Подружжя тренерів Сігарьових: «Якщо дитина прийшла у спорт, то вона вже переможець!»

Робота, хобі, кохання, сімейні цінності – чи можна об’єднати всі ці складники в єдине ціле? Так! У цьому переконує унікальна історія подружжя Олени та Олександра Сігарьових, тренерів-викладачів жовтоводської ДЮСШ.

Олену Василівну та Сан Санича (саме так називають юні спортсмени свого наставника) добре знають та поважають у Жовтих Водах. Їм вдалося стати для своїх вихованців не просто тренерами-викладачами із дзюдо та самбо, а справжніми друзями та рідними людьми. Тренування, участь у змаганнях у рідному місті та на виїзді, а також захоплюючі подорожі Україною і незабутні літні тренувальні збори на базі відпочинку – все це об’єднує дітей різного віку, які відчувають себе частиною великої родини.

Це ж саме стосується і батьків, які поспішають допомогти у вирішенні організаційних питань чи підтримати у матеріальному забезпеченні роботи секції, коли виникає потреба. «Батьки вихованців – це наші найперші помічники, – кажуть тренери. – Нам просто щастить і з дітьми, і з дорослими!»

Подружжя ставиться до вихованців, як до рідних. Власні сини Дмитро та Кирило просто «розчиняються» у гурті юних спортсменів. Буває, що новачки тривалий час не здогадуються, що це діти тренерів. А ще всі вихованці знають, що у Альони Василівни є «чарівний рюкзак» та «чарівна шафа». Там можна знайти все, що потрібно дитині саме зараз: запасна форма, взуття, нові шкарпетки, водичка і навіть печиво чи бутерброд (на випадок, що хтось зголоднів, а не встиг після школи поїсти). Не дивно, що і вихованці відповідають щирою взаємністю: то цукерочку принесуть, то поробку, виготовлену власноруч. А хлопець, який виїхав із рідними до Канади, передає звідти сувеніри та з гордістю розповідає про свої успіхи. Його тренер із дзюдо, японець за походженням, приємно вражений рівнем підготовки жовтоводського підлітка.

– Олександре, коли спорт уперше з’явився у вашому житті?

– Коли я навчався у 5 класі НВК №6 «Перспектива», до нас завітав тренер із дзюдо Сергій Олександрович Кувалдін та запросив тренуватися у шкільному спортзалі. Через рік ми перейшли до спеціалізованого залу боротьби ДЮСШ. Щоправда, із 50 дзюдоїстів-школярів туди нас прийшло лише 15 – найбільш наполегливих.

Пригадую, як я вперше побачив великий зал. Потрапив, наче у якусь казку. Великий зал, три татамі, кілька тренерів – усі у білих кімоно… Пізніше нашого тренера запросили на службу в поліцію, а ми продовжили займатися з Оленою Сергіївною Шарапатовою.

Згодом я вирішив спробувати бокс та десь упродовж трьох років займався у легендарного тренера Володимира Ілліча Ворковця (світла йому пам’ять). Я активно брав участь у змаганнях із боксу, дзюдо, зацікавився і самбо.

– Чому ви не одразу вступили до закладу освіти спортивного спрямування?

– Коли ми навчалися у 9-му класі, у дівчат була установка: закінчимо 11 класів, а тоді вступимо до якогось інституту. Хлопці ж були на роздоріжжі: хтось казав, що треба їхати на заробітки за кордон, хтось планував опановувати робочі спеціальності, які  дозволяли б  більше заробляти. Оскільки мій батько Олександр Іванович усе своє трудове життя присвятив виробництву (він працює майстром на РМЗ), то було логічним, що я пішов вчитися до ВПУ-70 на зварника. Але під час 3-місячної виробничої практики на випускному курсі зрозумів, що це, все ж таки, не моє…

І тоді Володимир Ілліч Ворковець порадив вступити до Дніпропетровського державного інституту фізичної культури та спорту, де я з великим задоволенням та цікавістю навчався. А у 2006 році повернувся до рідного залу боротьби ДЮСШ  як тренер-викладач і невдовзі набрав 70 вихованців, яких почав тренувати.

– Олено, розкажіть, будь ласка, про свій спортивний шлях.

– Спортом я займалася з дитинства. Легка атлетика, гімнастика, а потім – дзюдо. Як і чоловік, я займалася в Олени Сергіївни Шарапатової, в цьому ж залі. У мене було багато друзів-спортсменів. Спорт завжди був частиною мого життя. Але ж родиною це не сприймалося серйозно. Ніхто б не подумав, що моє захоплення може стати професією. Я гарно навчалася в школі, була сильною в математиці, хімії, фізиці. Від мене очікували навчання на якусь «серйозну» спеціальність. Наприклад, на бухгалтера. Тож я і розпочала навчатися за цією спеціальністю у Національній металургійній академії України. Гарно вчилася, але було нудно… Розуміла: так, я можу працювати за фахом, але мені це нецікаво…

– Напевно, на зміни у професійному виборі вплинуло знайомство з Олександром?

