Пішки Україною – за 93 дні

Дві сміливі дівчини – Анастасія Євсюкова з Запоріжжя та Оля Соловйова з Дніпропетровська – пройшли всією Україною, подолавши більше двох тисяч кілометрів. Мандрівниці стартували з Харківщини 20 квітня, а закінчили подорож в Ужгороді 21 липня. Серед тих, хто зустрівся з відчайдухами після їхнього повернення у Дніпропетровськ, була і кореспондент «Вістей». Дівчата розпо­віли, чому більше не спілкуються російською, скільки вони стоптали взуття та яку вагу щодня носили за плечима.

Від кордону до кордону

– Дівчата, розкажіть, як виникла ідея мандрувати Україною?

Ольга Соловйова: – Подорож проходила в рамках проекту «Inside of living» – «Життя з середини». Ідея з`явилась де­кілька років тому, але тоді мені треба було поїхати з країни і я розуміла, що не зможу втілити задумане. Коли повернулась і зустріла Настю, вирішила, що час для проекту настав. Під час «переходу» ми фотографували, знімали відео, розмовляли з людьми, та все це викладали в Інтернет. Нашим головним завданням було розповісти всім про Україну.

Анастасія Євсюкова: – Ми хотіли показати людям, яка красива та велична наша природа. Як тільки ми з Олею вирішили реалізувати задум, то дізналися, що в Дніпропетровську є троє людей, які постійно подорожують пішки нашою країною та світом. Тож вони допомогли нам порадами.

– Чи все було так, як ви планували?

О. С.: – Усе вдалось навіть краще, ніж хотіли. Ми планували пройти всю країну за 100 днів. У певний момент думали навіть, що не встигнемо, але все вдалось, прийшли навіть раніше наміченого часу. І якщо перші кілька днів було дуже важко саме йти, то під кінець – набагато легше, ми пристосувалися до непростих умов. Від початку ми не знали, чи чекатиме на нас небезпека, чи буде, де ночувати. Але вже за місяць розібралися, потім усе було втричі швидше, ніж спочатку.

А. Є.: – Ми пройшли пішки всю Україну – починаючи від кордону з Росією у Харківській області та закінчуючи кордоном зі Словаччиною. Це більше двох тисяч кілометрів. На все про все знадобилося 93 дні. На жаль, через бойові дії довелось оминути Луганську та Донецьку області.

Рідна мова

– Які відчуття по закінченню подорожі?

О.С: – Проект нас змінив кардинально – від зовнішнього ви­гляду до мови. Якщо до подорожі ми розмовляли ро­сій­­ською, то тепер перейшли на укра­їнську. Вже і з батьками не змі­нюємо мови. Я все життя розмовляла росій­ською, тож не зарікаюся, що біль­ше ніколи не буду нею спілкуватись, але намагатимуся не відійти від ниніш­нього формату. Перейшла на україн­ську я десь на середині нашого маршруту. Але ще вдома думала, що треба опановувати рідну мову. З нами від самого початку йшов Яша, він із Тернополя. Тож домовилися, що будемо «тренуватися» із ним. А вже з Києва до нас долучився хлопець із Івано-Фран­ків­ська, з ним розмовляли лише україн­ською. Так і почалося.

А.Є. – Коли ми тільки їхали до Харкова, я почала потрохи переходити на українську. То була моя мрія. Немає можливості в росій­сько­мовному середовищі розмовляти рідною мовою. Поки що тримаюся (посміхається). Та взагалі в нас залишилися враження на все життя. Як жартують друзі: буде про що розповісти онукам. У нас тепер є друзі по всій Україні.

– Чи було вам страшно?

О.С:– Ні. На початку ми були дуже обережні, а потім усе це минулося, тому що не виникало потреби. Всі лю­ди, які нам зустрілися, – дуже привіт­ні, намагалися допомогти та весь час підгодовували. На­при­кінці проекту ми йшли селом у Закарпатській області, і так втомилися, що знайшли територію, де немає хатин, і там лягли. Вранці виходить чоловік і каже: «Ви у мене на подвір’ї спите, три намети… Все гаразд? Що коїться?» Ми розповіли, що ми туристи. Він запропонував нам води (посміхається).

А.Є.: – Вдвох ми йшли тільки один день. Під час підготовчого етапу, коли почали «рекламувати» наш проект, у соціальних мережах нам писали багато людей, які хоті­ли залучатися. Загалом у «переході» країною взяли участь двана­дця­ть людей. Хтось додавався, хтось вибував.

Кросівки
та сандалі

– Ви пересувалися переважно сіль­ською місцевістю?

– О.С.: – Йшли лісами, полями, маленькими селами. А ось траси зовсім обходили. Ми розрахували маршрут, аби оминати автошляхи, бо якщо йти ними – не побачиш нічого. До того ж це досить небезпечно. На великій дорозі у нас був лише один день, і він став досить жахливим.

– Ви йшли тіль­ки пішки?

А.Є.: – Так. На чому нас тільки не намагалися підвозити, навіть на тракторі, але ми відмовлялися.

– Скільки пар взуття стоптали?

О.С.:– Одну пару сандалів, кросівки ще живі.

А.Є.:– Дві пари кросівок і сандалі. За день нам доводилося проходити 25-30 км.

– Важкі були рюкзаки?

А.Є.: – На початку проекту в кожної за плечима було десь 20-22 кг. У середині подорожі – близько 18 кг, а під кінець – уже приблизно 15. А ще мені перепав тиждень щастя, поклажа важила десь 10 кг. Також траплялися щас­ливі дні, коли хлопці, які йшли з нами, брали нашу ношу.

– Переїжджати жити в інші міста не плануєте?

А.Є.: – Я вже переїхала в Харків. Поки що живу там, але це неостаточно. В майбутньому, можливо, буде Київ.

О.С: -Планую, але куди точно – ще не знаю.

Анастасія Нефретова, фото з мережі Інтернет