24-серійній стрічці Олексій Нагрудний зіграє талановитого фотографа, кращого друга головного героя, який вв’язується у непросту кримінальну історію. Про шлях до акторства, аматорство в професії та нову неоднозначну роль — Олексій Нагрудний розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ПРО ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

— Олексію, Ви пам’ятаєте, як починався Ваш акторський шлях?

— Чесно кажучи, я був упевнений, що моє життя буде пов’язане з музикою. Навчаючись у коледжі, потрапив до театральної студії в Сіверськодонецьку. І зрозумів, що це назавжди.

— Чи правда, що Ви не продовжили музичну кар’єру, бо не мали грошей на музичний інструмент?

— Грошей не було не у мене. Мені було 15, і я був учнем Сіверськодонецького музичного училища ім. С. С. Прокоф’єва, до якого вступив після 8-го класу. Першим моїм викладачем у музичній школі став Геннадій Миколайович Васильєв, і до восьмого класу він навчав мене не лише музики та гри на баяні, але й життєвої мудрості, що допомогло мені пережити складні для радянського підлітка періоди становлення особистості. До 15 років він був для мене безумовним авторитетом та прикладом для наслідування. На другому курсі мені потрібно було купувати професійний інструмент, такий як «Юпітер» чи «Ясна Поляна». Перший коштував близько п’яти тисяч радянських рублів (вартість авто «Жигулі»), другий — трохи менше. І це наприкінці 80-х, коли СРСР тріщав по швах, як з економічної точки зору, так і з політичної. Тоді багатьом родинам було складно, наша не стала винятком. Звинувачувати у цьому батьків я в жодному разі не збираюся. Мабуть, так мало бути, бо у той час я по щасливому випадку опинився в театрі, і розпочався новий етап моєї творчої біографії.

ПРО АМАТОРІВ-РЕМІСНИКІВ

— І все ж таки Ви спробували себе в ролі музиканта і стали учасником гурту «Іграшки»…

— «Іграшки» — то був компроміс із самим собою, коли рівень внутрішніх амбіцій уже не відповідав грошовому еквіваленту. Цей гурт був дуже популярний в Україні наприкінці ХХ ст. На той момент я навчався на четвертому курсі університету, намагався заробити собі на життя. Коли пішов з гурту, поїхав до Пітера, де закінчив вищі акторські курси при СПбАТІ, це була моя друга вища освіта. Потім повернувся до Києва і продовжив уже як актор, не пов’язуючи себе з естрадою.

— Чому вирішили повернутися в Україну, адже у той час у Пітері Ви могли б отримати багато ролей та цікавих пропозицій…

— Скажу більше, у мене колись була можливість поїхати до Німеччини. Але я залишився. Тоді працював у Московському музичному театрі, а потім поїхав в Україну. Я потрібен тут. На жаль, у нашій професії багато аматорів, а ще більше — неякісного продукту. Допоки ця ситуація не зміниться, я протистоятиму армії аматорів-ремісників. Я не терплю відсутність професіоналізму. Не лише у своїй професії, але й у будь-якій іншій.

— Хто Ваш головний критик?

— Я сам.

— Актори часто зізнаються, що не люблять себе на екрані, тому не дивляться проекти, в яких знімалися. А як до цього ставитеся Ви?

— Проекти зі своєю участю не переглядаю. Але окремі сцени, в яких брав участь, дивлюся, аби розуміти, що вийшло, а що — ні, і над чим слід працювати в майбутньому.

ПРО ХУДОЖНІЙ СМАК

— В якому кіно Ви ніколи не зніметеся?

— У будь-якому проекті, який, на мій погляд, не матиме художньої цінності, суперечитиме моїм естетичним принципам і художньому смаку.

— Переглядаючи Ваші попередні інтерв’ю, одразу помічаєш, з яким трепетом Ви ставитесь до театру…

— Так, театр — вагома частина мого життя. Зараз я граю у двох театрах — Молодому та «Золотих воротах». Через зайнятість у кіно залишив лише чотири вистави, по дві в кожному. Але не грати на сцені я не можу.

— З театром «Золоті ворота» Ви часто гастролюєте, і доволі багато за кордон. Що вразило найбільше під час робочих поїздок?

— Сподобався театр Шекспіра, який розташований у Гданську. Він побудований за державні кошти. Там італійський дизайн, чистота за кулісами, лаунж-зона для акторів, гримерки на електронних ключах. Важлива відмінність від українських театрів — немає постійної трупи, а, отже, і худруків та інтриг за кулісами. Трупи завжди запрошуються з різних країн.

ПРО НАТХНЕННЯ

— Повернімося до Вашої кінокар’єри. Незабаром відбудеться прем’єра серіалу «Звонар». Розкажіть про свого героя?

— Я граю кращого друга головного героя, опера Антона Звонцова — талановитого фотографа Сергія. А ще він по-справжньому кохає сестру Звонаря. Він мріє стати частиною сім’ї. Дружба з опером для нього надзвичайно цінна. Саме через це всі лаври й почесті, вся слава і повага, що дістаються Звонцову помилково, як вважає Сергій, сприймаються надто болісно. Він вважає такий стан речей жахливою несправедливістю.

— Ваші партнери по майданчику розповідали, що Ви завжди дуже сконцентровані і часто імпровізуєте під час зйомок…

— Так, я часто імпровізую на знімальному майданчику, але найвища моя мета — «вийняти» правду з моїх персонажів та обставин. Саме тому я багато працюю над уособленням свого героя, навіть на репетиціях усе роблю по-справжньому — і падаю головою в сніг, і пробираюсь кучугурами, і роблю трюки, якщо цього вимагає сценарій…

— За сюжетом, Ви спочатку таємно зустрічаєтесь із сестрою друга, чи не осуджуєте свого героя? І чи мали місце у Вашому житті таємні стосунки?

— Специфіка роботи актора над роллю передбачає не осуджувати свого персонажа, а, навпаки, бути його адвокатом. Те, що двоє молодих людей зустрічаються й не афішують своїх стосунків, не постять фото у соцмережах — яка ж у цьому таємниця? Це їхнє право на конфіденційність та особисте життя. А щодо власного життя — якби такі романтичні стосунки і були, навряд я мав би право їх розголошувати.

— І наостанок, поділіться, звідки черпаєте натхнення?

— Мене вчили не шукати натхнення, а створювати сприятливий ґрунт для того, аби воно зароджувалося і ставало творчою необхідністю, а не манною небесною. Це можливо за систематичної, постійної роботи над собою упродовж усього життя. Я намагаюся дотримуватися цього кодексу, який виклав у своїх працях К. С. Станіславський. А ще я просто люблю свою роботу. Люблю те, чим займаюся. А для того, аби любити, натхнення не потрібне. Любов — і є ­натхнення.

ЯРОСЛАВА ХЛЄБНИКОВА
ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЗИНЕВИЧА