Справжня історія про душевні поневіряння, бідність та багатство

Наше життя складається з окремих епізодів, які трапляються чи то в місті, чи то в селі – немає різниці. Ця історія наскільки вигадана, настільки й справжня.

Читай, Лізо!

«Здрастуйте!» – майже прокричав глухий на одне вухо дід Тимошка, при­шкандибавши по обіді до сільської крамниці. Дві товстелезні продавчині лиш пильно подивилися на білу стіну, що, до речі,  знаходилась зовсім не там, де стояв дід. Жінки мрійливо та неквапно позіхнули й одна з них, менш пикатенька, нетерпляче промовила до товарки: «Та читай, що там далі було, читай, Лізо!» Ліза, надзвичайно товста, пишноуста жіночка, швидко перегорнула сторінку книги й, затамувавши подих, почала:«Жагучі, холодні руки графа мов охопили її молоде тіло пекельним вогнем жаги…» – тут Ліза замріяно відірвала очі від сторінки, подивилася на другу продавчиню й натх­ненно промовила: «Як чуттєво, як палко написано! Ось – справжній чоловік»,- додала вона, міцно притискаючи сторінку книги пухкими ручицями. На це її товаришка, дивлячись на здоровезну зелену муху, що ненажерливо ковтала печиво на сусідній полиці, нетерпляче благала: «Та не спиняйся – читай скоріше, що там далі?!» – «Він цілував її так…» На цьому важливому моменті дід Тимошка, здивовано вирячивши очі, несміливо підійшов до тієї продавчині, яка, йому здалося, була менш зайнята, й діставши з кишені старих штанців пом’яті п’ять гривень, промовив: «Хлібця дайте, будь ласка, дешевого…»

Не дивлячись на діда

«Скільки?» – заревла продавчиня, не дивлячись на діда. Тимошка, ще більше вирячившись, здивовано глянув у самі очі Богдана Хмельни­цького на п’ятірці, потім уважно – на цінник і, нічого не второпавши, подумав: «А може – подешевшало?..» – «Не затримуйте! Скільки вам хліба дати? Оглухли?» – вже розпалюючись, нервово гримала, почервоніла обличчям, перша продавчиня. Дід Тимошка, ковтнувши тверду слину, раптом мужньо на це «процідив»: «Чоти-ти-ти-ри!» Пухленька Лізонька читала далі: «Його кучеряве, каштанове волосся закрило її красиве дівоче лице. Від почуттів не було чим дихати…» – «Овва… Який чоловік! Читай, Лізо», – натхненно командувала продавчиня, замріяно дивлячись на гривню та механічно вкидаючи у дідову торбину чотири хлібця. «Все?» – знову загула вона, зі злістю оглядаючи обридлого старого. Та дід Тимошка у цю хвилину мов оглушений, нікого вже не чув, а лише напружено метикував: «І чого це вона гроші не забирає? Може, й правда – подешевшало?..» – «Все?»  – від зневаги дідової продавщиня аж позеленіла, насупилась і стала схожа на ту здоровезну муху, що й досі смакувала печиво, незважаючи ні на кого. «Ще щось берете? Кажіть швидше. Кажіть вже!» Дід усе стояв біля прилавка з розкритою торбиною, наче ще чогось бажав, заворожено дивився на печиво, хапав повітря й мовчав. «Ой, я вже не можу,  – все гучніше скиглила продавчиня. – Що ще треба, старий опеньку?» Тим часом товстенька Лізочка читала книгу мовчки. Це ще більше «завело» її товаришку: вона дала повну волю власним почуттям і так скажено заверещала, що за сусідньою хатою завив пес. «Щоб вас, діду, підняло та гепнуло! Тут часу нема… А ви – витріщили балухи  та мовчите! Чого треба? Чого? Чого?» – жінка мов здичавіла, стрибала біля прилавка, динамічно розмахувала руками так, що мало не тицьнула діда під око.

Ковбаски хочу… багато

«О, а…, – почав дід і, зрештою, вкінець знахабнівши, проказав: – Ковбаси, хай їй біс, хочу! Та – багато». На обличчі у продавчині з’явилась задоволена посмішка. Тимошка, не зводячи очей з жіночих рук, дивився, як вони, оті ручища, швиденько відрізають здоровенний шмат ковбаси.

«Подешевшало як, – майнуло в голові діда. – Скільки всього на п’ять гривень можна купити?!.» – «Ще щось?» – запитала продавщиня, кидаючи ковбасу в торбу. «Ага… Ще лимончиків… П’ять!!!» – зовсім знахабнів дід. Продавчиня, вкинувши в торбину ще й лимони, полегшено посміхнулась: «Ну от, так би й раніше, – і, не беручи грошей, промовила до товаришки: – Чим закінчилося? Читай, Лізо». Товста Ліза, смішно чмокаючи губами, продовжувала: «Очі графа, блакитні та сумні, дивилися на графиню, мов два палаючі смолоскипи. Він тихо мовив: «Мила, я Вас давно кохаю, жагуче, палко. Ах, моє коханнячко! На це герцогиня де Бувардіон де Валаньєз де Пріазі, мадам Кукдельбер де Пері, старша фрейліна матусі королеви, страшенно зблідла й гепнула на красиву мозаїчну підлогу вітальні. Розчулений граф Консенрож гепнув біля неї. Так вони й лежали, наче дві мармурові статуї доби Людо-
віка XXI». – «Оце любов! Не те, що мій Василь», – пиката Лізонька від розчарування аж сльозу ковтнула. «Ой, яка ж любов»,  – і собі пробелькотіла напарниця. А дід Тимошка, схопивши торбину, швиденько помчав додому. Він біг та оглядався, думаючи: «Чи не женуться бува?.. Ні! Не женуться! Невже дійсно в країні «подешевшало?» – міркував, сповнений щастя. На радощах аж помолодшав душею. Отака трапилась у нашому селі історія.

Анфіса Букреєва