Сергій Сядро: «Не можу вишивати, коли болить душа. Та життя продовжується»

Живе на Дніпропетровщині талановита родина Сядрів: мати Валентина Гаврилівна та її син – Сергій. Обоє захоплюються вишиванням. Якщо для жінки таке хобі – звичайна справа, то зустріти чоловіка, який цим займається, – велика рідкість. Роботи Сергія, як і його матусі, неодноразово експонувалися і здобували нагороди на різних конкурсах у Дружбівській, Криничанській громадах, обласному фестивалі «Петриківський дивоцвіт».

Сергій має грамоту із Дружбівської школи, яку він закінчив у 1983 році, де, як кажуть, чорним по білому написано: «За перемогу в номінації «Дивовижне чоловіче захоп­лення». А багато ви знаєте чоловіків, які захоплюються вишивкою, в’язанням, кулінарією? Вони є. І недалеко. У нас, у Сухому Хуторі.

– Я люблю багато говорити, мабуть, у маму вдався. Від неї і вишивати навчився, – повідомив Сергій Сядро. – Тато привчав до молотка, мама показала, як голку тримати. По-іншому не могло просто бути. У моїх батьків я один знайшовся. Тож в обох вчився різного ремесла.

НЕ ГІРШЕ ЗА ЗЕМЛЯЧОК

П’ятикласником Сергій вишив портрет Леніна. Це тепер ми знаємо, ким і якою насправді була ця людина. А тоді нас усіх вчили жити «по-ленінськи». Сергійку у школі не повірили, що то його рук робота. Мовляв, мама вишила, а ти присвоїв. Дитина образилась. І перестала вишивати. Надовго, аж до зрілих літ.

– А портрет десь загубився, – каже мати Сергія Валентина Гаврилівна. – Додому зі школи його не віддали.

Сергій відслужив армію у прикордонних військах у Турк­меністані. Потім закінчив Львівський технікум кінофікації. Два роки працював за спеціальністю – лагодив кіноапаратуру. Повернувся до села. Працював у колгоспі «Прогрес» трактористом. Згодом доля закинула його на Кривбас, у рудний кар’єр. І там на тракторі трудився.

Остаточно повернувся у батьків­ську хату в 2010 році. Приблизно тоді до Сергія повернулося і бажання вишивати. Можливо, тому що і мама багато часу приділяла малюванню голкою та ниткою, була активною учасницею клубу «Відродження», що діяв при місцевій бібліотеці. Сергій привозив на його засідання матусю, споглядав роботи вишивальниць. Захотілося йому впевнитися, що і сам може не гірше за землячок вправлятися з голкою. Згодом уже і його картини стали захоплювати відвідувачів і відвідувачок різних виставок, конкурсів, фестивалів.

ВИШИВАЄ ХРЕСТИКОМ

Як зізнався Сергій, найбільше він любить вишивати природу. У його творчості переважають осінні та зимові мотиви. А улюбленою роботою є картина, на якій зображені вовки, – красиві, горді, незалежні, завжди готові постояти за себе.

– Багато хто захоп­люється бісеро­вишиванням. Мені не подобається, – каже митець. – Виріб виходить якийсь важкий. Я люблю легкість в усьому, люблю добирати кольори, відтінки. Завдяки ниткам-заполочам це краще виходить. Вишиваю хрестиком. Де черпаю ідеї для вишивання? У маминих загашниках. У неї стільки усіляких схем, спеціальних журналів, дорогоцінних запасів «муліне»…

А ще Сергій Сядро – постійний відвідувач спеціалізованого магазину «Багетка», що у Кам’янському. Його добре знають продавчині, дозволяють поритися у найвіддаленіших куточках підсобки.

– Переважно туди більше жінки навідуються, – розповідає Сергій. – А тут я, такий бородатий, заходжу – і до ниточок. Незвично це жінкам, дивуються трохи, а продавчині сміються, бо ж я для них давно свій.

Сергій ще й ікони вишиває. І для себе, і на подарунки. Робіт із ликами Ісуса Христа, Богородиці, ангелів із-під його рук народилося чимало. Вишиті ікони Сергій Сядро часто дарує людям.

ВИШИВАННЯ І ДОМАШНІ КЛОПОТИ

Нині він вишиває водоспад. Трохи поспішає, бо скоро доведеться надовго відкласти роботу. Зараз, коли погожа днина, треба сіяти, доглядати, збирати. Одне слово, не до вишивання буде. Та й руки загрубіють від мастила, вітрів, спеки. Це вони у зимову пору трохи відходять. Не страшно ними до ніжного полотна торкатись.

Та й домашньої роботи ніхто не відміняв, бо ж вони з мамою удвох лишились у хаті. Спочатку батько пішов у засвіти, а скоро і Сергієвої дружини Альони не стало.

– Вона моє вишивання поважала, – згадує чоловік. – Бувало захоплюсь, не можу відірватись від голки, як кажуть, натхнення накрило. То дружина не сердилася.

Вона знала, що за мить Сергій вправно і сокирою буде орудувати, і пилкою. А за потреби ще й борщу та до борщу наготує.

Сергій – активний учасник групи «Техніка вишивання» у соцмережі «Фейсбук». Йому подобається спілкуватися з прихильницями вишивання, ділитися секретами творчості. Чоловікові імпонує те, що вишивальниці підтримують його захоплення.

– Багато й таких, які дивуються моєму хобі, – розповідає Сергій. – Адже вишивання потребує терпіння, вміння підбирати кольори й відтінки, бажання знаходити для цього час, попри роботу і домашні клопоти. Воно вимагає відповідного настрою. Бувають дуже великі перерви, коли не можеш узяти голку в руки. Так було, коли померли тато, дружина. Не додає наснаги і війна. Не можу вишивати, коли болить душа. Та життя продовжується. І ще буде багато доброго, світлого попереду. Буде-буде-буде ще красиве, – вірить Сергій. Це він – про все: і про життя, і про своє захоплення вишиванням.

А ще мій співрозмовник любить на городі експериментувати. Здавалося б, ну скільки їм із мамою удвох треба? Але Сергій любить, щоб усього було багато. І не тільки корисного, а й красивого, незвичайного. Які тільки чудернацькі овочі у себе на городі вирощує: і перчики, і огірочки, і помідорчики. Насіння щороку виписує в одного із селекціонерів Харківщини, теж Сергія.

– Війна його з родиною з оселі вигнала. Тікали від клятої, аби вижити. А коли наші ви­зволили їхнє село, повернулися до рідного краю. Дому немає, а земля є. Тож продовжують свою справу. Спілкуємося, новинки замовляю, а потім хлопцям улітку на бригаду ношу. Дивуються, незвично їм помідори чорні їсти. Або півмет­рові огірки. А я радий пригощати!

Городина, качки, кури Сергію та його мамі не тільки для власного прожиття потрібні, а й для допомоги ЗСУ. Ними Сядри постійно діляться з подружжям Ратушняків. Вони у Сухому Хуторі, як і багато інших мешканців Дружбівського старостинського округу та нашої Криничанщини, організували приготування харчів для захисників та захисниць.

– Треба всього потроху вміти, – каже Сергій Сядро. – А щось одне робити дуже добре.

ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО,
ГАЗЕТА «НОВІ РУБЕЖІ», КРИНИЧКИ