– Так, але минув певний час. Ми одружилися. Одним за одним народилися синочки. Саме тоді почалася моя «педагогічна діяльність». На той час у мене уже не було мами, тож розуміла: треба розраховувати на себе, на свої знання. Коли готувалася до народження первістка, ретельно вивчала психологію. А коли згодом чула: «Яка у вас спокійна, гарна дитина!», то ніхто не здогадувався, скільки наших із чоловіком зусиль стоїть за цим. Це справжня наука: як побудувати життя в родині, щоб було комфортно і дітям, і дорослим. І ось настав час виходу на роботу після двох декретів. Прийшло розуміння: я люблю дітей, знаю їхню психологію, і також люблю спорт! «Ти маєш усі необхідні якості, щоб успішно працювати тренером!» – сказав чоловік. Також варто додати, що я разом із дітьми брала участь у різних заходах, які Олександр організовував для вихованців. Тобто, фактично, ми вже давно працювали разом.

– Де здобували освіту?

– Навчалася у Запорізькому національному університеті за спеціальністю «фізичне виховання і спорт». Познайомилася з цікавими людьми. Серед них були і ті, хто, як і я, у віці 35+ вирішив здобути іншу професію. Лекції були цікаві, живі. Пам’ятаю, як викладачі та однокурсники зацікавилися нашим досвідом організації літніх тренувальних зборів, як вони уважно слухали мої думки про виховання…

І ось настав час, коли я стала пліч-о-пліч зі своїм чоловіком – досвідченим тренером. Я розповідала йому, що вивчала теоретично, а він аналізував та казав, що з цього ефективно спрацює на практиці.

– Олександре та Олено, а які найвищі досягнення ваших вихованців?

– Троє моїх вихованців – чемпіони Європи із сумо, – каже Олександр. – Здобули звання майстрів спорту. Із дзюдо та самбо – є призери та чемпіони України. Виконали норматив кандидата в майстри спорту (КМС). До речі, цікавий нюанс. Для отримання звання є вікові обмеження. Тому нерідко я випускаю вихованців, які виконали норматив КМС, а «майстра» вони вже здобувають в інших містах, де навчаються у закладах вищої освіти.

Пишаюся своїми вихованцями, які служать у ЗСУ. Ми підтримуємо зв’язок, дізнаюся їхні новини. До речі, хочу зазначити, що хлопці, які з дитинства займалися боротьбою, здатні витримувати серйозні навантаження, в тому числі і в бойових умовах. Вони швидко здобувають авторитет, їх поважають.

Для прикладу, один із моїх вихованців здобував перші місця в Україні з бойового самбо. У 2015 році він вирішив навчатися за військовою спеціальністю. Зараз займається підготовкою бійців, дуже багато знає, навіть зі мною вже ділиться досвідом під час спілкування.

– Спорт – це здоров’я, сила, а ще – характер, -додає Олена. – І якщо дитина прийшла у спорт, то вона вже переможець! Перша медаль… Чемпіонат міста, області, України… Маленький спортсмен завжди рухається до певної мети.

– Олександре, що ви можете порадити батькам: чи варто наполягати, якщо дитина не хоче займатися?

– Раджу наступний підхід. Чітко та авторитетно сказати дитині: «Якщо тобі не подобається боротьба, обирай, будь ласка, інший вид спорту. Запропонуй свою альтернативу. Волейбол? Футбол? Теніс? Рукопашний бій? Будь ласка! Вибір за тобою. А просто сидіти вдома в телефоні ти не будеш».

Якщо дитина вас переможе – ви слабі батьки. І трапляється, що згодом для 15-16-річного підлітка дорослі починають шукати фітнес-тренера, оскільки дитина вже має зайву вагу, проблеми зі здоров’ям та зовнішнім виглядом.

– Що мотивує дітей для занять спортом?

– Типові ситуації: конфлікти з однолітками (неспортивна дитина може здаватися слабкою) та зовнішній вигляд. Коли дітям виповнюється 13-14 років, вони починають помічати, що їхні однокласники та друзі, які займаються спортом, непогано виглядають. Мають спортивні фігури, гарну поставу тощо. Тоді прибігають: «А можна до вас записатися?» Звісно, ми не відмовимо новачку і у 15 років. Але ж його не можна зарахувати у групу до однолітків, які давно займаються! Адже під час тренування такого новачка можуть випадково травмувати! Він же навіть не вміє падати правильно. Тому доводиться таку дитину зараховувати до групи молодших дітей. А це, звісно, не кожному подобається.

– Олександре, ви казали про підтримку батьків вихованців. Хто ще допомагає у вашій тренерській діяльності?

– Ми вдячні Федерації дзюдо Дніпропетровської області, яку очолює Григорій Степанович Король. Допомагають нам – із формою, проведенням змагань, іншими питаннями. Цікавляться, які у нас потреби. Є розуміння та підтримка на рівні відділу молоді і спорту виконкому Жовтоводської міської ради (начальник відділу Олена Лауда). Наші вихованці мають можливість відвідувати плавальний басейн на пільгових умовах (зі знижкою 50%). Є допомога в обладнанні, сприяння в організації літніх тренувальних зборів, які так подобаються нашим дітям. Потреби є завжди. І ми вдячні усім, хто допомагає!

– Дякуємо і вашому чудовому тренерському подружжю за цікаве спілкування та важливу діяльність!

Олена Кубарєва

Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні.